Рух опору, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Рух опору

"Новий порядок", запроваджений нацистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення, хоч спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939—1941 pp., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму.

Хоча німці не давали ніяких обіцянок, національно свідомі українці висловлювали сподівання на відновлення української державності. Тим більше, що один з найавторитетніших теоретиків націонал-соціалізму А. Розенберг, якого Гітлер вважав своїм учителем, доводив, що німці в боротьбі з російським імперіалізмом повинні опертися на пригноблені Росією народи, передусім українців. Навіть в офіційних директивах він певний час згадував про майбутню незалежну Україну під протекторатом Німеччини. Так, 7 травня 1941 р. в інструкції для рейхскомісара України Розенберг зазначав: "Мета роботи рейхскомісара в Україні полягає, по-перше, в отриманні для німецького рейху продовольства і сировини (...), а потім у створенні вільної Української держави, тісно зв'язаної з Німеччиною". Подібної позиції дотримувалася й ціла група впливових німецьких генералів та офіцерів (В. фон Браухіч, Ф.Ґальдер, Т.Обсрлендер, Б. Штольє та ін.). Позитивне враження на українців також справляла політика німців у культурно-освітній сфері, яка здійснювалася ними впродовж 1939—1941 pp. у Генеральному губернаторстві.

Найбільшу державотворчу активність виявили діячі обох течій Організації українських націоналістів, керівництво якої напередодні німецько-радянської війни ставилося до Німеччини та її військ як до союзників майбутньої Української держави у спільній боротьбі проти більшовизму. Більше того, в меморандумі до німецького уряду від 23 червня 1941 р. лідери ОУН, між іншим, у досить жорсткій формі попередили гітлерівців, що у разі відмови підтримати Українську державу в них виникнуть серйозні проблеми. Ще до приходу німців у багатьох містах націоналістами були створені українські органи державної владні правопорядку. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами "Нахтігаль" і "Роланд". У них було бл. 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для встановлення безпеки пересування німецьких частин по Україні, роззброєння розгромлених вермахтом частин Червоної армії, охорони ешелонів з полоненими та боєприпасами, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд — Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німців на таке "самоуправство" була негативною. Вже на поч. липня 1941 р. вони заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Отецька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокрема Степан Бандера наголосив, що, віддаючи накази,"не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців". У відповідь нацисти кинули С.Бандеру, Я.Отецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенхаузен, де вони перебували майже до кіпця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.

Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивного удару по ОУН. Зокрема у вересні було заарештовано бл. 2 тис. та розстріляно кілька сотень членів бандерівських " похідних груп. Їх завданням було, рухаючись вслід за фронтовими німецькими частинами, пропагувати по містах і селах ідею самостійності України, організовувати цивільну адміністрацію, розгортати мережі оунівського підпілля. Десь через два місяці гестапо накинулося вже на ОУН(М), розстрілявши понад 40 провідних членів цієї організації, серед них відому поетесу Олену Телігу. В той же час німецькі спецслужби поширили секретну інструкцію такого змісту: "Незаперечно встановлено, що рух Бендери готує повстання у рейхскомісаріаті "Україна", мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бендери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники". У вересні 1942 р. у концтаборі Освєнцім було закатовано двох братів С. Бендери — Олексу і Василя.

В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого спротиву на перших порах стали Волинь і Полісся.

Тут від початку війни діяли партизанські відділи "Поліської Січі" під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об'єднання всіх цих розрізнених військових формувань була створена Українська повстанська армія (УПЛ), днем народження якої прийнято вважати 14 жовтня 1942 р. — свято Покрови Пресвятої Богородиці. Отже, впродовж незначного відрізку часу Організація українських націоналісті в від співпраці з Німеччиною повністю переорієнтувалася на боротьбу а нею. Лише протягом останнього тижня листопада 1942 р. німці зафіксували 160 атак націоналістичних партизанів проти своїх військових і цивільних об'єктів, а заготівля зерна через діяльність цих "банд", згідно зі звітами окупантів, у районі Сарн, Костополя й Пінська впала до 26—30 % від раніше запланованих.

Невдовзі УПА стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти радянських партизанських формувань, оскільки вони представляли комуністичний режим на окупованих територіях і своїми діями накликали нацистські репресії проти мирного населення. У квітні 1943 р. нацисти змушені були розпочати масово застосовувати проти УПА цілі військові з'єднання, а згодом і артилерію та бронетехніку, тому що, згідно з документальними свідченнями самих німецьких урядовців, повстанські відділи контролювали всю сільську місцевість на південь від траси Київ — Рівне — Ковель — Брест-Литовськ. На північ від неї вони вели жорстоку боротьбу за контроль над територією з радянськими партизанами. Нацистське керівництво панічно повідомляло, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених для вивезення до Німеччини. У багатьох районах уже не існує німецької адміністрації. За даними дослідника І. Патриляка, впродовж квітня 1943 р. у боях з повстанцями загинуло близько 600 німців та їхніх союзників. У травні відділи УПА почали проводити великі рейди Правобережною Україною.

Щоб перехопити ініціативу, гітлерівці з червня 1943 р. розгорнули проти УПА масштабні бойові операції, в яких було задіяно 10 тис. німецьких і польських поліцаїв та жандармів, 10 батальйонів мотопіхоти з артилерією, 50 танків і бронемашин, 27 літаків, угорські частини та б бронепоїздів. Однак це не дало результатів. Лише впродовж липня — серпня Українська повстанська армія здійснила 686 атак на німецькі гарнізони, 1716 диверсій на залізниці, 270 нападів на господарські об'єкти. Під час боїв і сутичок з окупантами у червні — вересні 1943 р. загинуло 1237 українських повстанців і понад 3 тис. гітлерівців.

