Б , БАЗИС І НАДБУДОВА, БЕРДЯЄВ Микола Олександрович (1874—1943), Філософія історії Бібліотека українських підручників

Б

БАЗИС І НАДБУДОВА

— категорії марксистської соціальної філософії, покликані відобразити взаємовідношення між економічною структурою та іншими структурами, процесами, явищами і сферами життєдіяльності суспільства, зокрема, юридичними, політичними, духовними тощо. Економічна структура суспільства, тобто сукупність об'єктивних суспільних відносин між людьми у процесі матеріального виробництва (виробничих відносин), визначається як базис, а властиві певному суспільству форми ідеологічного й політичного життя, його державний устрій, поширені у ньому правові, моральні, художні, філософські та релігійні погляди, дії, нормативи, відносини, а також організації та установи — як надбудова, що породжується і зумовлюється базисом.

Виходячи з відомої тези Леніна про те, що суспільні відносини поділяються на матеріальні та ідеологічні (останні лише як надбудова над першими), представники радянської соціальної філософи нерідко зводили проблему Б. і н. до співвідношення матеріальних суспільних відносин з ідеологічними. Редукціонізм такого штибу виявився неспроможним, Оскільки ні сукупність суспільних матеріальних відносин не зводиться до економічних, ні сукупність "поза-базисних" суспільних відносин, сфер, процесів та явищ — до відносин ідеологічних. Своєрідним редукціонізмом виявилося і надто поширене у "радянському " марксизмі тлумачення як базису лише тієї підсистеми існуючих у суспільстві виробничих відносин, які безпосередньо характеризують саме панівну на певний час систему суспільного матеріального виробництва, виводячи за межі базису всі інші підсистеми суспільних виробничих відносин. На початок 90-х років неспроможність подібних ухилів стала очевидною, але з принциповими труднощами зіткнулися вже сама подальша розробка і використання понять Б. і и. як таких, оскільки за переходу від індустріального суспільства до постіндустріального докорінно змінюються і характер співвідношення, і самі предметні поля, що їх відображали категорії Б. і н.

БЕРДЯЄВ Микола Олександрович (1874—1943)

— російський релігійний філософ-містик, засновник "нового християнства", розвивав ідеї персоналізму, один з основоположників екзистенціалізму, публіцист. Автор 43 книг і 500 статей. Вчився у Київському кадетському корпусі та Київському університеті на природничому і юридичному факультетах. Професор Московського університету (1919), доктор теології Honoris causa Кембриджського університету. Рано виявив інтерес до філософії" — з 14 років читає Канта, Гегеля, Шопенгауера. В університеті вивчає марксизм, бере участь у соціал-демократичному русі; за участь у студентській демонстрації засуджений і висланий до Вологди (1901—1902). В цей час переживає пік захоплення марксизмом, прагнучи поєднати його з неокантіанською етикою, про що свідчить його перша книжка "Субъективизм и индивидуализм в общественной философии. Критический этюд о Н.К. Михайловском" (СПб., 1901). Та вже у 1903 перейшов на шлях "критичних марксистів" — П.Б. Струве, СМ. Булгакова, СЛ. Франка — від марксизму до ідеалізму. У 1908 — навернувся до православ'я, 1909 — з'являється програмна стаття у збірнику "Вехи" з орієнтацією на традиції' російської філософії, на критику абстрактного ідеалізму й раціоналізму Гегеля та конкретного ідеалізму, онтологічний реалізм і містичне доповнення розуму європейської філософії, що "втратила живе буття". Власну філософську систему Б. прагне розбудовувати не за одним принципом, не за зразком класичних, моністично-раціональних побудов, а як таку, що грунтується на кількох інтуїціях, визначальними серед яких є: ідея свободи — фундамент всієї онтології Б.; ідея творчості й об'єктивації; ідея особистості як засада його філософської антропології, соціальної філософії й етики; ідея "метафізичного", есхатологічного сенсу історії. Дуальність двох видів основ, на яких грунтуються означені вище автономні смислові блоки, з одного боку, — свобода, суб'єкт, дух, бог; з іншого — необхідність, об'єкт, матерія, світ, — насправді виявляється, по суті, позірною. Адже, на відміну від Канта, ноуменом у Б. виявляється сам суб'єкт (особистість), саме і тільки в ньому міститься, як вважав філософ, закладена у його свободі (яка є такою, що вже не має опертя, споконвічною, най-глибиннішою засадою самого буття як такого) неосяжна "внутрішня глибина, незбагненна безодня "Ungrund" (термін, перейнятий Б" у Я. Бьоме). Свобода, за Б., зосереджена не в бутті, а в "нічому", вона безосновна і нічим не детермінована, перебуває поза відношеннями каузальності, без яких немислиме і яким підпорядковане буття. Свобода, отже, постає як начало, а дух (тобто вільна за самим своїм єством особистість) — як суб'єкт буття. Відповідно й світ є результатом взаємодії двох інтенцій людського духу — інтеріоризації й екстеріоризації. Завдяки першій, що означає спрямованість духу на самого себе, "до світу справді сущого, до царства свободи", відбувається самозаглиблення духу; через другу — рух "до поневолюючого світу об'єктності, до царства необхідності"; до породження світу об'єктів, до

