МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН (121—180), МАРКС Карл (1818—1883), Філософія історії Бібліотека українських підручників

МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН (121—180)

— представник пізнього античного стоїцизму, римський імператор (161—180), автор філософсько-моралістичного твору "До самого себе" — сукупності лапідарних записів про людину як своєрідний мікрокосм, у якому певною гранню віддзеркалюється й уособлюється макрокосм, Універсум; у котрому викладено бачення і шляхи самоідентифікації людини, самовдосконалення й осягнення своєї єдності з космічним цілим. Рушієм тіла людини і єдиним справді людським началом є, за М.А., ум, що міститься поза її душею, як своєрідна брунька універсального, космічного ума, у якому після смерті індивіда зникає. Етику раннього стоїцизму з властивим її фаталізмом М.А. прагнув переосмислювати з позицій свободи не тільки космічного, а й людського духу. Власні записи були для М.А. передусім засобом свого духовного зростання, самовдосконалення, а не спробою будь-що створити оригінальну філософську систему. Його філософія часто перегукується з ідеями не тільки інших представників стоїцизму (Посідонія, Епіктета), а й прибічників інших напрямів та шкіл античної філософії — перипатетиків, кініків, епікурейців — у міру затребування цих ідей у процесі свідомого формування ним своєї власної цілісної системи світорозуміння. Концептуально значущим є для цього світорозуміння ототожнення природи з богом як творчим, розумним, але водночас і матеріальним началом, що просякає і об'єднує весь світ, усі зміни в якому постають як наслідки і вияви певним чином тлумаченого вищого промислу. Релігійне відношення до космосу як до бога, яке й у попередніх стоїків відігравало чималу роль, у М.А. стає визначальним, набуває пронизливо-особистісного характеру і органічно поєднується із співзвучною за монадо логічною традицією вимогою співпраці кожної людини з розумною активністю Універсуму. Цілком у руслі стоїчної традиції М.А. не тільки визнавав відмінність внутрішнього, духовного світу від світу зовнішнього, непідвладного людині, а й обстоював необхідність зосередження уваги та зусиль особи саме на власному, духовному світі як єдино підвладному їй. Звідси моральноцентричний характер філософії М.А., з її проповіддю заснованого на єднанні з космічним, божественним умом внутрішнього спокою душі, визнанням доцільності всього існуючого, ідеалом внутрішньої досконалості, розумінням людського щастя та шляхів його досягнення. За переконаннями М.А., особисте щастя досяжне лише за умови узгодження життєдіяльності й світогляду індивіда з загальним ходом речей, який здійснюється не хаотично, а за природним законом, розумом природного Всесвіту. Втім подекуди ум постає у М.А. не лише своєрідною божественною еманацією, що виявляється й у розумі людини, а як внутрішнє божество (демон) самої людини (Посідоній). Досить часто використовуючи у своїх роздумах гераклітівську тезу про плинність всього сущого, М.А. разом з Па-нетієм, віддає перевагу визначальній ролі у Космосі неперервних взаємоперетворень першостихій. Хоч він водночас і не спростовує вчення Геракліта про циклічні космічні пожежі з безапеляційністю Панагія, ставлячись до них, за всієї своєї серйозності, як, втім, і до всього іншого, з деякою, з одного боку, приховано іронічною поблажливістю, парадоксально зумовленою його загальним світоглядним аристократичним песимізмом фаталістичного зразка, та моральними засадами аскези, смиренності — з іншого, а також мотивами марноти всього сущого.

МАРКС Карл (1818—1883)

— німецький філософ, учений і революціонер, основоположник марксизму, засновник і організатор перших пролетарських організацій. Народився у Трірі, в сім'ї адвоката, навчався в Трірській гімназії, пізніше — на юридичному факультеті Боннського (1835—1836) та Берлінського (1886—1841) університетів, однак вивчав переважно філософію й історію. З 1837 захоплюється філософією Гегеля, приєднується до молодогегельянців; у 1839—1841 студіює філософію *— давньогрецьку та нового часу, працює над дисертацією "Відмінність між натурфілософією Демокріта й натурфілософією Епікура", здобуває диплом доктора філософії. У 1841—1843 вивчає праці Фейербаха, що справили на нього помітний вплив; у цей же період, критично переосмислюючи гегелівську філософію права, М., на противагу Гегелю, доходить висновку, що стане вихідною точкою започаткованого й чималою мірою розробленого ним у подальшому матеріалістичного підходу до осмислення історії — про те, що не держава визначає громадянське суспільство, а, навпаки, останнє — державу і, отже, економіка — політику.

