ДЕКАРТ Рене (1596—1650), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ДЕКАРТ Рене (1596—1650)

— французький філософ, математик і природознавець, основоположник європейського класичного раціоналізму, якого називають ще і "батьком" сучасної філософії загалом (Рассел, Уайтхед, Агассі та ін.). Основні твори — "Міркування про метод" (1637), "Метафізичні роздуми" (1641), "Начало філософії" (1644). Виступаючи, як і Ф. Бекон, з програмою переосмислення попередньої традиції філософування, Д., на відміну від нього, посилається не на досвід і спостереження, а на розум, мислення й самосвідомість.

Вся філософія, вважав Д., подібна до дерева, корені якого — метафізика, стовбур — фізика, а гілки, що відходять від цього стовбура, — всі інші науки, що зводяться до трьох основних: медицини, механіки та етики. Наголошуючи на тісному взаємозв'язку і єдності наук, Д. вважав, що автентичним та дійовим засобом осмислення їх є саме філософія, фундамент якої складає метафізика. На відміну від емпіриста Ф. Бекона, що ставив метафізику у залежність від фізики, раціоналіст Д. віддає пріоритет метафізиці перед фізикою, з якої висновуються ще конкретніші науки. Констатуючи невірогідність сучасного філософського знання і неевристичність існуючого доказового, логічного знання, Д. прагне закласти поки що відсутній фундамент, на якому можна було б звести нову будову науки. В основу ж фундаментального філософського знання він покладає принцип наочності, безпосередньої вірогідності, перевірки будь-якого знання природним світлом розуму. Найочевиднішим і водночас достовірним твердженням, яке лише й може постати непорушною підвалиною єдиної системи наук, є, за Д., теза "мислю, отже існую". Слідом за Августіном Д. грунтується на тому, що можна піддати сумніву все, окрім існування того, хто сумнівається. Означений принцип поєднує платоністське переконання в онтологічній домінантності умосяжного над чуттєвим і сформоване у християнстві загострене відчуття високої значущості особистісного начала: "На істину наштовхнеться швидше окрема людина, аніж цілий народ". Втім, самосвідомість ще не послідовно осмислена і запроваджена Д. як основоположний принцип філософування; істинність і дійовість цього принципу забезпечується богом, пославшим людині природне світло розуму. Саме від бога ідуть всі ясні й чіткі ідеї, тоді як всі невиразні, непевні й хибні — від людської особистості як суб'єктивності. Через основоположне, найвірогідніше судження нам, за Д., дано водночас і первинний найбезпосередніший предмет пізнання — мислячу субстанцію. Інша ж, матеріальна, субстанція виявляється суб'єктом пізнання вже опосередковано. Втім, якщо виходити з визначення Д. субстанції як того, що не потребує для свого існування нічого, окрім себе, то в повному розумінні субстанцією є лише бог, могутністю якого створені й підтримуються не лише всі речі, а й матеріальна та мисляча субстанції. При цьому матеріальна субстанція, на відміну від мислячої (як непротяжної й тому неподільної), характеризується рухом і величиною, тобто протяжністю в ширину, глибину і довжину, а отже, поділяється на частини й може мати фігуру. Означені якості Д. вважав справді такими, що існують, первинними, тоді як запах, смак, твердість, світло, тепло — вторинними, наслідком впливу первинних якостей на людське тіло. Безпосередньо дана неподільна субстанція ототожнюється з мисленням і становить, за Д., предмет метафізики; подільна ж, опосередкована субстанція, матерія, редукується ним до простору. Така редукція стала для Д. основою тлумачення пізнання об'єктів природи як їх конструювання, на кшталт геометричних предметів, а навколишнього світу (не лише неживої, а й живої та "штучної", олюдненої природи) — як надскладної глобальної системи механізмів, де сконструйовані богом речі природи настільки ж досконаліші від сконструйованих людиною предметів культури, наскільки мистецтво першого перевищує здатності другої. Інструментом людського конструювання є метод з такими основними правилами:

1) розпочинати з дії, що є основою й підтвердженням, чистою інтуїцією, умоглядним спогляданням ясної й чіткої, тобто очевидної ідеї, яка рефлексивно відображає "природне світло розуму", що не узгоджується а іншими ідеями, а споглядає саму себе, не потребує доведення, а є заданою з очевидністю інтуїтивно;

2) поділяти кожен складний об'єкт (проблему), обраний для вивчення, на прості частини — " на стільки частин, скільки можливо й необхідно для найліпшого вирішення проблеми";

3) розташовувати свої думки у певному порядку, починаючи з предметів найпростіших і легко пізнаваних, й сходити поступово, щаблями, до пізнання найскладніших;

4) контролювати окремі етапи роботи, "робити переліки такі повні, а перегляди такі всеохоплюючі, щоб бути переконаним, що нічого не випущено", отже, забезпечувати неперервність умовиводів. Зразком методу для Д. є математика, основними характеристиками — числення і порядок. Тварини постають за системою Д. як унітарні автомати, людина ж двоїться на тіло, яке теж тлумачиться як автомат, і розумну душу, де почуття і уява є лише модусами розуму. Подолавши телеологію за допомогою такого підходу, Д., однак, зупинився перед проблемою зв'язку духовного й тілесного начал у людині. Економічна, політична й соціальна сфери життєдіяльності залишилися для Д.. по суті, незатребуваними. У духовному ж житті його основну увагу привертали проблеми моралі, які Д. теж тлумачив з послідовно раціоналістичних позицій. Основне покликання моралі, вважав він, полягає в тому, щоб забезпечити панування розуму над стихійною деспотією волі й почуттів через підпорядкування звичаєвим нормам, законам країни; щоб забезпечувати твердість, рішучість й послідовне дотримання обраних позицій і переконань; щоб "перемагати швидше себе самого, аніж долю і змінювати швидше власні бажання, ніж світовий порядок; аби вірити, що немає нічого, цілком підвладного нам, окрім наших думок". Лише прояснені світлом розуму, почуття та воля перестають бути гріховними, гріх Д. також тлумачиться гносеологічно — як оманливість, що спричиняє недобрі вчинки.

Безпосередньо роль ідей Д. виявилась у подальшому класичному розвитку філософії: у ході формування оказіоналізму, вчення Спінози, логіки Лор-Рояля та концепції європейського Просвітництва. По-новому, але не менш продуктивно, ці ідеї використовуються й на сучасному, некласичному етапі поступу філософської думки" зокрема феноменологічного й' напряму (Гуссерль), нео- та постпозитивізму (Поп-пер), "натуральної" філософії Мамардашвілі та ін.