Душа культури, Культури, що утворюють історію: основні відмітні риси, Філософія історії Бібліотека українських підручників

4.2.3.9. Душа культури

Кожна з таких культур самобутня. І зумовлена така самобутність певною душею, що становить основу відповідної культури. Скажімо, основою західноєвропейської культури, як вважав мислитель, є "фаустівська душа", основою греко-римської — "аполонівська" тощо. Спільними для всіх культур є й основні стадії їх існування: зачаття, народження, розвиток, розквіт, занепад, загибель. Адже "культури, — твердить Шпенглер, — суть організми. Всесвітня історія — їх спільна біографія. Величезна історія китайської чи античної культури являє собою морфологічно точну подобу мікроісторії окремої людини, якої-небудь тварини, деревини чи квітки... Якщо є бажання упізнати повсюдно повторювану внутрішню форму, то порівняльна морфологія рослин і тварин давно вже підготувала відповідну методику"62. Причому, як наголошує у примітці Шпенглер, щоб запобігти непорозумінню, "не членувальну методику зоологічного "прагматизму" дарвіністів з їх гонитвою за каузальними зв'язками, а споглядальну і оглядову методику Гете"63.

4.2.3.10. Культури, що утворюють історію: основні відмітні риси

Загалом, як вважав Шпенглер, історичний процес конституюють вісім великих культур: єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, "аполонівська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустівська" (західноєвропейська) і культура майя. Загинули — Перу і Кетчуа. Кожна з цих культур центрована на собі, кожна має свій первісний прасимвол, осягнути який можна лише інтуїтивно. Нарешті, кожна з культур має приблизно такий самий, як і інші, строк життя

— 1000—1200 років. Виникаючи як духовне прагнення, як форма опредметнення відповідної душі, кожна з культур неминуче, але лише з часом, перероджується у цивілізацію. Цивілізація, за Шпенглером,

— це форма чи стадія вмирання культури, період її перетворення із становлення у стале, ії окам'яніння, знерухомлення, а також форма існування культури після смерті.

Для культури характерні гуманітарні начала, пріоритетність творчих форм — мистецтва, філософії тощо. Для цивілізації ж — передусім техніцизм, мілітаризм, бюрократія, урбанізм, просякнутість усіх сфер життя агоністичним, спортивним началом. Розглядаючи шпенглерівську морфологію культури і цивілізації докладніше, необхідно зазначити, що у своєму трактуванні культур як органічних, живих утворень він особливої ваги надає часові — одній із визначальних їх характеристик. На відміну від простору як розсудкового поняття, особливо важливого для розгляду цивілізацій, час, за Шпенглером, має органічний характер і стоїть в одному ряду з такими атрибутами культур, як душа, доля, життя. Всі вони тлумачаться Шпенглером як форми вираження спонтанного пориву першофеномену до проходження свого життєвого циклу.

Підкреслюючи, що все живе постає у двох основних формах —рослинній та тваринній, — мислитель особливого значення надавав саме першій, вважаючи, що за своєю цілісністю великі історичні культури слід порівнювати швидше з рослинами, ніж з тваринами. Адже рослина, за Шпенглером, — це, по суті, уособлення часу, органічного росту, життєвого ритму. Звір починає рухатися у просторі, а отже, і протистояти йому, як своєрідний мікрокосм. Разом з даністю простору до нього приходить і почуття самотності та страху. Час же постає як внутрішня форма буття рослинного, тваринного чи людського організму, як характеристика своєрідності їх життєвих циклів і ритмів, що модифікується відповідно до особливостей останніх. Простір, зокрема, задається істотам, що виокремлюються з макрокосму як автономні, мікрокосмічні утворення, тобто тваринам та людським індивідам, не зсередини — як час, а іззовні — через сенсорні рецептори. Тому просторовий бік існування мікрокосмічних істот постає як дисгармонійний і дискомфортний. Цим зумовлюється, за Шпенглером, прагнення означених мікрокосмічних істот — людини і тварини — позбутися просторових контактів, усунутися якимось чином від просторових вимірів свого існування взагалі і повернутися до рослинного існування. Вираженням цього прагнення є, на думку німецького філософа, стадо, яке гуртується перед небезпекою; дитина, що плачучи притискається до матері; людина, коли в розпачі звіряється на свого Бога. Всі вони, як гадав Шпенглер, намагаються повернутися з вільного, активного існування в те пов'язане, рослинне, з якого вони колись були відпущені на свободу.