Теоретичний доробок М. не обмежується розвитком лише філософії, принаймні не меншою мірою він стосується політичної економії та соціально-політичної теорії; зачіпає й проблематику інших, спеціальніших галузей суспільствознавства. Однак загалом його творча спадщина представляє цілісне вчення, світоглядно-методологічною основою теоретичного синтезу якого й є матеріалістичне розуміння історичного процесу. У контексті історичного розвитку європейського суспільствознавства вчення М. постає вищою точкою поступу класичної теорії й водночас — як історично перша спроба вибудувати некласичну соціально-гуманітарну теорію. Про виникнення інтересу до некласичних форм філософування свідчать уже "Зошити з епікурейської філософії" (1839), однак першим чітким вираженням некласичного філософського мислення у самого М., є, ймовірно, та з його відомих "Тез про Фейербаха" (сформульованих значно пізніше — весною 1845), у якій (тезі) він обстоює свою думку, що досі філософи лише по-різному пояснювали світ, замість того, щоб спробувати перетворити його. Розробляючи свою філософсько-історичну систему, М. прагнув вирішити передусім такі дві проблеми. По-перше, досягти справді автентичного розуміння історії, взірцем і уособленням якого він вважав строго наукове її розуміння. По-друге, уникнути однобічностей прогресистського, регресистського і циклічного тлумачення історичного процесу, неминучих у тому випадку, коли кожне з цих тлумачень претендує на роль єдино і виключно самодостатнього.

Вчення М. цілком відповідало характерним для середини XIX ст. прагненням мислителів перейти від усіх попередніх філософських концепцій історії як донаукових до принципово інших — справді і єдино наукових. Так, саме у цей період представниками "першого позитивізму" — Огюстом Контом і Гербертом Спенсером — розробляються "позитивні" версії трактування історичної дійсності, що теж претендували на "справжню науковість". Слід зазначити, що за всієї необґрунтованості багатьох їхніх претензій ці мислителі й справді вперше "намацали" (і не тільки для себе, а й значною мірою для суспільства) ту дійсно властиву філософії історії особливість, за якою вона, з одного боку, має дотримуватися низки вимог, характерних для наукового пізнання історії; з іншого ж — не може бути зведеною при цьому до рангу однієї з систем історичного знання, що повністю входить у відомство науки. Однак, відкривши це, вони побачили цю обставину переважно лише під одним кутом зору — коли на перший план виступає саме (і тільки) спільність філософсько-історичного та наукового осягнення реальності. Але ж за своїми предметом і характером знань філософія історії водночас істотно відрізняється від науки. Цей момент залишився для М. і позитивістів принаймні на другому плані, якщо взагалі не "за спиною їх свідомості".

Основоположним поняттям філософсько-історичної конструкції М. є категорія "суспільно-економічна формація". М. прагнув за допомогою цієї категорії зобразити суспільство як систему, що є не тільки внутрішньо структурованою, а й прогресуючою, динамічною.

На цій основі М. намагався осмислити історію людства як природно-історичний процес розвитку та зміни суспільно-економічних формацій. Формаційний підхід вивершує багатовіковий розвиток класичної філософії історії і водночас є першим нарисом філософії історії некласичного типу. Як і будь-яка попередня суто класична філософсько-історична система, філософсько-історичне вчення Маркса теж грунтується на моністичному, універсалістському розумінні історії. Але, якщо попередні мислителі, включаючи Гегеля, пропонували водночас у своїх системах універсалістські філософські конструкції світобудови як такої, то система М. обмежується вже лише світобудовою історичного універсуму. З попередниками М. єднало також і те, що він трактував всесвітню історію як, зрештою, єдиний лінійно-поступальний процес.

Поняття "суспільно-економічна формація" запроваджене М. Вперше термін "суспільна формація" М. застосував у своїй праці "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта", гіпотетично — десь у грудні 1851. Вдруге — у травні 1858 в "Економічних рукописах 1857 — 1859 рр."; втретє — 1859 — у передмові праці "До критики політичної економи". Загалом же до виходу в світ першого тому "Капіталу" (вересень 1867) поняття "формація" зустрічається у М. не менше 25 разів. Цьому терміну у М. передували такі: спочатку — "форма суспільства", "стан суспільства", "організація суспільства", "форми спілкування". Пізніше — "економічна форма суспільства", "економічна структура суспільства" і, нарешті, найближче до поняття суспільно-економічної формації — "економічна формація суспільства". Сам термін "формація" запозичений М. із геології. Ймовірних джерел запозичення — три: а) власні заняття М. геологією; б) "Філософія природи" Гегеля — с.339; в) книга Дюро де Ла Маля "Політична економія римлян", де вживається французький термін, відповідний терміну "формація". (Паралель між геологічними і суспільними формаціями М. у своїх працях проводить принаймні тричі).

