Економічні погляди вчених Галичини. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Економічні погляди вчених Галичини.

В Західній Україні, яка була під владою Польщі, а відтак Австро-Угорщини, на розвиток економіки впливали специфічні чинники, що позначалось на соціально-економічних поглядах вчених, які тут проживали. В історичному аспекті першим з таких економістів є В. Навроцький (1847—1882) — економіст-статистик, який досліджував причини зубожіння населення на території Галичини (передусім на прикладі сільського господарства). З цією метою він вивчав процес диференціації основних верств та виникнення капіталізму, розмежовуючи експлуататорів (поміщиків, купців, капіталістів та ін.) і експлуатованих (селян, кустарів, робітників, зайнятих у промисловості та ін.), посилення між ними класових суперечностей. Актуальною була критика В. Навроцьким концепції економічної гармонії Ф. Бастіа. Експлуатацію селянства посилювали непрогресивні податки, які мали колонізаторський характер і були вигідними передусім для шляхти. В. Навроцький критикував горілчану монополію галицької земельної шляхти за споювання та деморалізацію населення. Ця критика актуальна і для сучасної України, оскільки внаслідок зубожіння населення зростає вживання алкоголю. В.Навроцький дотримувався теорії трудової вартості, що дало йому підставу виявити класові суперечності на Галичині.

Аналогічних поглядів дотримувався громадський діяч, революційний демократ О. Терлецький (1850—1902). Після ознайомлення з економічною теорією Маркса він дотримується теорії трудової вартості, розглядає капіталізм як спосіб виробництва, оснований на експлуатації багатою меншістю більшості народу.

Він досліджує аграрні проблеми, справедливо критикує авторів, які важке становище селян пов'язували з їх особистими вадами, пияцтвом, лінощами. На думку О. Терлецького, до занепаду селянство штовхають злидні (стосується і сучасного українського села). Припинення зубожіння населення можливе лише революційним шляхом, після чого повинно виникнути нове суспільство — соціалізм. Становище експлуатованих за капіталізму робітників теж може поліпшитись лише внаслідок їх боротьби за власні права.

Він захищав у своїх працях інтереси трудівників, називав мужика в Галичині живим інвентарем, а отже, ототожнював його з рабом, виступав проти шовіністичних поглядів Ю. Пляттера, аналізував процес вивезення капіталу на початковому етапі вищої стадії капіталізму, нову роль банків.

Обґрунтував виникнення капіталу внаслідок недоплати робітникам за їх працю Михайло Павлик (1853—1915) — відомий громадсько-політичний діяч Галичини, послідовник марксизму. Реформу 1948 р. у сільському господарстві він вважав засобом звільнення селянства від землі, критикував несправедливі обтяжливі податки. Основною причиною погіршення становища, "робітного народу" М. Павлик називав приватну власність, яка об'єктивно зумовлює майнове розшарування, зростання бідності, панування розумової праці над фізичною, але неправильно рушійною силою суспільства вважав лише фізичну працю. Ліквідацію приватної власності, а отже, експлуатації, він пов'язує з побудовою соціалізму, основою якого повинна бути колективна власність і колективне господарювання. Підтримуючи погляди Маркса про відсутність товарного виробництва при соціалізмі, він надавав великого значення в побудові нового ладу так званим "робочим громам" (різновид грошей), на які можна купити будь-які цінності, крім засобів виробництва.

Засновником економетрії був П. Чомпа. У його праці "Нариси економетрії і на національній економії вибудованої природної теорії бухгалтерії" (1910) викладено нову методологію складання балансів з урахуванням синтезу політекономії (зокрема, теорії цінності), науки бухгалтерського обліку за "підтримки юриспруденції і математики".

Іван Франко (1856—1916) — український письменник, економіст, філософ і публіцист. Як економіст І. Франко популяризував марксистську економічну теорію й висвітлював її найгостріші проблеми на прикладі Галичини. Він називав політичну економію "суспільною економією" і стверджував, що це наука про суспільне господарство, яка вчить про працю, її плоди та їх поділ, потреби працюючих та інші проблеми. Проте у визначенні, що політекономія займається "суспільними зв'язками між людьми", він широко тлумачить предмет цієї науки, оскільки суспільні зв'язки вивчають й інші гуманітарні дисципліни. Водночас І. Франко надто звужував предмет політекономії, коли писав, що її метою є вивчення економічних законів людської праці в сучасному суспільстві і загальні закони такої праці. Його надбанням стало творче опрацювання теорії суспільно-економічних формації, трудової вартості (критика концепції граничної корисності), закону вартості та інших логічно зумовлених політекономічних категорій (суспільно-необхідні витрати праці, гроші, капітал, поділ його на постійний і змінний, сутність експлуатації, абсолютної і відносної додаткової вартості та ін.). І. Франко критикував економічне вчення А. Сміта за те, що воно ґрунтувалось на принципах індивідуалізму, буржуазну концепцію ощадливості, "гармонії" інтересів найманих працівників і капіталістів, мальтузіанство, соціально-економічні погляди А. Шептицького, еклектизм західноєвропейської політекономії. Але І. Франко, з'ясовуючи різницю між теорією заробітної плати К. Маркса, Д. Рікардо і Ф. Лассаля, іноді не аргументовано виступав проти перетворення соціалізму в науку, проти революції (хоча критикував тих, хто йшов на компроміс і примирення з експлуататорами) та ін.

Критикуючи окремі сторони діалектичного методу Маркса, І. Франко, в одного боку, правильно наголошував на однобічності економічного детермінізму цього методу, наголошував на великому значенні в соціальному розвитку культурних, моральних та національних факторів, висловлювався проти державного соціалізму як тріумфу нової бюрократії над суспільством; а з іншого — хибно порівнював економічний матеріалізм Маркса з фаталізмом, заперечував процес загострення суперечностей внаслідок централізації капіталу і збагачення капіталістів й одночасного зубожіння переважної більшості населення. Лейтмотивом усіх праць І. Франка є теза, що "той, хто працює, володіє тим, що заробив", а отже, необхідність побудови соціалізму. Вчений хотів бачити Україну незалежною, без класів експлуататорів та експлуатованих. "Незалежність політична, — писав він, — взагалі нічого не значить для людей порівняно з внутрішнім соціальним рабством. Яка користь буде для нашого народу з того, що наші податки замість росіянина чи прусака буде брати і витрачати уряд, який складається з наших власних панів, що дбають так само як росіянин чи прусак, лише про самих себе, а не про благо народу...? Доки не подамо народові надії на соціальну реформу, тобто на поліпшення його матеріального існування, він не стане всім гуртом по виборенню своєї і нашої політичної суверенності. Треба забезпечити його передусім хлібом і всіма плодами його праці, а тоді жодна сила, жодна навала не запряже наш народ в ярмо неволі, не розбавить незалежності. Іншого способу немає"1. Ці слова е надзвичайно актуальні для нашої країни.

В. Барвінський (1888—1963) доводив необхідність встановлення менших податків для малого капіталу. Необгрунтованими в контексті сучасної епохи (досвіду розвинутих країн) видаються його ідеї про неможливість і недоцільність колективного господарювання, яке знижує продуктивність праці. Вчений намагався еклектично поєднати теорію трудової вартості з концепцією граничної корисності, суспільні витрати праці хибно трактував як арифметичну суму приватних процесів праці, зводив вартість товару до індивідуальної праці.

Подібні погляди розвивав Ю. Бачинський (1870—1940). Водночас він обстоював ідею вільної, могутньої незалежної України, будувати яку повинні всі, хто живе на її землі.