У результаті успішної боротьби з нацистами У ПА зуміла взяти під свій контроль низку суцільних територій, передусім тих, як правило сільських місцевостей, які межували з великими лісовими масивами — Кременеччину, Ковельщину, Степанщину, Дережаненщину, Кореччину, район Володимира-Волинського тощо, де створювалися "повстанські республіки". Під контролем повстанців певний час перебували й такі центри, як Володимирець, Степань, Висоцьк, Дубровиця, Людвипіль, Деражня, але для їх тривалого утримання не вистачало сил. 15 серпня 1943 р. командування УПА оголосило себе єдиною законною владою на всіх звільнених від німців територіях України, де почало впроваджувати місцеве самоврядування, вирішувати земельне питання, створювати грошову систему, вводити обов'язкову загальну освіту шкільної молоді, здійснювати поголовний медичний огляд школярів силами лікарів з УПА тощо. Зокрема, виходячи з того, що в усі часи найважливішою проблемою для українського селянства залишалося " земельне питання ", було видано своєрідний " декрет про землю", який передбачав ліквідацію колгоспів і перехід у власність українських селян усіх земель колишніх польських землевласників і колоністів.

Подальшій реалізації масштабних державотворчих планів УПА значною мірою завадили німецькі війська, які відступали під ударами Червоної армії. У важких боях із переважаючим ворогом у жовтні — листопаді 1943 р. повстанці знищили понад півтори тисячі німців. Втрати упівців сягнули 414 осіб убитими. У той же час почалися перші масштабні зіткнення між загонами УПА-Захід і німцями в Галичині. У Карпатах, біля Липовиці, в боях з УПЛ загинуло понад 200 окупантів. Запеклі сутички між відділами УПЛі карателями відбувалися на Станіславщині і Самбірщині.

З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ (тому інколи УПА-Південь називали ще й УПА-Схід). Для загального керівництва повстанським рухом було створено Головне командування і Головний військовий штаб. Командувачем УПА до листопада 1943 р. був майор Роман-Дмитро Клячківський (повстанський псевдонім — Клим Савур), його змінив підполковник (з 22 січня 1946р. — генерал-хорунжий) Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а після загибелі останнього в бою зі співробітниками радянських спецслужб 5 березня I960 р. — полковник Василь Кук (Коваль). На початку 1944 р. УПА нараховувала, за різними даними, від 30 до 100 тис. вояків. Вона, не маючи ніякої допомоги ззовні, спиралася на масову народну підтримку та розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН.

Партизанська боротьба Української повстанської армії, яка була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території, стала надбанням світової військової науки. Зокрема, нині її вивчають курсанти військової академії в США, на прикладі українських повстанців, за власним зізнанням, навчався ведення партизанської війни відомий практик "партизанки" Ернес-то Че Ґевара. А знаменитий французький генерал Шарль де Толь, герой антинацистського руху Опору, у пориві відвертості заявив: "Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі".

Крім нацистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайової (АК), підпорядкованої польському уряду в Лондоні. її основне завдання полягало в тому, щоб до приходу радянських військ взяти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р. Реалізовуючи ці задуми, АК супроводжувала їх терористичними акціями проти мирного українського населення, зокрема лише на Холмщині протягом 1943—1944 pp. було замордовано бл. б тис. українців та спалено десятки сіл. Заклики командування УПА та митрополита А.Шептицького до порозуміння успіху не мали. Тоді УПА розпочала відкриту боротьбу проти поляків. Це призвело до насильства, жертвами якого стали не тільки вояки, а й десятки тисяч мирних жителів з обох боків. Протистояння тривало аж до 1947 р.

21—25 липня 1943 р. відбувся ПІ надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому мас за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

Через рік, у липні 1944 p., з ініціативи УПА і лідера ОУН С.Бендери була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка мала взяти на себе керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До її складу ввійшли делегати від різних політичних партій, що діяли в Західній Україні до Другої світової війни (крім комуністів та ОУН(М)), а також представники деяких східноукраїнських організацій. Головою президії УГВР став АГ. Осьмак, членами президії — І. Вовчук, І. Гриньох, В. Мудрий. Головою уряду — Генерального секретаріату УГВР — став Р. Шухевич, його членами — Р. Волошин, М. Лебедь та ін. УПА була формально підпорядкована УГВР. Платформа нового утворення відобразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні було залишено 3600 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкін. 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.

Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Путивльський партизанський загін наприкін. травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з'єднання на чолі з О.Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О.Федорова і М.Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Український штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т.Строкачем.

Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкін. жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з'єднання С.Ковпака і О.Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали "Партизанським краєм". На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність партизан зводилася до демонстрації радянської присутності на окупованих територіях. Здійснивши декілька нападів на нацистів, вони відходили в глиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії розплачувалося з окупантами кров'ю.

З'єднання С.Ковпака здійснило відомий похід по ворожих тилах від Путивля до Карпат, завдавши загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С.Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на поч. 1944 р. на території України, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося 40—60тис. радянських партизанів.

У містах України діяли націоналістичні та прорадянські підпільні групи, зокрема "Молода гвардія" на Луганщині та "Партизанська іскра" на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.