Формування зовнішньої політики Росії та її тенденції, Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. Бібліотека українських підручників

Формування зовнішньої політики Росії та її тенденції

Росія на міжнародній арені стала правонаступницею СРСР, зайняла місце постійного члена Ради Безпеки ООН й підтвердила свій статус великої ядерної держави. Однак протягом 90-х років російська зовнішньополітична парадигма неодноразово змінювалася. На початку десятиріччя у зовнішній політиці переважали ліберали (А. Козирев, Є. Гайдар), яким протистояли націонал-комуністи (Г. Зюганов) та націонал-ліберали (В. Жиріновський). Перші головне завдання Росії убачали в тому, щоб стати частиною Заходу, ототожнювали національний інтерес з інтересами західного співтовариства. Цьому об'єктивно сприяли візити президента Б. Єльцина до ФРН, СІЛА, Франції, Японії й відповідні візити лідерів західних країн до Москви, участь Росії у нарадах "великої сімки" та ін. Наслідком цього стала відсутність власної політики, буксування на всіх інших азимутах і, зрештою, втрата союзників. З'ясувалося, що на Заході Росію ніхто не чекає, а початок розширення НАТО на схід безповоротно відсунув лібералів на узбіччя російської політики.

Водночас, у рамках СНД Росія прагнула налагодити політичне й економічне співробітництво. Особливої гостроти набула проблема поділу "спадщини" колишньої Радянської Армії. Спроба створити об'єднані збройні сили СНД не увінчалася успіхом. До вересня 1994 р. російські війська були виведені із східноєвропейських країн, Німеччини й Прибалтики, проте вони залишалися у Придністров'ї, Грузії, Таджикистані та в Україні.

Після 1994 p., коли Росія заявила про себе як про велику державу, що має власні геополітичні й національні інтереси, на зовнішню політику Москви впливали дві державницькі школи, які однаково об'єктивно оцінювали ситуацію у світі й реальні можливості Росії на неї впливати, проте доходили різних висновків. Неоізоляціоністи вважали, що внутрішньополітичні проблеми мають вирішуватися виходячи із власних ресурсів, а зовнішня політика, експлуатуючи колишні атрибути величі, має орієнтуватися на контакти з тими країнами СНД й Азії, які самі тяжіють до Росії. Відтак, західний вектор став другорядним, а сам Захід опинився під великою підозрою. У рамках саме цієї школи надзвичайно популярною була концепція "багатополярного світу". Інтеграціоністи, які також віддавали перевагу внутрішнім проблемам, вважали, що вони можуть бути розв'язані через інтегрування Росії у світову економіку, отримання нею доступу до світових фінансових потоків, рух яких визначався на Заході. Звідси — пріоритетність відносин із тими державами, які є найважливішими економічними партнерами (головним чином — країнами Західної Європи), за одночасної підтримки зовнішньополітичної активності на всіх інших напрямах. У середині й другій половині 90-х років жоден із напрямів не домінував, був відсутнім дієвий механізм розробки, здійснення й координації зовнішньої політики, що й визначило її акценти.

У рамках СНД Росія всіляко ініціювала інтеграційні процеси, насамперед із Білоруссю. Навесні 1995 р. обидві країни домовилися про ліквідацію митних бар'єрів. У травні 1996 р. створено Співдружність Росії і Білорусі, а в квітні 1997 р. укладено союзний договір. Водночас наслідком єльцинської політики у стосунках з країнами СНД було накопичення "висячих" боргів цих країн Росії без будь-яких політичних дивідендів, на які розраховував Кремль.

Не змігши досягти успіху у своїх намаганнях зупинити розширення НАТО на схід і вплинути на хід балканської кризи, Росія активізувала свої зусилля в Азійсько-Тихооке-анському регіоні, насамперед у відносинах з Китаєм, Індією, Північною Кореєю, Японією. Вона брала активну участь у вирішенні питання щодо палестинської автономії, а російсько-єгипетські переговори в Москві у вересні 1997 р. ознаменували повернення Росії її політичної ролі на Близькому Сході. У 1994 р. Росія приєдналася до мирної ініціативи "Партнерство заради миру", водночас вона зайняла негативну позицію в питанні розширення НАТО за рахунок країн Східної Європи та Прибалтики, що, на думку Москви, створило б загрозу національній безпеці країни. Ситуацію вдалося урегулювати шляхом компромісу. 27 травня 1997 р. у Парижі був укладений Основоположний акт між Росією і НАТО. Того ж року на зустрічі "великої сімки" в Дейтоні (США) Росія стала членом елітарного клубу провідних індустріальних держав світу, а також вступила до Паризького клубу країн-кредиторі в.

2000 p. ознаменувався початком реалізації нової зовнішньополітичної доктрини Росії, яку експерти назвали "доктриною Путіна". Вона увібрала в себе елементи неоізоляціоністських та інтеграціоністських підходів з деякою перевагою останніх. Головними принципами нової зовнішньополітичної доктрини було верховенство внутрішніх завдань над зовнішніми; співробітництво, побудоване на політиці реалізму й балансу інтересів; прагнення "до нормального економічного прагматизму, який має переважити ідеологізований підхід до міжнародних відносин".

А втім, трагічні події 11 вересня 2001 p., що стали відліком "нової ери" в розвитку сучасних глобальних процесів й утвердження глибинної перебудови міжнародних відносин, знаменували початок прозахідного курсу російської зовнішньої політики, насамперед відчутного зближення США і Росії, посилення стратегічних відносин між обома країнами. Цей процес мав двосторонню основу й зумовлювався низкою чинників: протидією міжнародному тероризмові; поглибленням геополітичних суперечностей між США і ?С; проблематичною стратегією протистояння США — Китай; забезпеченням національної енергетичної безпеки США за умов імовірної втрати цією країною контролю над близькосхідною нафтою. У новоствореному дуеті США — Росія Вашингтон узяв на себе зобов'язання сприяти утвердженню політичної ваги Росії, її статусу великої держави; формуванню позитивного іміджу Москви в широкому комплексі питань, які стосувалися логіки реформ, прагнення замаскувати їх очевидні суперечності, в тому числі й ті, що мали безпосереднє відношення до політики Росії в Чечні. Проте закономірним наслідком неорганічності російсько-західного співробітництва є прогноз про історичну недовговічність даного партнерства, неможливість реальної інтеграції Росії до європейських структур.

Серед зовнішньополітичних пріоритетів Росії на початку XXI ст. були країни СНД, насамперед Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, які самі виявляли інтерес до тісного співробітництва. Попри специфіку мінського режиму, активізувався процес розбудови Союзу з Білоруссю. Зусилля Кремля спрямовувалися на зміцнення системи колективної безпеки СНД на основі Договору про колективну безпеку (1992). Зокрема, на мінському саміті глав країн СНД (травень 2000 р.) пострадянська Росія вперше декларувала можливість використання військової сили за її межами для захисту своїх інтересів. Багатовекторність зовнішньої політики Росії підтверджується її прагненням налагодити близькі стосунки з Китаєм та Індією, поліпшити відносини з Японією, з якою Росія й досі не має мирного договору через проблему Південних Курил. У січні 2002 р. РФ закрила свою військову базу Камрань у В'єтнамі та РЛС Лурдес на Кубі.