Неокласичний напрям. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Неокласичний напрям.

У теорії А. Маршалла найважливішу роль відіграє концепція ринкової рівноваги, яка базується на основі рівності ринкового попиту з урахуванням граничної корисності і ринкової пропозиції, з одного боку, і граничних витрат виробництва — з іншого. Розглядаючи при цьому взаємодію попиту, пропозиції і ціни, вчений обґрунтовує закон попиту, згідно з яким ціна перебуває в оберненій залежності від зміни попиту, і закон пропозиції, згідно з яким зміна ціни прямо впливає на обсяг пропозиції. А. Маршалл запроваджує у науковий обіг категорії "ціна попиту", яка визначається граничною корисністю, "ціна пропозиції", що визначається граничними витратами. За умов рівності попиту і пропозиції виникає ціна рівноваги.

Заслуговує на увагу зроблений ним аналіз механізму ціноутворення з урахуванням фактора часу: на короткому проміжку часу головним регулятором ціни є попит, оскільки для зміни пропозиції необхідно створити нові умови виробництва, внаслідок чого пропозиція залишається незмінною; на тривалому проміжку часу головним регулятором цін стає пропозиція, а отже, витрати виробництва, причому із збільшенням тривалості періоду вплив на ціну попиту зменшується. Водночас доцільніше було б наголошувати на зростанні ролі попиту, а не на його домінуванні.

Конкретизацією теорії ціноутворення є запровадження в науковий обіг та характеристика поняття "еластичність попиту". Основними чинниками зміни еластичного попиту А. Маршалл вважав граничну корисність, ринкову ціну і грошовий дохід, який використовують для споживання. При цьому зміна попиту під впливом кожного з цих факторів відбувається з певною еластичністю. Основними видами попиту є еластичний (коли він змінюється більшою мірою, ніж ціна) і нееластичний (якщо попит змінюється меншою мірою, ніж ціна).

Аналізуючи ціну пропозиції у різних галузях економіки, А. Маршалл формулює три закони:

1) закон постійної віддачі виробничих факторів, або їх постійної продуктивності, у галузях, де граничні витрати, а отже, ціна пропозиції, не залежать від обсягу виробництва;

2) закон зростаючої віддачі виробничих факторів, або їх зростаючої продуктивності, у галузях, де граничні витрати, а отже, ціна пропозиції, зменшується разом із зростанням обсягів виробництва, а отже, й цінами пропозиції;

3) закон спадної віддачі виробничих факторів або їх спадної продуктивності — у галузях, де граничні витрати, а отже, ціна пропозиції, зростають разом із зростанням обсягів виробництва.

Намагаючись поєднати окремі раціональні положення концепції граничних витрат виробництва та граничної корисності, А. Маршалл водночас вважав однобічною концепцію граничної корисності останнього споживчого блага. Проте помилково він трактував граничні витрати як суму доходів власників окремих виробничих ресурсів, тобто наслідував ненаукову концепцію трьох факторів виробництва Ж.-Б. Сея. Хибною була також його концепція заробітної плані (як дохід, який залежить від суб'єктивної оцінки робітником своєї праці); ставки відсотка (яку він розглядав залежною від суб'єктивних оцінок власника капіталу); частини підприємницького доходу (як плати за ризик, пов'язаний із виробництвом на невідомий ринок). Дотримання концепції продуктивності всіх факторів виробництва зумовило однобічне тлумачення названих трьох законів. У вартості А. Маршалл вбачав лише відносини між двома речами у процесі обміну, але не виокремлював суспільну форму цих відносин (відносини між товаровиробниками, товаровиробниками і споживачами); метафізично оцінював рівень ренти і прибутку лише величиною попиту і пропозиції.

