Протилежність сцієнтистського та антисцієнтистського філософсько-історичного мислення: історична ґенеза, Наукоцентричний і наукобіжний філософсько-історичний світогляд: особливості змісту і структури, Філософія історії Бібліотека українських підручників

1.4.3.2. Протилежність сцієнтистського та антисцієнтистського філософсько-історичного мислення: історична ґенеза

З особливою чіткістю ця відмінність спостерігається з середини XIX ст., коля формується і в класичній формі виявляється протилежність сцієнтистського та антисцієнтистського філософського, в тому числі й філософсько-історичного мислення. Скажімо, Огюст Конт взагалі всю історію людства поділяв, за панівними на той чи інший час у суспільстві типами світорозуміння: на релігійну (теологічну, або ще інакше фіктивну), метафізичну (абстрактну) та наукову, позитивну, вищу стадії. Цю ідею він обстоював як основоположний закон інтелектуальної еволюції людства, або закон трьох стадій. Показово, що дію цього закону Конт вважав гранично широкою, тобто світоглядною за своїм значенням і такою, що реалізується через єдність філогенезу та онтогенезу людського духу. "За моєю основною доктриною, — наголошував він, — всі наші умогляди, як індивідуальні, так і родові, мають неминуче пройти послідовно через три різні теоретичні стадії, котрі можуть бути достатньо визначені звичайними найменуваннями — теологічна, метафізична і наукова, — принаймні, для тих, котрі добре розуміють їх справжній загальний смисл.

Перша стадія, хоч спочатку й необхідна в усіх відношеннях, має відтепер завжди розглядатися як суто попередня; друга насправді е лише видозміною руйнівного характеру, що має тільки тимчасове призначення — поступово привести до третьої; саме на цій останній, єдино цілком нормальній стадії, лад людського мислення є в повному сенсі остаточним"88.

У цьому випадку ми маємо справу з відверто позитивістським світоглядом, який вважає науку уособленням найавтентичнішого трактування історії, філософське ж її розуміння, у кращому випадку, є необхідним злом, своєрідним "буфером" між теологічним і науковим тлумаченням історичного процесу. Втім, і це необхідно зазначити, у певному сенсі не так вже й далеко від цього послідовного історичного світогляду відійшло і матеріалістичне розуміння історії марксизмом. Воно теж є свідомо науко центричним, межує з досить широкого кола проблем з історичним сцієнтизмом, або й обстоює його з щирим переконанням і ентузіазмом. Скажімо, в одній із зрілих класичних праць основоположників марксизму — праці Фрідріха Енгельса "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії" докладно доводиться теза, за якою філософія історії є лише донауковою стадією, що передує справді адекватному, ототожнюваному з науковим, баченню історичної дійсності.

Історичний матеріалізм, або ж матеріалістичне розуміння історії, розроблене К. Марксом і Ф. Енгельсом, розглядалося як взірець науковості, теорія історичного процесу, що виросла з буцім-то недосконалого філософського розуміння історії й набрала форми науки, інтерпретованої як найдосконаліший засіб людського пізнання. Так само, як натурфілософії прийшов кінець з появою можливості подивитися на явища та результати вивчення природи діалектично, з точки зору їх власного зв'язку, філософія історії має поступитися місцем, як вважав Ф. Енгельс, науці історії. На його переконання, все, що застосовне до природи, котру ми розуміємо тепер як історичний процес розвитку, застосовне також до всіх галузей історії суспільства і до всієї сукупності наук, які займаються речами людськими (і божественними). "Подібно до натурфілософії, — твердить Ф. Енгельс, — філософія історії, права, релігії і т.д. полягала в тому, що місце дійсного зв'язку, який слід виявляти в подіях, займав зв'язок, вигаданий філософами; що на історію, — і в її цілому і в окремих частинах, — дивились як на поступове здійснення ідей, і притому, розуміється, завжди тільки любимих ідей кожного даного філософа. Таким чином виходило, що історія несвідомо, але неминуче працювала на здійснення певної, наперед поставленої ідеальної мети; у Гегеля, наприклад, такою метою було здійснення його абсолютної ідеї, і неухильне прагнення до цієї абсолютної ідеї становило, на його думку, внутрішній зв'язок в історичних подіях. На місце дійсного, ще не відомого зв'язку ставилось, таким чином, якесь нове, несвідоме або поступово усвідомлююче свідомості таємниче провидіння"*7. Тут потрібно було, отже, - підсумовує Енгельс, — зовсім так само, як і в цярині природи, усунути ці видумані, штучні зв'язки, відкривши зв'язки дійсні, тобто, зрештою, - ті загальні закони руху, котрі як панівні прокладають собі шлях в історії людського суспільства. Оскільки ж філософія мас умоглядний характер, вона, за Енгельсом, на відкриття дійсних зв'язків і законів, що діють в історичному процесі, неспроможна. Тому філософія історії й приречена бути витісненою наукою про історію, як уособленням найавтентичнішого бачення історичної дійсності. Таким взірцем єдино й виключно правильного, на відміну від філософії історії, осмислення історичних реалій Енгельс і називає марксове розуміння історії. "Це розуміння історії, — вважає він, — завдає філософії смертельного удару в історії, так само, як діалектичне розуміння природи робить непотрібною і неможливою всяку натурфілософію. Тепер завдання в тій і в другій області полягає не в тому, щоб вигадувати зв'язки з голови, а в тому, щоб відкривати їх у самих фактах. За філософією, вигнаною з природи і з історії, залишається, таким чином, ще тільки царство чистого мислення, оскільки воно ще залишається: вчення про закони самого процесу мислення, логіка і діалектика"88.

