Наука, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Наука

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На східноукраїнських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В.Каразіна, спочатку мав чотири факультети. Урік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855р. — 808.

До 1861 р. 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими з них були математик М.Остроградський, славіст І.Срезневський, філолог О.Потебня, історик М.Костомаров.

У першій пол. XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя! Лівобережжя, тритомні "Записки о Полтавской губернии" М.Арандаренка, тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", яке підготував Д.Шуравський.

Значний крок вперед у першій пол. XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велику роботу було проведено зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого в Києві в 1843 р.

В історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. в Україні особливе місце займає "Історія русів", яку опублікував О.Бодянський у 1846 р. Роком пізніше вона була неофіційно заборонена цензурою, і наступне видання було здійснене в Україні 1990 р. Проте ще до офіційного виходу в світ книга поширювалася в численних рукописних копіях (списках), які ніхто не міг заборонити чи проконтролювати. Цей твір уже тоді здобув собі славу написаного "надто вільно" щодо офіційної влади. Для "Історії русів" характерна висока художність, надзвичайна емоційність у зображенні історичних подій, намагання показати тяглість української історії, її неперервність із найдавніших часів до кіпця XVIII ст. Разом з тим тут висловлене вкрай критичне ставлення до російської влади, яка протягом XVIII ст. доклала великих зусиль для знищення української державності.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв. Новоросійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною з його публікацій є "История Новой Сечи или последнего коша Запорожского" (1841).

Значним є внесок у розвиток історичної думки в Україні М.Максимовича. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі 1768 р.

У 20—30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І.Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця "Відомість о руськім язиці" (1829), яка вміщувала змістовний нарис історії України, визначала українську мову як одну з самостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І.Лаврінський. Він уклав 6-томнийукра-їнсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав польською мовою "Повість временних літ". З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, що налічувала бл. 50 тис. томів літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяла користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не могли добитися денаціоналізації українського народу, спинити розвиток його мови.

Українська інтелігенція, зокрема письменники, громадські і культурні діячі, відстоювали право українського народу мати національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику української мови, яку уклав російський філолог О.Павловський. Відомі вчені І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, довели, що це багата за лексичним складом, живописна, поетична, музикальна мова.

Прогресивні вчені і письменники (П.Вілецький-Носенко, М.Маркевич, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш, Я.Головацький) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції — "Собор руських учених". На ньому Я. Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури.

П.Куліш у виданні "Кобзаря" Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис — кулішівку. Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Значне пожвавлення в усіх галузях наукової творчості, особливо в природознавстві, припало на другу пол. XIX ст. Великих здобутків досягли відомі вчені О.Ляпунов (1857—1918), М.Ващенко-Захарченко(1825—1912), М.Умов (1840—1915), М.Бекетов (1827-1911),І.Мечников(1845—1916), І.Сеченов (1829—1905), М.Гамалія (1859—1949) та ін. Зокрема, І. Мечникову в 1908 р. за дослідження з імунології було присуджено Нобелівську премію.

Видатним ученим, мандрівником і громадським діячем, чиї наукові інтереси торкаються багатьох галузей людських знань: етнографії, філософії, біології та географії, був нащадок запорізьких козаків М. Миклухо-Маклай (1846—1888). Після відрахування з Петербурзького університету за участь у студентському русі (без права вступу у вищі навчальні заклади Російської імперії) він продовжив навчання на філософському та юридичному факультетах Гейдельберзького, Лейпцігського і Йєльського університетів. Написав близько 160 праць із зоології, зоогеографії та фізичної географії, зробив величезний внесок у науку як творець морської біології та порівняльної анатомії, був першою людиною, яка науково довела однакову біологічну рівноцінність людей усіх націй та рас. Його наукові праці та висловлювання у пресі стали поштовхом до початку антирасової політики у світі. Здійснив цілу низку подорожей до Австралії, Марокко, Нової Гвінеї, Філіппін, Індонезії, на острови Мікронезії і Меланезії тощо. У 1996 р. 150-річчя від дня народження М. Миклухо-Маклая вшанувала ЮНЕСКО, включивши його до переліку світових пам'ятних дат.

До найбільш цитованих математиків світу, праці якого нині використовують фахівці найрізноманітніших галузей знань у всіх розвинених країнах, належить уродженець Прилуччини Г. Вороний (1868—1908). За життя він опублікував лише 12 наукових праць, але майже кожною з них започаткував новий напрям досліджень, що тривають і нині. В аналітичній теорії чисел Г. Вороний відкрив надзвичайно важливу формулу підсумовування, яка названа його ім'ям. В алгебраїчній теорії чисел він розробив метод підрахунку радикалів вищих порядків (над цією проблемою, яка, власне, є узагальненням поняття ланцюгового дробу, протягом усього XIX ст. працювали найвідоміші математики всієї Європи) і відкрив нові важливі властивості чисел Бернуллі. Отримані ним результати дали поштовх подальшим дослідженням у цій галузі протягом наступного століття. У математичному аналізі він запропонував метод узагальненого підсумовування розбіжних рядів. Разом із німецьким математиком Мійковським Вороний заклав основи нової науки — геометрії чисел. Визначним став той факт, що побудовані ним математичні об'єкти і розроблений математичний апарат для їх дослідження виявилися дуже зручними інструментами для широкого кола фахівців. Зокрема, його діаграми було введено в теоретичну комп'ютерну науку наприкінці 1970-х років. Відтоді їх стали використовувати при конструюванні геометричних алгоритмів.