— об'єктивації. Остання тлумачиться Б. як втрата свободи, її падіння в необхідність через різноманітні вияви у поцейбічному, грішному світі у формі мертвих предметів, відчужених від вільного суб'єкта і приречених на пасивність, страждання, рабство й зло. Лише через творчі акти суб'єкт спроможний увібрати цей світ у себе, у своє внутрішнє, відкрите для свободи, буття й тим самим перетворити його. Реалізуючи такий підхід, Б. розбудовує своє вчення про антроподіцею

— виправдання людини творчістю. Не випадково саме у своїй праці "Смысл творчества" (М., 1916) Б. вбачав перше вираження самостійності власної філософії. Розглядаючи історію як процес і результат дій суб'єкта, Б. бачив її сенс у звільненні від об'єктивації. Оскільки ж вона нерозривно пов'язана з атрибутивними характеристиками історичного процесу, то досягнення цього сенсу можливе тільки з кінцем історії й переходом у світ вільного духу, ототожнюваний філософом з царством божим. Цей метаісторичний перехід перебуває поза історичним часом, здійснюється в особливому есхатологічному вимірі через акти творчості, які й є уособленням сенсу історії як дискретного творчого процесу історичного поступу. Б. відкидає як властиве класичній філософії розуміння прогресу у вигляді глобального, лінійного й неухильного поступального руху суспільства, що виступає єдиним історичним суб'єктом, і доктрину божественного провидіння ходу історії. Бог, за Б., являє себе світові, але не керує ним. Піддаючи критиці буржуазне суспільство як антигуманне, а "старе" християнство як знаряддя експлуатації, Б., втім, зміни на краще пов'язує не з перетворенням існуючого ладу, а з містичним народженням бога в людині і людини в богові у світі четвертого виміру — "Нового середньовіччя", що настане після "кінця світу" ("Новое средневековье" (1924); "Я и мир объектов" (1934); "Философия свободного духа" (1927); "Опыт эсхатологической метафизики. Творчество и объективация" (1947)). Чільне місце у вченні Б. про людину і суспільство посідає протистояння особистості та об'єктивації. Трактуючи особистість не як людину соціального типу чи емпірично фіксовану особу, а як своєрідне екзистенційне ядро людини, осердя її душевних і особливо духовних здатностей, що забезпечують можливість свободи і творчості, Б. вважав, що об'єктивація справляє знеособлюючий вплив на людину. Подолання ж цього впливу, аж ніяк не означає індивідуалізм, оскільки особистість за самим єством єдина з іншими, а суспільство є частиною особистості і потребує, за Б., послідовної пріоритетності особистісного у будь-яких виявах і формах безособового. Б. розрізняв примусову соціальність, представлену породженими об'єктивацією соціальними інститутами (церквою, націями, класами тощо) і соціальність, вільно сповідувану особистістю, яку він називає "соборністю" (термін запроваджений Хом'яковим).

З 1922, коли Б. разом з великою групою російських інтелігентів було вислано за кордон, він живе у Берліні (до 1924) та Парижі; був знайомий з О. Шпенглером, М. Шелером, Г. фон Кайзерлінгом; співробітничав з Ж. Марітеном, Е. Муньє, Г. Марселем, іншими філософами і діячами культури з російської еміграції. Аналізу його життя і творчості, яка справила значний вплив на різні напрямки філософії XX ст. (екзистенціалізм, персоналізм, "нові ліві" тощо), вже присвячено чисельні публікації; його ідеї і сьогодні привертають увагу і філософів за фахом, і найширшого читацького загалу.