Аморальність моральної дії., Поневолення добром., Трагізм добра., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Аморальність моральної дії.

Спокутування вини. В моральних почуттях у формі переживання відображається ставлення людини до інших людей, до суспільства-, до самої себе. Підвалиною моральних почуттів є суспільне буття, яке визначає зміст цих почуттів. У моральних почуттях об'єктивне, суспільно-значуще переживається разом із тим як особистісно-значуще для людини. Отже, коло моральних почуттів — це коло різноманітних відносин людини з іншими людьми, з різноманітними інститутами відносин, які і виявляються, і формуються в моральній дії.

Головним імперативом моральної дії, за Гегелем, є обов'язок, якому протистоїть пристрасть або інший обов'язок. Моральна свідомість змушена вирішувати: чому віддати перевагу, що вибрати з альтернативи? Вибираючи одне співвідношення, людина обов'язково порушує інше, вибираючи один обов'язок, порушує інший. Моральна дія обов'язково містить у собі момент аморальності. Так, прикриваючи красу Венери, намагаючись уникнути страждань, люди порушують цю красу. Як усвідомлений потяг до краси супроводжується неусвідомленими стражданнями, а усвідомлені страждання — неусвідомленим потягом до краси, тобто через страждання пізнається краса й через красу — страждання, так і отримання блага супроводжується несвідомою невдячністю, а усвідомлена невдячність розкриває отримання блага. Це протиставлення несвідомого й свідомого моментів визначає вчинкову мотивацію. Тільки вчинкова дія реально поєднує неусвідомлене й усвідомлене. В моральній дії це моральність і аморальність. Суперечливість моралі спонукає людину до переживання почуття вини, яке є найбільшою карою для людини. Ірраціонально почуття вини може знаходити вихід І в хворобах. Людина своїми стражданнями немовби розраховується за те, в чому винна, і ЇЙ стає легше — вона спокутує вину.

Поневолення добром.

Проте у своїй суперечності добро поневолює. У вчинку, яку єдності неусвідомленого й усвідомленого, неусвідомленим виступає вимога вдячності, те, що заперечує добро. Людина поневолюється вчинком добра, стає залежною від отримання благ, втрачає свою свободу, а відтак не може бути опорою іншому, тому, хто їй ці блага дає. Унеможливлення стати опорою для іншого — це й власна втрата, це мотиваційна роздвоєність, недостатня мотивація до дії, виникнення почуття вини і намагання спокутувати її добром. Створюється порочне коло моральних відносин, яке людина прагне розірвати у вчинку, розв'язати суперечність добра та поневолення добром.

Мотив поневолення добром втілює Тщіан, венеціанський художник XVI ст., виразник гуманістичних ідеалів, знавець людської натури, у своїй найвідомішій роботі "Коронування терновим вінком". Ісус прагнув дати людям блага, за це вони віддячують йому палицями. Він не намагається захиститись, адже добро не розраховує на вдячність. Та добро поневолює. І у фігурах цих людей уже відчувається щось бентежне, якесь несвідоме пробудження вини, вони передчувають якусь власну втрату. Та ще довгий шлях у них попереду до усвідомлення добра й спокутування вини. Син Божий візьме їх вину на себе, він готовий спокутувати її своєю смертю, він розуміє те, чого не усвідомлюють ще люди. Вони не знають добра, живуть без віри в спокутування своєї вини. Ісус дасть їм надію, вона прийде від нього, від коронованого терновим вінком.

Воля з'являється там, до недостатня мотивація, де найбільш суперечливі мотиви дії, що проявиться у вчинку, в осмисленні цієї дії, того, що людина вже зробила, що стане підвалиною ЇЇ майбутніх дій та вчинків. Учинок добра — це прояв найскладніших суперечностей, вияв людської волі на шляху людини до самоактивізації.

Спокутувати вину — значить зробити добро іншим. Але ця дія є результатом нашої власної активності, що підмінює активність іншої людини. Треба своїм учинком підвести іншу людину до розуміння добра як безкорисливого творення блага, що виключає зацікавленість у вдячності.

Трагізм добра.

Добро на своєму шляху нерідко стикається зі злом, яке долається вірою людини. В реальній єдності добра і зла полягає трагізм добра. Саме до цієї трагічної колізії звернувся Ра-фаель в останньому своєму шедеврі — картині "Сікстинська мадонна", завершеній незадовго до смерті великого італійського художника XVI ст. Юна Мадонна зі своїм сином спускається до людей, стражденних, які чекають її, простягають до неї руки. Вона вражена стражданнями і тривогами людського життя, вона знає, що люди неминуче вб'ють її дитя, тому скорботою затьмарена її юна краса. Та, не зважаючи на біль, що щемить її душу, горда жінка, благородна у своєму пориві, Марія все ж таки спускається на землю. Вона несе людям сподівання на звільнення від страждання й одночасно відчуває свою вину: роблячи людям добро, Марія прирікає їх на зло, вони повинні будуть убити її дитину. Проте через це зло люди прийдуть до добра. У своїй самотній доброчинності Марія несе їм віру. Вона сама віра — віра в чудо, надія на спасіння. Фантазія Рафаеля (такого сюжету немає в Біблії) розкриває трагізм добра, показує самотність доброчинності, яка в змозі здійснити чудо, створити віру, віру в те, перед чим людина несе свою відповідальність. Останнє — це совість людини, яка визначає "те, що треба".

Для кожної людини "те, що треба" суто індивідуальне: воно поєднується з усім тим, що може визначати наше індивідуальне й неповторне буття. Добро сприяє, а зло заважає виявленню морального імперативу. Вчинок розкриває людську індивідуальність, долає через віру як інтуїтивне знання порочне коло моральних відносин, породжує надію на здійснення волі людини як самовиявлення її буття.