Внутрішня та зовнішня детермінованість психічного., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Внутрішня та зовнішня детермінованість психічного.

Питання про свободу психічних феноменів є багатоаспектним. Воно може тлумачитися по-різному залежно від позиції, з якої його розглядають.

Розглянемо філософське та психологічне тлумачення зазначеного питання. Як відомо, більшість фізичних явищ зумовлюються дією певних причин. Але ці причини з'являються внаслідок дії інших причин, які в свою чергу породжуються ще одними причинами, й так до нескінченності. Розмірковуючи подібним чином, ми доходимо висновку про Першопричину, як би її хто не уявляв (як Бога, Фатум, Першоматерію, Субстанцію, Природу та ін.). Якщо стверджувати, що всі явища та процеси в Космосі перебувають у залежності від Першопричини, то й вчинки людей визначаються нею.

Так, наприклад, на думку давньогрецьких мислителів, діяльність людей підкоряється фатуму. Доля, необхідність панує над людською волею. За повної підпорядкованості людини зовнішнім силам чи може вона відповідати за свої дії? На це запитання античний поет Піндар відповідає так: незважаючи на те, що Доля визначає людські дії, все ж відповідати за результати діяльності має людина. Суперечність такого тлумачення проблеми очевидна: причиною дії є Доля, а відповідати за вчинене має виконавець наміченого — людина. Справедливість вимагає, щоб відповідальність була покладена на дійсного суб'єкта діяльності — фатум, що є Першопричиною всього сущого. Адже людина є лише її маріонеткою. Але так вважати можна лише за умови абсолютизації фатуму, Долі, коли людина усвідомлює те, що поза накресленням фатуму нічого не відбувається, що Доля наперед визначає діяння людини. Стоїки стверджували: fata volentem ducunt, nolentem trahunt (якщо людина бажає діяти так, як про це написано в книзі Долі, то Доля скеровує її діяльність, якщо ж вона побажає йти наперекір Долі, то вона силоміць утягне її в необхідне русло).

Струнка й чітка система, що будується за допомогою закону загальної причинності, звичайно, імпонувала світоглядові давньогрецьких мислителів. Проте як діяти, коли ні Долю, ні Богів до правової відповідальності не притягнеш? Шукаючи відповідь на це запитання, мислителі були змушені обгрунтувати можливість вільної волі людини, за якої виправданою є відповідальність людини. Для цього необхідно було довести, що закон причинності не має абсолютного значення. За таких умов людину можна вважати суб'єктом власних учинків.

Спробу "розірвати" коло загальної причинності здійснив Епікур. Він будував свою філософську систему на грунті атомістичної теорії, згідно з якою все суще складається з атомів. Демокріт, який уперше запропонував цю теорію, вважав, що рух та зчеплення атомів відбуваються завдяки необхідності, фатуму. Але Епікур вважав необхідним визнати наявність випадку в світовому порядку. Він підкреслив, що атоми нічого не створили б, якби рухались одноманітно. Але один з атомів випадково зійшов зі свого маршруту, і завдяки цьому відбулася загальна пертурбація, яка й зумовила створення світу. Проте якщо у світі існує випадковість, то необхідність не є абсолютною. Людина, завдяки випадку, може не підкорятися необхідності. Подібно до описаного атома вона може ухилитися від необхідності рухатися наперед накресленим для неї шляхом. Тобто визнання випадку або виходу за нескінченне коло причинності дало змогу Епікуру говорити про свободу психічних феноменів.

Боротьба філософських та світоглядних систем навколо проблеми свободи волі, яку ми показали на прикладі "діалогу" давньогрецьких мислителів, характерна для розвитку всієї людської цивілізації. Пізніше були розроблені значно глибші концепції, але всі вони так чи інакше визначали ступінь підпорядкованості людської волі зовнішній причинності. Отже, проблема свободи психічних феноменів у філософському розумінні є проблемою "свободи" людини від абсолютного закону причинності.

Якщо людина вільна вибирати певну спрямованість своєї діяльності з кількох наявних альтернатив, то вона має нести відповідальність за свої дії. Але якщо відсутня свобода волі і вчинки людини визначаються зовнішньою для неї причиною (соціальними умовами, вихованням тощо), то людина не повинна нести за них відповідальність, а вина має бути покладена на суспільство, яке виховало таку людину. Для визнання відповідальності людини необхідно довести істинність індетермінізму, тобто показати, що людська воля незалежна від зовнішніх чинників та потреб, що визначаються цими чинниками. Але довести це надзвичайно важко. Одначе в практиці етичних та правових відносин між людьми суб'єкти цих відносин досить часто не беруть до уваги філософське вирішення проблеми свободи волі й діють прагматично.

З часів Давньої Греції збереглася притча, яка вдало ілюструє такий прагматизм. Якийсь служка щось украв у свого господаря, але був спійманий "на гарячому". Господар збирається його покарати, а служка звертається до нього з промовою, в якій намагається довести, що він не є суб'єктом злочину, оскільки так було наперед накреслено Фатумом. Його дії не зупинили Боги, і таким його виховало суспільство, тобто служка вважав, що за його злочин він не має відповідати, оскільки Першопричиною його вчинку були Доля та суспільство. Господар, одначе знайшов належну відповідь: "У такому випадку, — сказав він, — Фатум наперед накреслив, щоб я добряче покарав тебе за вчинену тобою крадіжку. І суспільство, до речі, з цим погодиться".

Звичайно, не можна не погодитися зі словами А.Шопенгауера про те, що, здійснюючи вчинок, людина усвідомлює: за конкретних умов, тобто під дією певних мотивів, що визначають її поведінку, можливий і інший, навіть протилежний, вчинок. Але інший вчинок можливий у тому випадку, коли й людина буде іншою.