ШПЕНГЛЕР Освальд (1880—1936), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ШПЕНГЛЕР Освальд (1880—1936)

— німецький філософ, історик, один з основоположників сучасної філософії культури, представник філософії життя. На його систему морфології історії справили певний вплив ідеї Шопенгауера, Ніцше, Бергсона, В. Воррінгера.

Філософське вчення Ш. викладене передусім у його двотомній праці "Присмерк Європи", ідеї якої спонукають до роздумів філософів, істориків і соціологів з 1918 р., коли вийшов перший том "Присмерку Європи", й донині.

Вже сам підзаголовок "Присмерку Європи" — "Нариси морфології всесвітньої історії" — дає підстави для висновку про те, що Ш. розглядає свою систему як вчення про форми світової історії, причому розглядає з деяким біологічним "присмаком", як форми живі. Дихотомія живого і неживого, такого що перебуває у процесі становлення й усталеного для Ш. є однією з наріжних.

Вихідне, ключове поняття морфології культури Ш. — "органічне життя". Піддаючи нищівній критиці основні постулати тогочасної західноєвропейської науки — євроцентризм, лінійний прогресизм, панлогізм, — Ш. протиставляє їм вчення про множину рівноцінних культур, існування яких, за Ш., не є свідченням єдності всесвітньої історії, а доказом єдності виявів органічного життя у Всесвіті. Органічне життя, на думку мислителя, — першофеномен, ідея, що розгортає себе зі стану можливості; процес, що містить у собі таємницю. Воно, на відміну від явищ і речей неорганічної природи, постає як морфогенез, тобто процес, що розгортається не під дією зовнішніх чинників, а через реалізацію своїх власних іманентних задатків і здатностей, як вияв внутрішньої форми, основні етапи якого — зачаття, народження, ріст, старіння і загибель — ідентичні від найменшої інфузорії до великої культури. Щоправда, для культури як макроіндивіда історії ці етапи набувають дещо модифікованого вигляду у таких фазах: міфосимволічна, рання культура, метафізико-релігійна (висока) культура, пізня, закостеніла культура, що переходить у цивілізацію.

У контексті такого підходу Ш. і розглядає історичний процес, принципово розрізняючи "світ як природу" і "світ як історію", де перший — світ сталого, завершеного, мертвих форм, а другий — світ становлення, світ форм живих організмів. Відповідно різними є й засоби осягнення цих світів: морфологія механічного і протяжного (систематика) та морфологія органічного (фізіогноміка). Перша — це сукупність методів і принципів традиційної науки (механічна, традиційна логіка), уособленням яких є математичний закон і принцип каузальності;

друга ж передбачає талант вживання, точну чуттєву фантазію, фізіономічний такт, артистичну чутливість сприйняття (органічна логіка), спрямовані на виявлення долі живих форм світу як історії і їх відтворення у цілісних образах, гештальтах, які е єдино автентичними для них. Кожна з восьми культур, що, за Ш., характеризують всесвітньо-історичний процес — єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська ("аполонівська"), західноєвропейська ("фаустівська") та культура майя, — рухається не за неухильно поступальною лінією, а проходить замкнений коловоротний життєвий цикл, постаючи, з одного боку, як щось неповторне, з іншого ж — як своєрідна монада, уособлення довільної з інших органічних культурних макроформ.

Адже, по-перше, конститутивним першоначалом певної історичної культури, є, як зазначає філософ, відповідний "іграсимвол" — поняття, що відіграє у системі Ш. ту саму роль, що й поняття прафеномеиа у морфології рослин Гете. Спільною рисою морфологій Гете і Ш. є не тільки це, а й сама методологія осягнення світу органічного життя, розроблена Гете для морфологічного аналізу рослин і застосована Ш. для морфологічного вивчення світу людської історії. І в цьому він дотримується певної логіки, оскільки розглядає, по-друге, кожну історичну культуру не просто як своєрідну живу суперістоту, а як органічний макроіндивід історії саме рослинного, тобто вищого, тилу, оскільки якраз рослина, за ПІ., є уособленням часу, органічного росту, життєвого ритму подібно до цього й будь-яка історична культура є формою вираження спонтанного пориву з прасимвола (першофено-мена) до проходження свого життєвого циклу.

Крім того, всі культури відзначає внутрішня єдність не лише форм мислення, а й стилю, втіленого у формах економічного, соціального, політичного, духовного і практичного життя. І, нарешті, — спільність основних етапів існування, ритму просування на цих етапах та тривалість "нормального" (близько тисячі років) терміну існування. З метою обгрунтування ідеї морфологічної подібності культур і паралельно-одночасного ритму проходження ними основних вікових ступенів Ш. використовує відповідно методи гомології та аналогії. Кожен з цих ступенів — від міфосимволічного до цивілізації — має однакові основні риси у довільній з цивілізацій. Завершуючи життєве коло на фазі цивілізації, культура вмирає як органічна макроформа історії і не змінюється розвиненішою культурно-історичною формою, а розпадається до рівня етнічного хаосу, позбавленого перспективи.

Зокрема, сучасну епоху Ш. не тільки раціонально витлумачує, а й гостро відчуває й співпереживає як час попередньо визначеної і неминучої трансформації у цивілізацію і близької загибелі західноєвропейської культури і паралельно очікування виникнення ще не народженої майбутньої, російсько-сибірської культури. Однак ця остання, на відміну від Данилевського, тлумачиться Щ. як перспективна не завдяки її перевагам над попередніми культурами, а лише у вимірі суто хронологічному — як їх наступниця за часом, причому не соціокультурним, а фізичним. Адже будь-яка продуктивна взаємодія культур, за Ш., неможлива, оскільки молодша культура відразу ж підпорядковує все запозичене від культур-попередниць власному ритмові, тактові і смакам, адже саме завдяки цим спрямуванням до космічності, до культивування такту і ритму і виникає культура як вища цінність. Досить несподівано окреслює Ш. і межі культури — після того, як народ (спільнота, поєднана спільним ритмом) вже виплекав культуру і до того, як вона ще не визріла, все, що створює цей народ (від найнеповторніших вершин мистецтва, найглибших філософських концепцій до найтонших і незворушних розрахунків економіста, фінансиста, політика чи військового стратега) стає відразу ж органічною складовою "живого тіла" культури. І навпаки, з переходом культури до цивілізації творчість, навіть художня і поетична, вироджується у спорт; настає час політичної й інженерно-технічної діяльності, час, коли на зміну інтенсивній культурній формотворчості приходить екстенсивна войовнича експансія, а шлях філософії через неможливість здійснюваного за часів культури продукування світоглядних символів-систем, редукується до вузької стежки скепсису; в контексті фаустівської, схильної до історизму, культури — до скепсису історичного, тобто до історичного релятивізму.

Вплив морфологи історії Ш. на наступників різнобічний. Методологія морфологічного аналізу історичних культур як еквівалентних утворень монадного зразка знайшов застосування в індивідуалізуючому вивченні різноманітних локальних історичних та соціальних організмів. Філософія науки і техніки Ш. помітно вплинула на представників соціокультурного напряму філософії та методології науки і відповідно сприяла поверненню належного інтересу західноєвропейським філософам і соціологам до питань про природу, цілі і наслідки технічної діяльності, про відносну самостійність розвитку техніки та його внутрішні закони, про місце і роль техніки в історії та сучасному суспільстві. Ідеї Ш. знайшли відгук у творах багатьох сучасних мислителів, діячів культури і митців — А. Тойнбі, X. Орте-ги-і-Гассета, М. Хайдеггера, О.Ф. Лосева, Й. Мандельштама та інших.