МОНАДА ІСТОРИЧНА, МОРЕЛЛІ, МОРФОЛОГІЯ ІСТОРІЇ, Філософія історії Бібліотека українських підручників

МОНАДА ІСТОРИЧНА

— термін, що набуває поширення у філософії історії з 20-х років, а в історичній науці — дещо пізніше. Вживається переважно прихильниками суто плюралістичного розуміння історії. Однак може слугувати й для розробки такого підходу до вивчення історичного процесу, який органічно поєднував би універсалістське бачення цього процесу з індивідуалізуючим, оскільки вже піфагореїсти, що започаткували поняття монади, тлумачили її як таке єдине, своєрідність якого полягає в тому, що воно водночас є всім, сумою складових, кожна з яких також є утворенням монадного характеру. Якщо спочатку семантичним полем монадології був Універсум (Піфагор і його школа, Кузанський, Бруно), пізніше — світ живої природи (Лейбніц, Гете), то у XX ст. — світ історії. Вже у Данилевського всесвітньо-історичний процес постає як сукупність замкнених великих живих індивідів культурно-історичних типів, що відзначаються певною гомеомеричністю, "віддзеркалюються" один в одному. Подібний підхід конкретизують пізніше Шпенглер і, зрештою, Тойнбі, всупереч всім його критичним зауваженням щодо властивого Данилевському і Шпенглеру біологізму в тлумаченні цивілізацій. Вони теж розглядають історію людства як своєрідну спільноту замкнених м а кро індивід і в-культур, що або ж безпосередньо ототожнюються з цивілізаціями, або ж розглядаються як макроорганізми монадної природи. Останньою стадією існування монадних макроорганізмів є відповідні цивілізації (Шпенглер). Такий підхід (незалежно від того, чи усвідомлювали це його адепти) об'єктивно споріднював їх трактування світу історії з монадологічним розумінням світу органічного життя, розробленим Гете.

Та навіть у Шпенглера, з його претензією на свідоме застосування монадологічного, гетевського підходу, не кажучи вже про Данилевського чи Тойнбі, які до нього наблизилися спонтанно, фіксується переважно один бік монадної природи цивілізацій — їх самофокусованість, самодостатність, доцентровість. Як наслідок — гіперболізація моменту відокремленості, замкненості й непроникності означених М.і. Момент же їх "гомеомеричності", глибинної подібності, взаємовіддзерналення, взаємовідтворення, взаємоуособлення і уособлення кожною з локальніших М.і. людства в цілому як своєрідної вищої М.і. залишається й донині поза увагою філософів історії та істориків. З'ясування і висвітлення цього аспекту — актуальне і важливе завдання, яке ще чекає на дослідників.

МОРЕЛЛІ

— французький філософ-просвітник XVIII ст., деїст, утопіст. Вірогідних біографічних даних, у тому числі й справжнього імені, не збереглося. Докладний виклад поглядів — у поемі "Базіліада" (1753) та трактаті "Кодекс природи" (1766). Грунтуючись на засадах раціоналізму, виходив з протиставлення розумного суспільного ладу нерозумному. Вважав, що за допомогою розуму можливе "відкриття", через пізнання природи людини, і втілення в життя, так би мовити, розумного або ж природного устрою суспільства, що відповідав би природним властивостям людини як такої, незалежно від обставин простору й часу. Сучасний же М. суспільний устрій він вважав плодом людського невігластва, а отже, нерозумним і протиприродним. Розглядаючи історію людства як череду помилок людського розуму, М. був переконаний, що в міру подолання їх позбутися нерозумного існуючого ладу можна шляхом розсіяння пітьми людського невігластва світлом розуму, відкриття істини про щасливе, справедливе і вільне суспільство, поширивши її серед людей. Істина ж ця полягає, за М., у тому, що людина є істотою сенситивною і комунікативною, щастя якої полягає у задоволенні її пристрастей і потреб у результаті спільної праці. Для того, щоб втілити цю істину в життя, потрібно передусім усунути приватну власність, панування якої зруйнувало первісну ідилію. Він гадав, що "природні" підвалини ідеального суспільного устрою, після того, як їх відкрито мудрецями, поступово, в міру їх пояснення й поширення мають набувати значення засад виховання (яке М. вважав найважливішим засобом формування нового суспільства). У подальшому ж освічена законодавча влада має надати їм статусу законів. З позицій такого підходу М. сформулював три "основні і священні" закони, з проголошення яких започатковується перебудова суспільства на комуністичних началах:

а) ліквідація приватної власності;

б) гарантія всім громадянам права на працю;

в) обов'язок для кожного громадянина брати участь у суспільно корисній праці.

