Політичний розвиток ФРН у 1949-1955 pp., Соціально-політична та економічна ситуація у другій половині 50-х — першій половині 60-х років, Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. Бібліотека українських підручників

Політичний розвиток ФРН у 1949-1955 pp.

У внутрішній та зовнішній політиці уряд К. Аденауера спрямував свої зусилля на зміцнення економічної могутності та вирішення проблеми консенсусу німецького суспільства, об'єднання Німеччини, інтеграцію ФРН у західну демократію, примирення з Францією. Для цього склалися досить сприятливі умови. Західні країни убачали в ФРН надійного союзника в боротьбі з міжнародною експансією комунізму. У спільних діях Заходу та ФРН не слід шукати виключно антикомуністичні прагнення. Вирішувалися проблеми всередині демократичного світу, відбувалося становлення європейської інтеграції та рівноправних союзницьких стосунків, унаслідок чого Західна Німеччина стала невід'ємним компонентом Західної Європи. У цьому плані слід розглядати створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (1951) та ідею європейської армії, висунуту французьким прем'єр-міністром Плевеном (1950). Щоб реалізувати такі програми, необхідно було зняти з Німеччини всі обмеження, пов'язані з її поразкою у війні, Ялтинською та Потсдамською угодами, урівийти її в правах з усіма суверенними країнами. З цією метою західні держави 26 травня 1952 р. підписали з ФРН Загальний договір, що відміняв окупаційний статут. Однак ідея європейської армії була заблокована французьким парламентом (30 серпня 1954 p.). Проте Паризькі угоди від 23 жовтня 1954 р. розчистили шлях для переозброєння Західної Німеччини. 8 травня 1955 р. ФРН увійшла до складу НАТО. 490-тисячна західнонімецька армія — бундесвер — стала ядром конвенційних збройних сил Північноатлантичного блоку. До 1999 р. західнонімецькі солдати ніде і ніколи не брали участі у воєнних діях. На відміну від ФРН, збройні сили НДР (Національна народна армія) брали участь у військових акціях (Чехословаччина, 1968 р.). У переозброєнні ФРН були зацікавлені Західна Європа та США. Як зазначав у своїх мемуарах тодішній міністр закордонних справ Великої Британії А. І ден, Радянський Союз "стояв у Європі майже в повній силі і "за цих умов відсутність німецької армії... являла собою критичну слабкість ".

Усі проекти об'єднання Німеччини, усі дипломатичні потуги навколо підписання основ мирного договору були на той час позбавлені реального змісту. Хоча один момент вартий того, щоб звернути на нього увагу. Радянський план 1952 р. передбачав об'єднання через загальнонімецькі вибори з наступною нейтралізацією Німеччини і "створення незалежної миролюбної держави". Що під цим розумілося, здогадатися не важко. Висунутий Заходом зустрічний план (план їдена) містив положення, відповідно до якого умови виборів у Німеччині мала визначити комісія ООН. Радянський Союз побачив у цьому загрозу відновлення капіталізму в НДР. Спір між Сходом і Заходом щодо німецької проблеми знову зайшов у глухий кут. Бо яку ж Німеччину пропонував Радянський Союз, і чи міг на цю пропозицію пристати Захід? У цьому зв'язку слід пам'ятати одне: зовнішня політика СРСР диктувалася змістом внутрішнього характеру тоталітарної комуністичної держави.

Усі надії Заходу, особливо ФРН, на те що після смерті Сталіна ситуація зміниться, виявилися марними. Однак лідери ФРН розуміли, що позитивне вирішення німецької проблеми лежить у площині згоди між Заходом і Сходом, а тому великого значення надавали поліпшенню стосунків з СРСР: у вересні 1955 p., під час перебування К. Аденауера в Москві, були встановлені радянсько-західнонімецькі дипломатичні відносини.

Соціально-політична та економічна ситуація у другій половині 50-х — першій половині 60-х років

У період економічного піднесення гострих соціальних виступів у ФРН не відбувалося. СДПН обстоювала вигідні колективні договори, вела антикомуністичну пропаганду, наполягала на відновленні кордонів 1937 р. КПН після судового процесу над нею в Карлсруе (1954—1956) була заборонена. Приводом стали заклики комуністів до насильного повалення існуючої влади, а точніше, ліквідації парламентської республіки та демократії. Щоб зменшити активність крайніх лівих, неадекватну підтримці їх нечисленним електоратом, у виборчий закон була внесена поправка (1953), згідно з якою партія, що не набрала 5 % голосів на виборах, не може бути представлена в бундестазі.

Наприкінці 50-х років ситуація в ФРН характеризувалася загальним економічним піднесенням, динамізмом і стабільністю. Якщо в 1951—1955 pp. середньорічний приріст промислової продукції становив 12,3 %, то в 1961—1965 pp. — 5,4 %, хоча загальний щорічний приріст у натуральному обсязі був вищим. Маючи потужну економіку, ФРН увійшла до "Спільного ринку" (1958), де її частка складала 44 % усього виробництва ЄЕС. Вона займала друге місце у світі за обсягом експорту та валюти золотих запасів, а вивіз капіталу з 1955 по 1967 р. збільшився у 30 разів. Серед основних причин процвітання слід назвати інтенсифікацію праці (з 1956 по 1962 р. виробіток на працюючого зріс на 70 %), високу заробітну плату, активну соціальну політику (збільшення пенсій, виплати на дітей), трансформацію капіталізму (народні акції, розпорошення власності). Усе це зміцнювало в людей віру в реформи і сприяло соціальному консенсусу, мирові між працею і капіталом. Високий рівень життя та соціальна захищеність людей, створювані в умовах ринкового суспільства, виявилися найкращими засобами проти зусиль крайніх лівих. "Комунізм, — говорив Л. Ерхард, — це доля бідних та голодних. Ситий німець комунізму не захоче". Проте це зовсім не означало, що в ФРН не було проблем. їх відсутність не стимулює суспільство до пошуків та активності в соціальному полі. Проблеми — невід'ємні супутники суспільного буття. Пошук рецептів їх розв'язання — чи не найважливіше завдання суспільства в цілому.