Концепції відсотка. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Концепції відсотка.

Першу спробу з'ясувати сутність відсотка зробив В. Петті. Він називав його грошовою рентою, доходом, похідним від земельної ренти та прирівнював відсоток до орендної плати. Таке визначення зумовлювало розуміння ренти як загальної форми капіталістичного доходу. Відокремити позичковий відсоток від підприємницького доходу, побачити їх спільні риси і суттєві відмінності заважала недостатня розвинутість капіталу, його різних форм у Великобританії на той період.

А. Тюрго також пов'язував відсоток з рентою. Необхідність доходу від позичкового капіталу у вигляді відсотка він пояснював тим, що банкір на свої гроші може придбати землю і привласнити ренту. Віддані в кредит гроші повинні приносити більшу суму доходу, ніж аналогічна сума, затрачена на купівлю землі, оскільки банкрутство позичальника може призвести до втрати капіталу кредитором, тобто таке вкладення коштів супроводжується ризиком, від якого необхідно застрахуватися. Тюрго розрізняв поділ прибутку на позичковий відсоток і підприємницький дохід, стверджуючи, що гроші, затрачені на купівлю фабрики, повинні приносити більший дохід, ніж віддані у позичку. Висловлював думку про те, що різні види доходів тяжіють до рівноваги, але не зміг чітко обґрунтувати сутність і джерела відсотка.

А. Сміт трактував відсоток як створену позичковим капіталом частину прибутку або земельної ренти. Водночас він, з одного боку, розглядав відсоток як частину неоплаченої праці найманих працівників, а з іншого — як "природну" форму доходу. Аналогічну позицію займав і Д. Рікардо.

Дж. Мілль критикував капіталотворчу теорію кредиту, виступав за активну політику Англійського державного банку щодо регулювання облікових ставок.

Представник історичної школи німецький економіст А. Шпітгоф стверджував, що норма відсотка вказує на вартість позичкового капіталу і служить приблизним орієнтиром на ринку капіталів; виокремлював поняття "чистий відсоток" і "премія за ризик", проте не навів їх наукового обґрунтування.

Особливу увагу приділяли дослідженню відсотка представники маржиналізму. Так, В.-С. Джевонс заперечував концепцію, згідно з якою стриманість (відкладання споживання на майбутнє) утворює елемент відсотка. Він пов'язував його з певним лагом часу: оскільки від початку виробництва до отримання результатів проходить певний час, а зі збільшенням виробничого періоду, як правило, зростає і випуск продукції, то відсоток можна вирахувати як відношення приросту продукції до приросту вільного капіталу. Такий підхід давав приблизне уявлення про граничну продуктивність.

Цю концепцію розвивав Б. Бем-Баверк, який виокремлював три основні причини існування відсотка: відношення між побажаннями людини і засобами їх досягнення, яке змінюється; суб'єктивна недооцінка майбутніх благ і побажань; переваги опосередкованого методу виробництва матеріальних благ над прямим, який передбачає використання капіталомісткішої технології, що забезпечує поглиблення спеціалізації виробництва і підвищення його ефективності, а отже, збільшення обсягів продукції і зростання її вартості. Продуктивність такого методу, на його думку, зростає за тривалішого періоду процесу виробництва. З метою отримання відсотка капіталіст свідомо виявляє стриманість, а ці відкладені блага використовуються в опосередкованому методі виробництва, який є справжнім джерелом відсотка. Саме третя причина наявності відсотка дістала найбільшу підтримку у працях західних вчених. Е. Бем-Баверк вважав відсоток передумовою наукового розуміння всього капіталістичного способу виробництва. У його концепції необгрунтованою є насамперед теза про неминучість збільшення тривалості виробничого періоду, оскільки розміри капіталу зростають (під капіталом вчений розумів лише матеріальні блага). Він стверджував, що неможливо підтримати попередні обсяги виробництва шляхом скорочення періоду виробництва, проте практика довела протилежне. Очевидно, що внаслідок помилковості попередньої тези спроба вченого довести неминучість зростання вартості в процесі опосередкованого виробництва теж необгрунтована. Отже, положення про зростання тривалості робочого періоду зі зростанням обсягів капіталу бездоказове (щоб уникнути цього алогізму Й. Шумпетер стверджував, що скорочення виробничого періоду забезпечується шляхом впровадження нових винаходів). Привласнення відсотка капіталістом як власником матеріальних благ, майна, на думку Бем-Баверка, здійснюється через вмінення вартості в процес ціноутворення, тобто відсоток виникає у процесі обміну. Такий підхід однобічний, оскільки основним джерелом відсотка є сформована у процесі безпосереднього виробництва частина додаткової вартості. Водночас ця концепція має раціональні положення, оскільки джерело відсотка пов'язується з рухом продуктивного капіталу.