На відміну від попередніх утопістів гадав, що комунізм буде запроваджено не в окремих дрібних общинах, а в країні в цілому, з централізованим обліком і розподілом праці та її продуктів. Використовуючи доробок Мора, Кампанелли, Мельє тощо, М. піддав докладній критиці існуючий лад і зобразив не менш докладно майбутнє, ідеалізоване суспільство, спираючись при цьому часто-густо не стільки на знання реальних тенденцій ходу історії, скільки — на власні бажання та уяву.

МОРФОЛОГІЯ ІСТОРІЇ

— поняття, вперше вжите О. Шпенглером для означення автентичного вчення про морфогенез, внутрішні форми історії та її живе буття, співвіднесене з власним існуванням особистості. Розглянуті у такому співвіднесенні внутрішні, живі органічні форми всесвітньої історії знаходять, за Шпенглером, своє концентроване і сфокусоване автентичне віддзеркалення й співпереживання не в людині кожної з культур Землі, а лише у світогляді представників західноєвропейської культури, які з їх історичним чуттям тлумачаться мислителем як виняток, а не правило, а всесвітня історія — як їх картина людського світу, а не картина людства. Шпенглер розрізняв морфологію механічного і протяжного — науку, що відкриває і систематизує закони природи та каузальні відносини — систематику, і морфологію органічного, тобто історії та життя, всього того, що несе у собі спрямованість і долю, — фізіогноміку. Виходячи з такого розмежування і з'ясовуються морфологічні особливості "світу як природи" та "світу як історії". Світ як природа трактується світом сталого, завершеного, світом мертвих форм, а світ як історія — це динамічний світ становлення, живих форм. Тому для морфології механічного достатніми є методи і принципи традиційної науки, уособленням яких є відповідно математичний закон, принцип каузальності, формальна, механічна логіка. А М.і. потребує принципово інших засобів осягнення — вживання, споглядання, порівняння, точної чуттєвої фантазії і відтворення світу як історії за допомогою гештальту, цілісного образу, сформованого методами логіки, але вже не механічної, а органічної, підпорядкованої виявленню долі певної живої історичної форми, а не механічного закону якогось сталого явища.

У контексті М.і. історичний процес, на відміну від природних, розглядається не результатом зовнішніх, причинно-наслідкових взаємодій, а морфогенезом, тобто специфічним способом буття, за якого перебіг процесів зумовлюється не зовнішніми детермінантами, а внутрішніми закономірностями побудови, еволюції, структури і функціонування. З цих позицій історія постає не у вигляді єдиного глобального лінійно-поступального руху, а розмаїттям живих історичних форм — потужних культур, кожна з яких має в основі першофеномен, одвічний гештальт культури, оскільки своєрідно уособлює всі інші культури і водночас має свої власні, неповторні можливості вираження. Відповідно та чи інша історична культура осмислюється не як механічна сума дат і подій, спричинених "чужими", сторонніми факторами, а як самобутній суспільний організм з чіткою, точною будовою і виповненою глибоким смислом структурою. Сама ж М.і. сприймається як автентичне розуміння внутрішньої будови таких культур, специфічних органічних, цілісних утворень, через які і в яких здійснюється всесвітня історія. Розглянута у ракурсі М.і. кожна з історичних культур постає живою суперістотою рослинного типу, що має свій, притаманний лише їй, своєрідний геном, означений Шпенглером "душею культури", "первісним прасимволом", рослинною душею, що з'єднує певну спільноту в народ. Відносно спільноти всі інші вияви культури — від матеріальної життєдіяльності й економіки до начал духовних — мистецтва, філософії, релігії тощо — є утвореннями вторинними. Всесвітньо-історичний процес — це споконвічне, невичерпне, розмаїте і щоразу неповторне утворення і перетворення, дивовижне становлення і неминуче сходження людських культур як унікальних і водночас таких, що уособлюють людство в цілому — живих, цілісних макроформ.