Нерідко наукові винаходи належали людям, безпосередньо не причетним до "чистої" науки. Так, виходець із Полтавщини інженер Ф. Піроцький першим винайшов електричний трамвай. Ще в і 1876 р. він опублікував у технічних журналах проекти " саморухомих" поїздів. Однак у російської влади подібні пошуки не викликали уваги. У 1880 р. Піроцький створює дослідний взірець вагончика, який рухається завдяки силі електрики. Проте подальшій кар'єрі дослідника завадили брати Сіменс, які, старанно вивчивши проекти і документацію українця, у 1881 р. запустили перший у світі трамвай у передмісті Берліна і поставили згодом його виробництво на потік.

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В.Левицький, М.Зарицький, хіміки Б.Радзішевський, Е.Ліннеман, геологи Ф.Ціркель, Ю.Токарський та інші вчені. У галузі політекономії і статистики відзначались професор Київського університету М.Бунге, доцент цього ж вузу М.Зібер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін. Тривала діяльність видатного українського історика М.Костомарова. У своїх працях він обстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне місце в українській історіографії посідають твори визначних істориків О.Лазаревського, В.Антоновича, О.Єфименко, Д.Багалія, О. Левицького, Д.Яворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О.Барвінський, А.Петрушевич, В.Площанський, Ю.Целевич, І.Шараневич та ін.

У важких умовах жорстокого національного гноблення вчені О.Потебня, П.Житецький, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознавства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В.Щурат, К.Студинський, О.Маковей та ін. Багатими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф.Вовка, В.Гнатюка, О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колесси. І.Свєнціцький, І.Франко та ін. працювали над вивченням української мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Тут напівлегально було опубліковано "Історичні пісні українського народу" В.Антоновича і М.Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, вийшли твори П.Мирного, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, М. Лисенка. Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали по Україні зібрали співробітники Комісій з опису губерній Київського навчального округу (1851—1864), а також земські статистики. Київська тимчасова комісія з розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного "Архива Юго-Западной России", присвяченого минулому Правобережної і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863—1892 pp. 15-томні "Акты Южной и Западной Руси".

Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал "Киевская старина", який, починаючи з 1882 р., протягом чверті століття виходив у Києві. Він вміщував художні твори, історичні документи й матеріали, спогади, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Низку періодичних органів не лише для вчених, а й для широких кіл громадськості видавало Наукове товариство їм. Т.Шевченка у Львові. Найплідніше працювали тут М.Грушевський, який редагував "Записки НТШ", І.Франко — постійний автор і редактор, В.Гнатюк — багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала "Етнографічний збірник" і "Матеріали до української етнології", двадцятитомник "Українсько-руський архів" і 11 томів "Джерел до історії України-Руси". Найвагомішими були досягнення Товариства в галузі су-I спільних наук, зокрема історії (праці М.Грушевського, його учнів Т.Джиджори, С.Томашівського, І.Кревецького, М.Кордуби, І.Крип'якевича), філології та літератури (роботи О.Огоновського, І.Франка, О.Кониського, К.Студинського, М.Возняка, В.Щурата).

Зі Львовом пов'язане ім'я вченого-винахідника І.Лукасевича, який виділив у 1852 р. гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю.Пузина, мовознавець Ю.Курилович, філолог Р.Ганшинець. Широко відомими стали наукові праці з філософії П.Лодія, зі статичної фізики — І М.Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іменами, які через свою активну позицію в обстоюванні української державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це І.Верхратський — видатний дослідник флори і фауни, ентомолог, який зробив величезний внесок у створення української наукової термінології; І.Горбачевський — видатний біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського університету у Відні, згодом ректор Празького університету. Серед відомих українських вчених того часу — ботанік і географ О.Волощук, хімік И.Гекер, природодослідник та суспільствознавець С.Подолинський, знаний у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геолог Ю.Медвецький, хімік Р.Залозецький.

Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був професором Торговельної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до австро-угорського парламенту, головою товариства "Сільський господар", директором Торгової школи товариства "Просвіта" у Львові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософії, технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів перекладу українською мовою Біблії, фундатором товариства "Просвіта" у Львові, дійсним членом НТШ.