Поширилися також монетарні концепції позичкового відсотка, в яких він вважається лише ціною грошового капіталу. Спроби такого підходу започаткували шведські економісти Кнут Вікселль (1851—1926) і Гюстав Кассель (1866—1945). Вікселль у роботі "Відсоток і ціни" виокремлював "природний" (або капітальний) і банківський (або грошовий) відсотки. Величина природного відсотка дорівнює нормі промислового прибутку, але без застосування банківського кредиту, а банківський — встановлюється банком. Різниця між ними, на думку Вікселля, визначає величину попиту на позичковий капітал. Так, якщо банківський відсоток нижчий за "природний", то стимулюється процес капіталовкладень, оскільки підприємці отримують додатковий прибуток. Вікселль справедливо зауважував, що умовою розширеного відтворення та економічного зростання країни є зниження банківського відсотка. Сутність відсотка Вікселль розглядав у нерозривному поєднанні з поняттям капіталу, який характеризував як єдину систему нагромадженої праці і зекономленої землі. Оскільки саме в них гранична продуктивність є вищою, ніж у поточних ресурсів, то це забезпечує не тільки заміщення споживчого капіталу, а й деяку надлишкову величину, яка виступає відсотком. Найгнучкішим виміром капіталу він вважав час, внаслідок чого відсоток перетворюється на граничну продуктивність очікування. Вікселль також розрізняв грошову і реальну ставки відсотка.

Л. Мізес розглядає відсоток як дисконтування майбутніх благ порівняно з поточними. Оскільки поточні оцінюються вище за майбутні блага такої ж кількості й якості, то сума коштів, яку ринок резервує на задоволення майбутніх потреб, нижча від цін на поточні. Цю різницю Мізес називає початковим відсотком. Ф.-А. Хаєк теж пов'язує відсоток з граничною корисністю і перевагою поточних благ перед майбутніми.

Удосконалив теорії відсотка представник неокласичного напряму американський економіст Ірвінг Фішер (1867—1947), який намагався усунути суперечність в розумінні відсотка між суб'єктивістською школою (його пояснення з погляду переваги поточних благ перед майбутніми) та об'єктивною (продуктивною) школою, яка пояснювала появу відсотка продуктивністю капіталу. З цією метою він спочатку переосмислив поняття "капітал", розглядаючи його як дисконтований потік доходу, тобто як будь-який елемент багатства (товари тривалого користування, землю та ін.), що приносить власнику регулярний дохід протягом тривалого часу. Його вартість обчислюють за принципом дисконтування (врахування різниці при обчисленні загальної суми доходу, привласнення якого очікується від певного виду багатства. Наприклад, дохід у сумі 1000 дол. в цьому році в ціннішим, ніж у наступному, оскільки на цей період гроші можна віддати в кредит і отримати за них певний відсоток). Відповідно елементи капіталу ціняться не тому, що на них затрачені певні ресурси, а тому, що вони приносять дохід. Так само, як ціну визначає співвідношення корисності і витрат, так і відсоток на капітал, на думку Фішера, встановлюється шляхом порівняння його корисності і витрат. Корисність виявляється у тому,1 що використання капіталу у виробництві приносить дохід, а витрати — в необхідності очікування привласнення доходу.

Відсоткову ставку вираховують зіставленням міжчасових виборів споживачів і виробників. Споживачі керуються мотивом отримання максимальної корисності не тільки у визначений момент, але й на певному проміжку часу в майбутньому. Тому заощадження слугують засобом збільшення майбутнього доходу за рахунок нинішнього. Ця закономірність є зворотною при купівлі товарів у кредит. Підприємці, на думку Фішера, при здійсненні капіталовкладень керуються вимогами закону знижувальної продуктивності — інвестиції з тривалішим терміном окупності є продуктивнішими, але ця якість при збільшенні строку окупності знижується. На ринку позичкового капіталу інтереси споживачів і виробників стикаються, а відсоткова ставка виконує роль ціни, яка урівноважує попит і пропозицію на позичковий капітал, стимули до витрат і до інвестування. У результаті формується система загальної рівноваги, в якій синтезуються положення двох протилежних точок зору на проблему відсотка, який, на думку І. Фішера (В.-С. Джевонса, Е. Вем-Баверка, К. Вікселля), є своєрідною оплатою часу. Зокрема, нефінансові корпорації, які беруть кредит в банках, оплачують час, протягом якого буде впроваджено певну інновацію та отримано дохід. Коли ж банки самі сплачують відсоток за внесені вкладниками кошти, то він вважається ціною, яку повинні заплатити, щоб довести свою ефективність.

