Остаточна ліквідація автономного устрою України, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Остаточна ліквідація автономного устрою України

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина П вирішила повністю покінчити з автономією України. У 1764 р. було відновлено Малоросійську колегію (1764—1786) на чолі з генерал-губернатором графом П. Румянцевим, який спрямував свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Він започаткував статистичний опис України, що, хоча не завершений, став основою для нової системи оподаткування. Замість натурального податку завів грошовий, спочатку від двору, згодом — подушний.

Особливо непокоїло Російську імперію існування Запорізької Січі, в якій тоді було майже 20 тис. козаків. За гетьманування Д. Апостола, як вже зазначалося, запорожці, які з часів петровського погрому (1709) проживали на турецькій території, домоглися повернення під гетьманську владу. У1734 р. вони знову поселилися на своїх колишніх землях і заснували над р. Підпільною Нову Січ, величезна територія якої охоплювала 45 сіл та 1600 хуторів. Із самого початку російський уряд дивився на це повернення підозріло. Він використовував запорожців у війнах із турками і татарами. Однак, як тільки закінчилася російсько-турецька війна 1768— 1774 pp. і татари вже не становили загрози, Катерина II віддала наказ про зруйнування Запорізької Січі. В основі цієї акції, на думку дослідників, лежали соціальні, економічні та політичні причини.

По-перше, царизм не міг не розуміти, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів українського селянства. По-друге, його не могло не турбувати зростання економічного потенціалу Запоріжжя: збільшення кількості населення, а основне — великі потенційні можливості козацьких господарств фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. Потрете, царат не влаштовувала форма внутрішнього устрою Запорізької Січі, заснованого на демократичних, республіканських традиціях, який явно суперечив загальноімперським нормам і порядкам.

4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечною — 100 солдатів на одного козака — й запорожцям довелося здатися без бою. Після цього, згідно з наказом Катерини П почалося руйнування Січі та арешти запорізької старшини. Останнього кошового, 85-річного Петра Калнишевського, ще недавно нагородженого золотою медаллю з діамантами, заслали до Соловецького монастиря, де на 27 років живцем поховали в холодних мурах монастирської в'язниці. Кошового суддю А.Головатого і писаря І.Глобу вислали до Тобольська. Майно старшини та заможних козаків конфіскували, військову скарбницю, зброю з припасами та кошовий архів вивезли. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія "Вольностей" увійшла до Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Не стало сили, яка понад три століття захищала українські землі від ворогів. Водночас Запоріжжя було вагомим чинником, який стримував процес закріпачення селян по всій Україні. Тут збиралися втікачі від поневолення та переслідування, і кожний знаходив на Січі захист і волю. З її зруйнуванням упала остання твердиня українських традицій, української державності.

Лише б тис. козаків зуміли втекти за Дунай, де в межах турецьких володінь заснували Задунайську Січ. Ще 12 тис. запорожців, що залишилися в підданстві Російської імперії, утворили т. зв. Військо вірних козаків. У 1790 р. його перейменували на Чорноморське козацьке військо і після участі в російсько-турецькій війні 1787—1791 pp. переселили на Кубань.

Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. У цей же час втрачає своє значення Малоросійська колегія (формально вона діяла до 1786 p.), яка за цих умов була елементом української автономії. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні та податкові установи. У 1783 р. скасовано давній військовий устрій: козацьке військо було реорганізовано у 10 кавалерійських полків. Тоді ж в Україні запровадили загальне кріпацтво, селян остаточно прикріпили до землі. Дошкульного удару зазнала українська церква, майно якої було секуляризоване, разом з нею постраждали ті культурні установи, що перебували під церковною опікою, було закрито ряд монастирів.

Отже, до кін. XVIII ст. внаслідок цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію. Українська провідна верства, задобрена імператорською "Жалуваною грамотою дворянству" (1786), відповідно до якої вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці зміни. Спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії у намаганнях відновити Гетьманщину. Але такі дії були поодинокі, істотно не впливали на загальну ситуацію.