ГЕТЕ Йоган Вольфганг (1749—1832), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ГЕТЕ Йоган Вольфганг (1749—1832)

— великий німецький поет, мислитель і природознавець. Формування світогляду Г. відбувалося під впливом Гердера, Руссо і, особливо, Спінози, "Етику" якого Г. називав книгою, що найбільше збігалася з його поглядами. Однак загалом Г. належить до типу самобутніх мислителів-мудреців. Він всіляко відмежовувався від академічної "шкільної" філософії ("для філософії у власному сенсі, — зазначав він, — у мене не було органу") й намагався спиратися не на знання попередніх філософських систем, а передусім на власний життєвий і творчий досвід. Дистанційованість Г. щодо фахових філософів, які передували йому, виявилася й у тому, що він, на противагу їм, був одним із перших провісників уже не механістичного, а органічного світогляду, заснованого на розумінні світу як живої монадної цілісності, утвореної множиною таких самих монадних різномасштабних форм, що органічно само-реалізуються на всіх рівнях і в усіх сферах буття. Розроблене Г. на цих світоглядних засадах учення про морфологію й метаморфоз підпорядковане пошукам та з'ясуванню своєрідності первинних живих форм — прафеноменів, що уособлюють єдність у розмаїтих поступальних трансформаціях відповідних живих цілісних утворень, оскільки останні постають послідовним рядом перетворень прафеномена. За Г., повсюдний метаморфоз, самоздійснення внутрішніх, органічних

потенцій відбувається через взаємодію полярностей, динамічних та протилежно спрямованих, але водночас взаємопроникних, взаємозумовлюючих, взаємодоповнюючих виявів сущого: відштовхування й тяжіння, роз'єднання та єднання, сутність і явище, ціле і частина, особливе та загальне, єдине й різноманітне, дух і матерія, людина і природа. Означений ракурс розгляду навколишнього світу зумовив і особливості осягнення Г. у системі світоспоглядання. На відміну від пануючого тоді світорозуміння з властивими йому статичністю, універсалістським монізмом, прагненням підігнати всі без винятку явища під єдиний, механістично-розсудковий стереотип, зведенням досвіду лише до досвіду чуттєвого, цілого — до сукупності частин, з втратою ейдетичного, сутнісного зору, основоположний принцип світогляду Г. сприймається як своєрідний протеїзм, прагнення до постійного оновлення ("Я добряче схожий на хамелеона"), до самозречення від власних суб'єктивних смаків, передсудів, амбіцій на користь автентичного сприйняття об'єктів "в усій можливій чистоті". Водночас Г. відстоює самовідтворенням, самозбереженням принципово відкритої для самовідданих пошуків першоначал, першофеноменів навколишнього світу творчої "людини, як суспільної колективної істоти".

"Вищий геній, — за Г., — це той, хто все вбирає в себе, все здатен засвоїти, не завдаючи при цьому ніякої шкоди своєму справжньому, основному призначенню, тому, що називають характером, вірніше, лише таким чином спроможний піднести його і максимально розвинути своє обдарування". Зречення від заскорузлості постає у Г. як установка на конкретність істини, правдивість, як визнання нелінійності, полі-центричності навколишньої дійсності, адекватне відображення якої можливе лише за органічного поєднання моністичності з плюралістичністю (тобто за монадо логічного підходу), послідовного й свідомого врахування нерозривності, внутрішнього зв'язку теорії й практики, ідеї та досвіду, аналізу й синтезу, суб'єкта і об'єкта. Щоб досягти автентичного розуміння реальності як світу живих, динамічних форм, необхідно, за Г., виходити не з умоглядних передумов, а з існуючого світу, сприйнятого таким, яким він є, чисто і безпосередньо, де "будь-який новий предмет, добре побачений, відкриває в нас новий орган"; віддавати перевагу спогляданню, "точній чуттєвій фантазії" на відміну від розсудкового мислення, перевагу інтуїції перед дискурсією, логікою, синтезу — перед аналізом, практиці — перед теорією. Доводячи, що істинне осягається людиною лише у відблисках, відображеннях, які пронизують весь світ природи і моралі, Г. використовує запроваджений Лейбніцем образ дзеркала, вдається до моментів символічного в осмисленні людиною сущого, оскільки, за Г., саме в символі закарбовується "відверта таємниця природи", "життєво-миттєве одкровення неосяжного", саме в ньому "ідея дійова й недосяжна", "висловлена й невисловлена". Справжнього ж єднання ідеї й досвіду, теорії й світу феноменів, сутності та явища можна сягнути, за Г., не в рефлексії, де їх поєднання є оманливим, а лише на практиці, через реальні предметно-практичні дії, справи ("спочатку була справа"). Втім, він не ідеалізує і практичну діяльність, добре розуміючи її трагізм, амбівалентну природу, оскільки, щоб бути творенням нового, ця діяльність повинна водночас поставати як джерело зла, руйнація засад існуючого, усталеного ладу. Тому, з одного боку, той, хто діє, завжди є безсовісним, совість є лише у того, хто споглядає; з іншого ж, навпаки, зло постає як начало конструктивне, творче, сприятливе для добрих цілей. Коло проблем, тією чи тою мірою наповнених філософським змістом, які цікавили Г. на всіх етапах його творчої діяльності, було вкрай широким і різноманітним. Однак з плином часу фокус його інтересів певним чином зміщується. У перший веймарський період Г. цікавлять передусім натурфілософські проблеми, що розглядаються крізь призму критично переосмислених ідей Платона й неоплатоніків, зокрема Д. Бруно, але особливо — Б. Спі-нози. Дещо ж пізніше це відбувається під впливом поглядів Арі сто -теля (поняття "типу" и "ентелехії"), Плотіна (ідеї органічного й внутрішньої форми, Канта (антропологічна зумовленість знання), натурфілософії Шеллінга та інших романтиків.

