Поняття "суспільно-історична теорія": вужчий сенс, Емпіризм і раціоналізм як протилежні підходи до побудови наукової суспільної теорії, Проблема побудови наукової суспільної теорії у класичній німецькій філософії: здобутки і межі, Філософія історії Бібл

3.5.1.6. Поняття "суспільно-історична теорія": вужчий сенс

Однак формування соціальної теорії у її вужчому, власному, значенні цього терміна, що відповідала б вимогам науковості, відбувається значно пізніше, у середині XIX ст. і пов'язане воно, зокрема, з іменем Маркса. Існування подібної соціальної теорії передбачає наявність проміжного, емпіричного рівня пізнання, тому необхідною передумовою з'ясування особливостей формування і основних характеристик соціальної теорії як теорії наукової є дослідження співвідношення емпіричного та теоретичного у процесі побудови такої теорії.

3.5.1.7. Емпіризм і раціоналізм як протилежні підходи до побудови наукової суспільної теорії

Деякі питання побудови суспільної наукової теорії були поставлені вже у філософії Нового часу, отримавши своєрідне вираження в дихотомії емпіризму та раціоналізму. Не можна, однак, ототожнювати емпіризм з емпіричним рівнем пізнання, а раціоналізм — з теоретичним.

Обидва напрями вирішували проблеми побудови саме теорії, але представники емпіризму, з одного боку, розробляли теорію досвідного пізнання, з іншого ж — намагалися вирішити проблему побудови наукової теорії як такої, взявши за вихідний пункт людський досвід. Раціоналісти ж відповідно вихідним пунктом побудови наукової теорії розглядали не досвід, а "природне світло людського розуму", раціональне начало, зосереджуючи свої зусилля на розробці теорії раціонального пізнання.

Обидва ці напрями в ході подальшого пізнавального процесу виявили свою абстрактність і однобічність. Однобічність зумовлена передусім абсолютизацією кожним із цих напрямів ролі одного з джерел людського знання і абстрагуванням від іншого чи принаймні його недооцінкою. Емпіризм гіпертрофує значення чуттєвого індивідуального досвіду у пізнанні, залишаючи в тіні раціональне начало останнього. Раціоналізм же, навпаки, нехтує пізнавальними можливостями людського досвіду і перебільшує роль інтелектуальних начал. Однобічність і емпіризму, і раціоналізму виявилась також у нерозумінні ними значення людської предметно-перетворюючої життєдіяльності як основи і рушійної сили пізнання. У раціоналізмі відрив пізнання від життєвого світу людей виявився наочніше. Цей самий недолік характерний, однак, і для емпіризму. Адже чуттєвий досвід індивіда, на якому грунтується емпіризм, — лише одна, до того ж неосновна, форма життєдіяльності. Перебільшуючи ж її роль, емпіризм тим самим протиставляє її всім іншим різновидам практичної життєдіяльності людей, стає неспроможним зрозуміти значення останньої в цілому.

3.5.1.8. Проблема побудови наукової суспільної теорії у класичній німецькій філософії: здобутки і межі

Неспроможними виявилися і спроби подолати манівці емпіризму та раціоналізму німецької класичної філософії. Одну з основних причин цього правильно визначив ще Людвіг Фейєрбах. Характеризуючи філософію Гегеля, котра у рамках німецької класичної філософії становила найдосконаліший зразок побудови теоретичної системи знання, він писав: "Філософія Гегеля є усуненням суперечності між мисленням та буттям, як вона була висловлена особливо Кантом, — але — зазначте собі! — це лише усунення даної суперечності у межах самої суперечності, у межах одного елементу, в межах мислення"75. Вразливим місцем системи Гегеля є й те, що він, абсолютизуючи одну з плинних форм соціального устрою, трактував її не тільки як ідеал, а й досягнуту мету розвитку людського суспільства. Внаслідок цього мислитель, свідомо чи ні здійснив підміну і видав емпіричний синтез знань за теоретичний. Тому, і гегелівська теорія соціального пізнання, і всі його теорії соціальної реальності насправді теж виявилися результатом емпіричного, а не теоретичного синтезу, формами систематизації суспільного знання, що належним чином не відповідають вимогам наукової теорії.

Проте слід підкреслити, що Гегель, на відміну від своїх попередників, навіть не вирішивши належним чином проблему співвідношення емпіричного та теоретичного у соціальному пізнанні, все ж зробив помітний крок уперед.