Філософські та спеціально-наукові знання про минуле, Гегель про філософію історії та її співвідношення з іншими формами історіографії, Початкова історія, Рефлективна історія, Філософія історії Бібліотека українських підручників

2.1.2. Філософські та спеціально-наукові знання про минуле

Серед усіх рівнів і різновидів історії як галузі знань про минуле в аспекті розмежування об'єкта й предмета філософсько-історичного вивчення особливої ваги набуває розрізнення історії як системи спеціально-наукових знань про минуле, та історії як системи знань про минуле, що мають характер філософських. Відомо, що історик — це вчений, який вивчає минуле. Філософ, як доречно зауважує Робін Дж. Колінгвуд, "також думає про минуле, але робить це так, що не дублює праці історика, адже минуле для нього це не низка подій, а система пізнаних речей"12. Докладніше відмінність філософсько-історичного та спеціально-історичного підходів розглядатиметься пізніше, поки що ж ця відмінність з'ясовується через розкриття своєрідності предметів філософії історії та історії як спеціальної науки.

2.1.2.1. Гегель про філософію історії та її співвідношення з іншими формами історіографії

Чи не вперше ця дистинкція була свідомо й чітко виокремлена та спеціально розглянута у гегелівських лекціях з філософії історії. Гегель правомірно вважав, що ефективне дослідження питання про те, що собою являє філософська всесвітня історія, вимагає передусім з'ясування її своєрідності серед інших форм історіографії. "Взагалі, — вважав він, — існують три види історіографії:

а) первісна (у значенні початкова. — І.Б.) історія,

б) рефлективна історія,

в) філософська історія"13.

Вірний своєму принципові все розглядати у розвитку, за незворотних якісних змін від нижчого до вищого, від несвідомого через свідоме до самосвідомого, Гегель і в цьому разі перші дві історіографічні форми інтерпретує як щаблі, що передують виникненню філософії історії, або ж, як він її ще називає, філософської історії.

2.1.2.2. Початкова історія

Первісна, або початкова, історія — це, за Гегелем, результат творчості таких істориків, які сучасні їм дії, події, стани тощо переводять із зовнішніх явищ у систему внутрішніх уявлень, що відповідно опредметнюються у їхніх історичних працях. До істориків подібного штибу Гегель відносить Геродота, Фукідіда, Ксенофонта та Цезаря, з пізніших — Гвіччардіні, кардинала де Реца й Фрідріха Великого. Сюди ж можна віднести Саллюстія й Григорія Турського з Гальфрідом Монмутським, Анну Комніну та ін. Ці автори ще не вдаються до рефлексії, оскільки духовно ще "пов'язані пуповиною" із зображуваним предметом, не вийшли за його межі, не дистанціювалися стосовно означеного предмета, що передує формуванню відносин рефлексії (самосвідомості). "У древності, — вважав Гегель, — такі історики неодмінно мали бути великими полководцями та державними людьми; в середні віки, за винятком єпископів, що перебували у центрі державної діяльності, до їх числа належали монахи як наївні літописці, котрі були настільки ж ізольованими, наскільки вищезгадані державні люди старовини перебували у взаємному зв'язку... По суті, такі люди повинні займати високе положення. Лише з висоти можна добре оглядати предмети і помічати все, але цього не можна зробити, якщо дивитися знизу вгору через невелику щілину"14.

2.1.2.3. Рефлективна історія

Другий вид — рефлективну історію, Гегель поділяв на чотири різновиди. їх спільною рисою, на основі якої вони поставали як версії однієї й тієї самої, рефлективної історії, він вважав те, що в усіх трьох різновидах історія підноситься над сучасною епохою не відносно часу, а відносно духу.

До першого з різновидів рефлективної історії він відносив "огляд всієї історії певного народу чи певної країни або ж всього світу, одним словом, те, що ми називаємо всезагальною історією. При цьому головним завданням є обробка історичного матеріалу, до якого історик підходить зі своїм духом, що відрізняється від духу змісту самого матеріалу"15. У рамках цього різновиду, як зазначав Гегель, особливу роль відіграє вибір автором способу, яким він збирається писати історію та визначати зміст і мету подій, що описуються. Німецький філософ наголошував на необхідності відмовитись при огляді тривалих періодів чи й всієї всесвітньої історії від смакових, суб'єктивних моментів зображення історичної дійсності, вдаючись до скороченого викладу шляхом застосування абстракцій. Скорочення, застерігав він, не тільки через опускання подій, а й завдяки тому, що багатий історичний зміст резюмуватиметься й ущільнюватиметься в думці. Типовим представником такого різновиду рефлективної історії Гегель вважав римського історика Тита Лівія.

Другим різновидом рефлективної історії є, за Гегелем, історія прагматична. Наскільки справді прагматичною, корисною виявиться історія, чималою мірою залежить, як наголошував Гегель, віддуху самого автора. Потенційно подібна можливість в історії й справді є. "Коли ми маємо справу з минулим і з'ясовуємо далекий від нас світ, — зазначав філософ, — духу відкривається таке сучасне, котре як власне діяльність духу винагороджує його зусилля. Події різні, але спільне й внутрішнє в них, зв'язок їх — єдині. Це знімає минуле і робить події сучасними. Таким чином, прагматичні рефлекси за всієї їх абстрактності насправді є сучасністю, і завдяки їм оповідь про минуле наповнюється життям сьогодення"16. Втім, для досягнення подібного ефекту від оповідача (це Гегель теж розуміє досить реалістично) потрібна така ювелірна робота, що означений ефект зустрічається швидше як виняток. Крім того, моральні рефлексії та повчання, які в цьому разі прагнуть видлубати з історії й заради яких історія, зазвичай, і оповідається й справді підносять душу й мають наводитися при вихованні дітей. Однак вони виявляються, по суті, неспроможними як напучування для владарів, урядів, держав і народів, оскільки стосуються зовсім інших часів і суб'єктів історичної творчості, що принципово відрізняються за своєю суттю від сучасних людей, спільнот, урядів, держав тощо. До цих усіх ускладнень додається часто-густо, ще й авторська самовпевненість і сваволя при обробці, погрупуванні та викладенні відповідних історичних свідчень. Тому, як меланхолійно констатує Гегель (і з ним можна погодитись), такі описи, звичайно, мають певну цінність, але в більшості випадків вони представляють лише матеріал.

Наступний, третій різновид рефлективної історії німецький мислитель позначає як критичну історію. Саме таким чином, на його думку, трактувалася історія у тогочасній Німеччині: "Викладається не сама історія, а історія історії, дається оцінка історичних оповідей і досліджується їх істинність і вірогідність"17. Оцінює такий різновид Гегель досить невисоко, оскільки "ця вища критика узаконює припущення найусілякіших неісторичних породжень порожньої уяви"18.

Четвертим, завершальним різновидом рефлективної історії Гегель називає те, що сьогодні має назву історії основних сфер духовної життєдіяльності людей (історія моралі, мистецтва, права, філософії, релігії тощо). Але цього рівня означені галузі історії сягають лише у тому разі, коли усвідомлюється, виявляється й вивчається їх зв'язок з усією історією народу як певною цілісністю.