У 1790 вийшла друком праця "Метаморфоз рослин" з викладеними в ній самобутніми ідеями його "органічного" світогляду. Системно представлений світогляд Г. дещо пізніше, у серії праць "Утворення й перетворення органічних істот", переважна більшість яких опублікована у збірниках "Питання природознавства взагалі, особливо морфологи" (1817—1824).

У пізнього Г. виявляються паралелі з Гегелем, і не тільки у галузі філософії природи, а й в осмисленні смисложиттєвих питань суспільства та людини, зокрема в ідейній спорідненості "Фауста" Г. та "Феноменології духу" Гегеля. На межі XVIII та XIX ст. Г. — розробив основні поняття своєї естетичної системи, передусім символу та стилю.

На завершальному етапі філософські ідеї світогляду Г. дедалі більше визначаються саме життєвозначущою проблематикою, а сам Г. поступово, але дедалі рельєфніше постає у вигляді мудреця, що не розсудком прагне осягнути істину, а живе в ній всім своїм єством, у якого "мислення не відокремлює себе від предметів", оскільки "елементи предметів споглядання входять у мислення і пронизані мисленням внутрішнім чином". Внаслідок цього його "споглядання саме є мисленням", а мислення — спогляданням. У своїх пізніх прозових і віршованих творах, статтях, листах і афоризмах Г. зосереджував увагу передусім на питаннях смерті й індивідуального безсмертя людини, сенсу її буття тощо. Зокрема, він доходить висновку, що людське існування загалом підпорядковане великим силам, втіленим метафорично у таких "орфічних першословах", як демон особистості (тобто стихійне і водночас внутрішньо стійке начало, що зумовлює неповторність особи); тіхе — сукупність нібито випадкових життєвих умов, які насправді вишиковуються у доленосну послідовність; ерос — любов як невимушена вибіркова спорідненість, що зумовлює взаємний потяг; ананке — результанта змагання умов, воль, сваволь і примх, що в підсумку виявляється служінням обов'язку; ельпіс — надія на звільнення й самореалізацію. Універсалізм, широта кругозору і протеїзм світогляду Г. спричинили ставлення до Г. як до предтечі, а то й як до основоположника найрізноманітніших, подекуди й діаметрально протилежних шкіл і напрямів світової філософії — філософії життя (Ніцше, Дільтей, Шпенглер, Зіммель), кантіанства (Гундольф, Чемберлен), антропософії (Р. Штейнер), "арійської" аристократичної духовної культури (Надлер, Хільдебрандт), демократичного гуманізму (Тельман, Т. Манн, Бехер). Сучасних мислителів вабить до Г. "справжнє прагнення до метафізики" (Гадамер), "чудова нерозв'язність" (Ясперс), "живий дух" (Рінтелен), постійна спрямованість не лише до синтезу знань різних галузей науки, а й до універсального синтезу різних сфер людської культури загалом, до єдності осягнення та дії, понятійного й образного, споглядання й мислення, наукового й художнього, теоретичного та практичного.