Свого найчіткішого і найрозвинутішого вигляду означені розрізнення — мікро- та макрокосмічного, рослинного й тваринного простору й часу, жаги (Sehnsutch) і страху — набувають, на думку мислителя, у людині. Людина не тільки володіє простором у тій мірі, якої не дано жодній тварині; вона, до того ж, знає про власну смертність, тобто про неминучість колись перестати бути уособленням часу й постати у вигляді чистого простору. З простором же пов'язані в людині й сподівання на реалізацію її життєвих планів та цілей в усіх сферах діяльності — від матеріального добробуту до влади та пізнання.

Проте й тяга до часу у людини набагато сильніша, ніж у всіх інших представників тваринного світу. І не тільки тяга, а й усвідомлення своїх темпоральних, часових характеристик — біоритмів, різноманітних життєвих циклів, з'ясування своїх пуповинних зв'язків з космосом та космічними процесами, свого прагнення до рослинного існування як уособлення часу тощо.

Саме оце, небачене у попередників гомо сапієнс гіпертрофоване і рефлексоване відчуття часу й часових ознак свого буття, несамовита спрямованість до рослинної цілісності й призводить, з точки зору німецького філософа історії, до виникнення культури.

Адже культура, за Шпенглером, — це насамперед свого роду рослинна душа поєднаної в народ певної спільноти. Всі інші характеристики культури — від матеріальної життєдіяльності й економіки до начал духовних (науки, релігії, філософії тощо) — є утвореннями вторинними і тлумачаться Шпенглером як продукти життєвих процесів цієї душі" а то й її відмирання.

Культура, як писав Шпенглер, народжується в ту мить, коли з прадушевного стану віковічно-малечого людства прокидається й відшаровується велика душа, певний лик з безодні безликого, щось обмежене й минуще з безмежного та триваючого, сталого, тривкого. Культура у цьому разі уподібнюється до квітки, що розпукується на грунті строго відмежованого ландшафту, з яким вона залишається нерозривно, вегетативно пов'язаною. Якщо ж цей зв'язок з якихось причин порушується, то культура передчасно помирає. Але й при збереженні оптимальних умов кожна культура має певну межу існування, свій природний життєвий цикл. Цей цикл завершується тоді, коли душа культури реалізувала вже всю суму своїх можливостей у вигляді народів, мов, віровчень, мистецтв, держав, наук тощо і розчиняється у тій самій прадушевній стихії, з якої виникла. Коло життя кожної культури — це певна послідовність великих епох (близько 300 років кожна), що окреслює поступальне самоздійснення, самореа-лізацію культури як великого індивіду історії. Ця послідовність розглядається Шпенглером як боротьба за утвердження ідеї. З одного боку — проти сил хаосу, що тиснуть ззовні; з іншого ж — проти несвідомого, що розпирає зсередини, куди ці сили, як він пише, злісно зосередилися. Та в міру того, як ідея утверджується і втілюється, а повнота внутрішніх можливостей вивершується і здійснюється, культура раптово заклякає, відмирає і стає цивілізацією. Цивілізація може як висхле гігантське дерево ще століттями й навіть тисячоліттями настовбурчувати своє гниле віття. Але вона мертве, неорганічне утворення, яке своїм існуванням перешкоджає формуванню і розвитку молодших культур64.