У межах неокласичного напряму окремі економісти (А. Маршалл та ін.) досліджують відсоток з погляду міжгалузевого переливання ресурсів. При цьому він є результатом такого переливання, зумовленого різницею у квазі-рентному доході від капітальних благ у різних галузях. На думку Й. Шумпе-тера, з цих позицій проблеми відсотка розглядаються на міжгалузевому рівні, з решти згаданих — на внутрігалузевому.

У всіх теоріях відсотка нез'ясованими залишився механізм його формування і розподілу. Якщо це плата за час, протягом якого нефінансові корпорації впроваджують інновації та отримують на них дохід, то джерелом відсотка стає не просто плата за час, а створена працею частина додаткової вартості. Проте визначення джерела відсотка лише в продуктивності капіталу означає заміну одного невідомого іншим (тим більше, що фізичною продуктивністю капітал не наділений). Тому І. Фішер слушно намагається уникнути терміна "продуктивність капіталу", оскільки він, на думку вченого, породжує двозначність, формує ілюзію, що капітал створює цінність доходу. Тлумачення суб'єктивістської школи ще менш обґрунтоване, оскільки джерело виникнення відсотка тут переноситься до суб'єктивно-психологічної сфери. Тому не дивно, що В.-С. Джевонс (та деякі інші західні вчені) відкинули концепцію, згідно з якою стриманість є елементом відсотка.

Монетарні теорії позичковий відсоток трактують як ціну лише грошового капіталу. Дж. Кейнс розглядав відсоток як ціну грошей, плату за "розлучення з ліквідністю". Основою відсотка, на його думку, є перевага в ліквідності, тобто прагнення людей мати багатство у грошовій формі, оскільки гроші завжди можна реалізувати. Власник грошей не розлучається з ними навіть тимчасово, а лише за умов певної компенсації. Величина відсотка, на думку Дж. Кейнса, перебуває у прямо пропорційній залежності від "переваги ліквідності" і в обернено пропорційній залежності від кількості грошей в обігу. Рух норми відсотка і норми прибутку Кейнс вважає не пов'язаним один з одним.

Його концепції відсотка властиві внутрішні суперечності. Так, з одного боку, намагання утримати при собі гроші є неоднаковим у різних індивідуумів, що зумовлено насамперед неоднаковим рівнем їх доходів. З іншого — рівень доходів власників грошей залежить в основному від норми відсотка. Отже, одна величина ("перевага в ліквідності" визначається іншою (нормою відсотка), і навпаки, що свідчить про погану аргументованість концепції в цілому.

Неокейнсіанський варіант цієї концепції дістав назву "фондів, придатних до позички". Відсоток розглядають як результат співвідношення попиту і пропозиції на гроші (як найліквіднішого засобу). Попит перебуває у прямо пропорційній залежності від рівня доходів і в обернено пропорційній від норми відсотка. Усі інші активи (облігації, векселі та ін.) мають меншу ліквідність, а чим менша ліквідність (порівняно з грошима), тим більший відсоток вони повинні приносити. Дж. Хікс вважав цю концепцію тотожною кейнсіан-ській, але вони, за правильною оцінкою Р. Барра, лише подібні. На думку американського економіста Дж. Тобіна, за гроші взагалі не слід сплачувати відсоток. Високий відсоток доцільно платити лише за низьколіквідні цінні папери. Проте ця точка зору не поглиблює рівень теоретичного і методологічного осмислення сутності відсотка та джерел його виникнення.

За марксистською теорією, відсоток — це частина доходу, яку позичальник віддає кредиторові за тимчасове користування грошима. Якщо позичальником є функціональний капіталіст, то він віддає позичковому капіталісту (чи кредитору) частину свого прибутку, оплачуючи не вартість позичкового капіталу, а його споживчу вартість. Єдиним джерелом відсотка марксизм вважав створену найманими працівниками у сфері безпосереднього виробництва частину додаткової вартості. Однак це джерело є основним, але не єдиним, тому що банки, точніше їх працівники, теж певною мірою є творцями капіталу безвідносно до акумульованих банками капіталів і доходів, якщо процес капіталотворення обмежується потребами відтворення суспільного капіталу, його руху вимогами законів грошового обігу. При цьому капіталом стають не всі суми грошей, наданих банками у кредит, а лише ті, які забезпечують рух реального капіталу.