Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип. , Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип.

Ідея дії постає в психології XIX і XX ст. Г. Спенсер, В.Джемс, Ж.Піаже, Л.С.Виготський, А.Валлон, С.Л.Рубінштейн та інші визначили віхи в розвитку ідеї дії. Вона як принцип пояснення пройшла через півтори сотні років і, здається, досі визначає наукову тенденцію в психології. Вся психіка мислиться як засіб і мета. У першому випадку вона виступає переважно інструментом адаптації організму до середовища, й це зумовлює здебільшого природничо-науковий ухил психології. Проте навіть психологія свідомості (Вундт та ін.) не зводить психіку до її чистого буття, а доповнює її елементом пристосування. Піаже першим принципом пояснення психіки ставить саме адаптацію з її сторонами — асиміляцією та конвергенцією, котрі разом забезпечують стан рівноваги. Оскільки рівновага весь час порушується, починає діяти механізм реадаптації. Всі провідні напрями психології XIX і XX ст. так або інакше намагаються тлумачити психічне як функцію пристосування до середовища — природного та соціального — й відрізняються один від одного тільки тим, яке відношення вони встановлюють між цими двома сторонами життя організму.

Однак психологи цього періоду ніби втратили предмет своєї дисципліни в наукових пошуках; психологія має повернутися до самої себе. Психіка не є тільки інструментом пристосування до середовища. Вона є життям людини, переживанням, ставленням до світу і має власне багатство. Вона самодостатня на зразок лейбніцівської монади. "Філософія життя", в яку включається й психологія життя з її принципом переживання, бере безпосередній бік психічного. У Вундта знаходимо ідею психології як безпосереднього досвіду. Слід було зафіксувати те положення, що психіка не тільки чомусь слугує, а й існує, переживається як щось дане, самодостатнє; вона є дзеркалом Всесвіту. Так виникають дві головні тенденції в психології XIX і XX ст. Якщо засіб пов'язується з адаптацією, то мета — з творчістю. Саме в творчості як самотворенні виражається самодостатність психічного.

Виникають дві психології. Одна спрямована до методів і предмета природничих наук, друга — до екзистенціально-гуманістичного тлумачення. Вони йдуть назустріч одна одній. Природничо-наукова психологія відтворює тенденції психології XVII ст.: перехід від ідеї рефлекторної дуги до ідеї рефлекторного кільця й навіть спіралі. Дж.Дьюї показує, що рефлекторна дуга сама по собі не діє, вона сліпа й потребує нескінченного подразника, щоб діяти. Про це говорить також І.П.Павлов, коли показує, що навіть на рівні інстинкту кінець однієї рефлекторної дуги є початком наступної. Організм має в самому собі мету, і Павлов навіть уводить колоритний термін — "рефлекс мети". Механіцизм і телеологія взаємно проникають. Аналогічну ідею висловлює В.М.Бехтерев. Е.Толмен створює purposive біхевіоризм, отже, його ідея організму містить мету у самій собі. Організм прагне насолоди, і гедонічний принцип було навіть покладено в основу кібернетичного тлумачення психіки. "Нова фізіологія" М.О.Бернштейна розвиває ідею зворотного зв'язку. Суб'єктивний біхевіоризм, утілений Д.Міллером, Ю.Галантером і К.Прі-брамому іде цим же шляхом. Учений павлівської школи П.К.Анохін, мабуть, переконливіше, ніж психологи, розвиваючи теорію функціонального механізму дії, показує, що ця теорія органічно поєднала в собі механіцизм і телеологію на засадах принципу зворотної аферентації.

Гуманістична психологія використовує ідею залежності буття, його наповненості світовими відношеннями, на основі чого людина здійснює рефлексію в суб'єктивність. Без життєвих відношень буття психічного буде нічим. Існування має переживатись, а переживаються відношення. Рефлексію в суб'єктивність було названо, зокрема, інтеріоризацією. Не слід уявляти її як перенесення зовнішнього у внутрішнє, а тільки як стимуляцію спонтанно виникаючого змісту.

Принциповий рух від мети до засобу (їхнього гуманістичного зв'язку), від засобу до вчинкових відношень, виражених порочним колом добра і зла (від поневолення до доброчинності) — такий зміст виникає в межах учинкової дії. У конкретному психологічному вираженні як предмет психологічного дослідження відповідно виступають адаптація — творчість — особистість. В іншому плані відбувається рух від цілі, мети до характеру. Останній є співвідношенням цілі і мети. Про це свідчить насамперед типологія характерів. На завершенні принципу дії постає ця велика проблема психологи, де О.ФЛазурський, Е.Кречмер та К.ІОнг, що тільки починає свій тріумфальний шлях, визначають провідний інтерес психологічних досліджень.

Збагачення особистості через ЇЇ минуле та майбутнє — це її життєвий і творчий шлях. Смисл життєвого й творчого шляху є смислом життя. Він полягає в самопізнанні та самостворенні. "Блудний син" повертається до свого "батька".