ГУМІЛЬОВ Лев Миколайович (1912—1992), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ГУМІЛЬОВ Лев Миколайович (1912—1992)

— російський етнограф, історик і філософ. Син поетів М.С. Гумільова та Г.А. Ахматовой Створив оригінальну глобальну концепцію всесвітньо-історичного процесу як історії взаємодії народів (етносів), їх формування, піднесення, розквіту і деградації у системі планетарного етногенезу, виклавши їх у системному вигляді насамперед у праці "Этногенез и биосфера Земли" (Л., 1989).

Основоположна для світоглядної системи Г. ідея пасіонарності -енергонадлишковості — виникла у мислителя, за його власним свідченням, у 1939 р. У межах розробленої Г. на методологічних засадах не так філософії, як загальнонаукового, системного аналізу та методології природничих наук (передусім біології й географії) теорії етногенезу вихідне поняття етносу тлумачиться двояко: а) як соціо-історичне утворення; б) як елемент внутрішнього середовища та обставин господарської життєдіяльності. Тому етногенез Г. розглядає у вигляді нелінійного, поліцентричного, поліморфного і багатоваріантного процесу виникнення, розвитку, занепаду і відмирання внутрівидових локалізованих у просторі — часі формоутворень (субетносів, етносів та суперетносів). Поява, своєрідність та існування їх зумовлюється поєднанням хорологічних (ландшафтних), біологічних та історичних чинників. Як природні явища етноси, за Г., належать до глобальних динамічних систем, етноценозів, до складу яких, крім людей, входять культурні рослини і свійські тварини, предмети природи і культури, природні й штучні ландшафти тощо. Мозаїчним є й "тіло" кожного з етносів, представлене, зазвичай, різноманітними субетнічними групуваннями, соціально-правовими корпораціями, станами тощо. Водночас етноси утворюють і масштпбніші системи — суперет-носн. які можуть перебувати між собою у своєрідних опозиціях ("Північ"- "Південь", "Схід"—"Захід", "Світ Ісламу"—"Християнський світ" тощо).

Механізм етногенезу нараховує, як вважав Г., сім основних ланок. Характеризуючи першу з них, яка є початковою точкою етногенезу, Г. поряд з такими його чинниками, як неповторне поєднання елементів ландшафту і тісний контакт різноманітних етнічних груп, вводить ще один фактор, до нього не аналізований ученими — пасіонарність. Її Г. визначає як ефект надлишкової біохімічної енергії, що виявляється через підвищений потяг людей — носіїв цієї надлишкової енергії — до непересічної активності, а самих таких людей називає пасіонаріями. Вкрай нерівномірно розподілені в історичному просторі — часі спалахи етногенезу, коли в різних регіонах планети, простягнутих за меридіанами, чи за паралелями, або ж, зрештою, під кутом до них, але завжди у вигляді неперервної смуги, одночасно виникає множина нових народів, Г. пояснює мутацією, зумовленою якимись природними чинниками, що призводить до різкого зростання чисельності пасіонаріїв — ферменту і основного рушія етногенезу. Цей, перший, етап Г. називає фазою пасіонарного удару, або пасіонарного поштовху. Наступним етапом етногенезу є фаза піднесення, на якій завдяки неухильному наростанню пасіонарної напруги за рахунок "надлишкової" енергії створюється нова етнічна цілісність, що, утверджуючись, підпорядковує собі суміжні етносоціальні спільноти чи навіть народи. Втім, сягаючи екстремуму у третій (акматичній) фазі, пасіонарність спричиняє вже не тільки й не стільки зовнішнє розширення етносу, скільки його внутрішній неспокій, навіть вирування. Пасіонарії, що переселяють етнос на стадії його акме, у боротьбі за самореалізацію неминуче входять у дедалі частіші й гостріші протиборства й конфлікти, що призводять, зрештою, до озброєних зіткнень, взаємознищення пасіонаріїв і врівноваженості суспільства через вивільнення його від зайвої пасіонарної енергії. Однак досягається така рівновага ціною надлому етносу, розколу його пасіонарного енергетичного поля, що й становить четверту фазу етногенезу. Досягнута суспільством рівновага дає йому змогу на черговій, інерційній фазі етногенезу забезпечувати високий рівень матеріального добробуту, розбудовувати потужну державу і досягати розквіту культури. Однак уся ця діяльність здійснюється тим чи іншим народом (як свідчить вже сама назва фази) за інерцією, без особливої творчої ініціативи, у процесі плавного" але зрештою неухильного, зниження пасіонарної напруги. У суспільстві чільне місце поступово посідають індивіди із зниженою пасіонарністю, які прагнуть позбутися вже не тільки вибухонебезпечних пасіонаріїв, а й навіть

Просто активних, гармонійних особистостей. Закономірним наслідком цього є перехід етногенезу до наступної фази — фази обскурації. Тут вже повсюдно панують субпасіонарії — пасивні й обмежені сферою суто власних, до того ж споживацьких, потреб і інтересів люди, внаслідок чого процеси етнічного розпаду набувають широкого й незворотного характеру. Завершується етногенез меморіальною та гомеостатичною фазами. На меморіальній стадії у етносу вже повністю атрофується здатність до біосоціальної творчості — при збереженні й навіть акцентуванні пам'яті про історичний шлях власної самоідентифікації та самоздійснення. На етапі ж гомеостазу втрачається вже й пам'ять етносу, енергії якого тут вистачає лише на підтримку господарства, налагодженого предками. Повний життєвий цикл етносу в ході етногенезу становить, за Г., 1200—1500 рр.

Застосовуючи етногенетичну теорію до аналізу російської історії, Г. дійшов висновку, що тут діють два етноси — східнослов'янський, утворений на початку н.е., який мав велику державу з центром у Києві і завершив існування в кінці XV ст. зі знищенням незалежності Новгорода як останнього нащадка Київської Русі; власне російський, започаткований у XIII—XIV ст. Відповідно XIII—XV ст. Г. розцінював як час інтерференції, взаємного накладання завершальної етноісторичної стадії Київської Русі на початкову стадію етносу Росії. Конкретизуючи погляди М.Я. Данилевського, М.С. Трубецького та Г.В. Вернадського, Г. розглядав Росію як особливий і автономний культурно-історичний центр, а не як одне з периферійних утворень цивілізації Заходу. Його філософсько-історична система є своєрідним розвитком традицій євразійства.