Таким чином, у другій половині XIX ст. в європейській культурі виокремлюється і, як завжди, на стадії виокремлення з особливою чіткістю та амбіційністю декларує свою винятковість наукоцентричне історичне світорозуміння. Однак з не меншою переконаністю у власній винятковості заявляє про себе й наукобіжне, антисцієнтистське розуміння світу історії, яке одночасно виокремлюється й утверджується поряд із сцієнтичним як одне з панівних. Окремі вияви такого розуміння зустрічалися й раніше • - досить згадати таких мислителів, як Блез Паскаль, Якоб Бьоме, пізній Ф.В.Й. Шеллінг тощо. Однак однією з визначальних форм філософського, зокрема філософсько-історичного, світосприйняття воно стає лише з другої половини XIX ст. Перший начерк такого світорозуміння дав Артур Шопенгауер, а в експресивнішій і впливовішій формі — Фрідріх Ніцше, особливо у зрілий період свосї творчості. Воно формувалося, по суті, як опозиційна щодо наукового дослідження й єдино продуктивна та автентична форма осягнення людиною світу. Науковість Шцше характеризує, як муштру чи інстинкт,80 саму ноуку — як інструмент, функція якого — корисність, а не істинність, оскільки істина як відповідність знань речам в собі — нонсенс. Адже світ, за Ніцше, можливий лише як історичний світ, світ, іманентний людині; зовнішній же щодо неї світ речей в собі не існує взагалі. "Речі зобов'язані своїм існуванням цілком діяльності індивіда, що уявляє, мислить, воліє, відчуває, і як саме поняття "речі", так і всі її властивості. Навіть "суб'єкт" є продукт творчості, такою ж "річчю", як і будьяка інша: деяке спрощення, для позначення сили, котра покладає, винаходить, мислить на відміну від кожного одиничного акту покладання, винаходу, мислення"90. Тому, як вважав він, саме віра в категорії розуму спричинює нігілізм, оскільки "ми вимірювали цінність світу категоріями, що стосуються суто вигаданого світу"91.

Подані Ніцше у "непричесаній", розхристано-бунтарській формі, ці ідеї пізніше набувають вже й цілком респектабельного вигляду як академічна філософсько-історична думка Європи кінця XIX — початку XX ст. Так, Вільгельм Дільтей намагався довести, що "не понятійна діяльність утворює основу наук про дух, а переконання психічного стану у своїй цілісності й виявлення останньої у переживанні"92. Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт вважали принциповою відмінність "наук про культуру", які мають спиратися не на раціональні, генералізуючі, номотетичні, а на індивідуалізуючі, ідіографічні методи від наук про природу93. Пізніше й послідовніше таке історичне світорозуміння формулюють, зокрема, Освальд Шпенглер, Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс, Альбер Камю та інші мислителі.

Загалом же опозиція наукоцентричного та наукобіжного історичного світорозуміння є виявом однієї з наріжних проблем філософсько-історичної думки — питання про співвідношення віри та розуму на різних етапах життєвого циклу тієї чи іншої відносно автономної історичної культури. Попри всі можливі конкретно-історичні винятковості та відхилення спостерігається така загальноісторична тенденція: на етапах висхідного розвитку певної історичної культури провідною компонентою співвідношення віри та розуму постає знання і відповідно наукоцентричне історичне світорозуміння; у подальшому ж вони поступаються місцем вірі, передусім релігійній, та наукобіжному світорозумінню історії. Це, однак, лише тенденція, до того ж най-загальніша, що діє по-різному у різних культурах та цивілізаціях.

1.4.3.3. Наукоцентричний і наукобіжний філософсько-історичний світогляд: особливості змісту і структури

Залежно від наукоцент-ричної чи наукобіжної орієнтації модифікується також співвідношення та смислове наповнення таких основних структурних підрозділів філософського історичного світогляду, як пізнавальна, ціннісна та поведінкова його підсистеми. Для наукоцентричного філософсько-історичного світогляду пріоритетною є, зрештою, пізнавальна підсистема; наукобіжний світогляд акцептується на двох інших підсистемах історичного світогляду.

Відповідна розбіжність спостерігається, врешті-решт, за структурної організації двох основних різновидів філософсько-історичного світогляду залежно від концентрів різноманітних знань, інтериоризованих у світоглядні характеристики. В обох різновидах світогляду центральний концентр (своєрідне ядро) утворює філософія як сукупність інтериоризованих знань про історичний світ. Однак у наукоцентричному світогляді наука при цьому розглядається за взірець, у наук обіжному — як окрема, а то й протилежна філософському знанню сфера. Наукоцентричний історичний світогляд надає значення смислового концентру саме науковому історичному знанню, найближчому до ядра цього світогляду, наукобіжний — визначає науковому знанню значно скромнішу роль і т.д.