У доробку Дж.-Б. Кларка заслуговує на увагу виокремлення чотирьох факторів виробництва (грошового капіталу, капітальних благ, що складаються із засобів виробництва і землі, підприємницької діяльності і праці), носіями яких є різні власники. Проте невиваженим був його висновок, що кожен із цих факторів має специфічну продуктивність і створює відповідні доходи. Він справедливий лише щодо праці, в тому числі підприємницької діяльності. У контексті сказаного можна вважати частково конструктивним закон спадної продуктивності праці, оскільки умовою його дії є зростання лише чисельності робітників і незмінності всіх інших факторів виробництва. Крім того, вчений абстрагувався при цьому від НТП, помилково стверджував, що підприємцями не можуть бути власники капіталу.

Заслуговує на увагу розмежування Дж.-Б. Кларком нормального прибутку, який отримує підприємець за свою діяльність в умовах незмінності економіки або статичної рівноваги, і підприємницького доходу, що є винагородою за впровадження нової техніки, поліпшення організації виробництва в умовах динамічної економіки. У другому разі підприємницький дохід є додатковим прибутком. Намагаючись поширити засоби граничного аналізу із сфери мікроекономіки на макроекономічний рівень, Кларк запроваджує у науковий обіг поняття "соціальна праця" (загальна кількість зайнятих в економіці), "соціальний капітал" (сукупність усіх капіталів в економіці), "зони байдужості" (працівники соціальної праці і ті частини соціального капіталу, що виробляють граничний продукт). Для забезпечення рівноваги всієї економічної системи необхідно, на думку Клерка, встановити оптимальні пропорції передусім між витратами соціальної праці та соціального капіталу, а у разі відхилення соціальних факторів виробництва від їхніх граничних продуктів приводяться в дію ринкові сили, які відновлюють порушену рівновагу. У цій схемі сумнівним є виокремлення зон байдужості; використання категорії "соціальний капітал" (оскільки це передбачає першочергову спрямованість капіталу не на привласнення прибутку, а на задоволення соціальних потреб).

Намагаючись удосконалити концепцію граничної корисності, Кларк стверджував, що корисність товару розпадається на окремі елементи (граничні корисності), внаслідок чого цінність товару визначається не його корисністю загалом, а сумою корисностей усіх його властивостей. Однак і модифікований варіант зберіг основні недоліки цієї концепції. Аналогічний характер притаманний висновку Клерка про розподіл суспільного продукту згідно з вкладом праці, капіталу і землі.

Аналізуючи трести, він виходив лише із семантичного значення сутності монополії і тому не відносив їх (трести) до монополістичних об'єднань.

У творчому доробку В. Парето заслуговує на увагу аналіз співвідношення попиту і пропозиції, а отже, споживання і виробництва як основних складових рівноваги економічної системи; застосування критеріїв оцінки виміру співвідношення переваг конкретного індивіда, тобто виявлення порядкових величин, що характеризують черговість таких переваг; використання кривих байдужості (відображають збереження сумарних корисностей товарів у різних комбінаціях їх наборів з одночасним наданням переваги окремим комбінаціям); запровадження в науковий обіг поняття "суспільна максимальна корисність" (за якої розподіл ресурсів є оптимальним, якщо поліпшується становище окремого раціонально мислячого суб'єкта без погіршення добробуту інших).

Неокласичному напряму економічної науки удару завдала сама практика капіталістичного розвитку, зокрема криза 1929—1933 рр., активне втручання держави в макроекономічні процеси з метою встановлення рівноваги економічної системи. Основи теорії і методології цього напряму похитнулися з появою і розвитком кейнсіанської теорії. Вихід з глибокої економічної кризи 1929—1933 рр. і весь наступний розвиток народного господарства більшості розвинутих країн ґрунтувався на активному втручанні держави в економіку. Кейнсіанство аргументувало неспроможність ринкової економіки забезпечити рівновагу економічної системи та необхідність державного регулювання макроекономічних процесів та ін. Це змусило представників неокласичного напряму переглянути деякі постулати своєї теорії. Зокрема, вони перестали заперечувати необхідність державного втручання в економіку, але обмежували його грошово-кредитними методами регулювання з метою забезпечення механізму дії досконалої конкуренції. Найповніше цей різновид неокласичного напряму втілився у теорії монетаризму.