Термін "формація" доволі вдалий, бо схоплює зразу два зрізи людського суспільства — суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин між людьми. Розглядаючи ті чи інші історичні типи суспільства як своєрідні макроіндивіди історії, що характеризуються стадіями народження, формування, розвитку, занепаду і переходу до іншого, наступного, досконалішого типу суспільства, М. значною мірою вже відходить від лінійної парадигми класичного філософсько-історичного мислення. Вперше термін "суспільно-економічна формація", точніше — "економічна суспільна формація", з'явився у передмові до праці "До критики політичної економії". Найчастіше термін "суспільно-економічна формація" М. застосовує до сучасного йому, індустріального суспільства. Але жодного разу — щодо первісного суспільства. Стосовно первісного суспільства він використовує термін "суспільна формація", а не "суспільно-економічна формація", причому інколи у множині. Рабовласницьке та феодальне суспільство М. називає і суспільно-економічною формацією, але щоразу у порівнянні з сучасним йому суспільством, у співвіднесенні з ним. Якогось єдиного, канонічного визначення суспільно-економічної формації у М. немає. Суспільно-економічна формація розглядається ним не у плані спеціального, системного, аналізу його змісту, а як "робоче" поняття, вживане для розв'язування конкретних пізнавальних чи практично-політичних проблем. Найчастіше формація трактувалася М. як сукупність виробничих відносин; суспільна ж формація — як сукупність усіх суспільних відносин. Окрім них, використовуються терміни: "історична формація", "економічна формація", "формації суспільного виробництва". Крім цих, у працях М. окреслюється ще кілька значень поняття суспільно-економічної формації. Так, у передмові до праці "До критики політичної економії" 1859 термін "суспільно-економічна формація" використовується у найширшому сенсі, у розумінні не історично визначеної економічної структури суспільства, а економічної структури суспільства, не детермінованої історично. У цьому ж найширшому значенні (як економічна структура суспільства взагалі) термін "суспільно-економічна формація" двічі вживався ще дещо пізніше — у рукопису "До критики політичної економи" 1861 — 1863 рр. Ширше звичайного, але уже не так широко, як згадувалося вище, поняття формації трактується К. Марксом і у 1881 р., у начерках листа до В. Засулич. Тут ним накреслено поділ на три великі формації — первинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і третинну (безкласове суспільство). Щоправда, М. говорить тут не про суспільно-економічну формацію, а про суспільну формацію.

Будучи розробленою значно пізніше багатьох інших категорій подібного розуміння історичного процесу і в цьому сенсі (тобто історично) постаючи як зумовлена ними, логічно категорія "суспільно-економічна формація", навпаки, сама виступає глибинною основою всієї системи філософсько-історичних категорій М. Різноманітні відносини, дії, сфери, процеси та явища історичної життєдіяльності людей постають як різні грані, як однобічні і в цьому сенсі абстрактні форми вияву багатогранного, складного, але водночас цілісного соціально-історичного організму, який у системі матеріалістичного розуміння історії розглядається в іпостасі суспільно-економічної формації. Ці вияви відображаються в ученні про суспільно-економічні формації в окремих категоріях, а весь соціально-історичний організм — у системі категорій, що відображають ту чи іншу формацію як конкретно-історичну цілісність.

Здійснюючи порівняльний аналіз різноманітних формацій як різних історичних, внутрішньо диференційованих цілісностей, послідовних форм реально існуючого історичного конкретного, М. намагався довести, що перехід від однієї формації до іншої аж ніяк не відбувається у вигляді іманентного саморозвитку досконалішого історичного організму з якоїсь однієї, лише йому притаманної, тільки протягом цього переходу сформованої "першоклітинки". На його думку, цей перехід здійснюється насамперед як використання, звісно, у новій якості, в ході переробки структури старого суспільства в структуру нового соціального цілого, компонентів, уже наявних у попередній соціально-історичній системі, але або в нерозвиненій формі, або у підпорядкованому значенні. У цьому разі, вважав він, здійснюється не розвиток абстрактного у конкретне, а перехід від одного реального конкретного, цілого історичного організму до другого такого самого організму, до іншої формації. І навпаки, як наголошував М., ті елементи, що у структурі попередньої історичної системи відігравали визначальну роль, відступають на другий план. Вони зберігають своє існування, але вже як своєрідний "реліктовий фон" старого суспільства. Відповідно до цієї зміни значення тих чи інших компонентів суспільного життя у контексті різних суспільно-економічних формацій, тобто самобутніх історичних цілісних систем, змінюються, за М., і категоріальні визначення цих компонентів. М. не вдалося уникнути помітного схематизму у тлумаченні історичного процесу. Формаційний підхід, що його М. трактував як всезагальний і єдино правильний, певною мірою хибував, принаймні у виконанні М., на європоцентризм, неминуче призводячи, за умови поширення його на історію людства, до неадекватного зображення реального стану речей.

Підхід М. не позбавлений, зрештою, й прогресизму у трактуванні історичного процесу, що пізніше закономірно призвело до формаційного редукціонізму, тобто до трактування всесвітньої історії як лінійної поступальної послідовності з п'яти суспільно-економічних формацій. Не підтвердилися й претензії М. на роль провісника історичних знань про майбутнє суспільства загалом. Вчення М. відбивало, та й то з необхідними застереженнями, своєрідність суспільства передусім індустріального типу, яке нині дедалі більше відходить на другий план, поступаючись місцем суспільству постіндустріальному. Тому для аналізу сучасних реалій вчення М. може бути використане лише після дуже істотних корективів.