Самопізнання й самоздійснення індивідуальної людської істоти як закон історії, Перші історичні спроби виокремлення наріжного смисложиттєвого закону буття людини, Філософія історії Бібліотека українських підручників

7.5.3. Самопізнання й самоздійснення індивідуальної людської істоти як закон історії

У межах же онтогенетичного аспекту цього філософсько-антропологічного аналізу законів життєдіяльності людини зусилля зосереджуються вже не на виникненні суб'єктивності як універсальному законі самого Універсуму і не на унікальному статусі суб'єктивності у структурі цього Універсуму, а передусім на закономірностях осягнення людиною себе як істоти духовної, а отже, вищого щабля в ієрархії форм існування неживої та живої природи. І, також, — на закономірностях усвідомлення свого місця людиною, але вже не як родовою, а як індивідуальною істотою, і не у світі Універсуму, а у світі людської спільності.

Ці закономірності характеризують таке складне і багатовимірне явище, як співвідношення свободи людини і соціальної необхідності. І реалізуються, інтериоризуючись у внутрішні, смисложиттєві закони, якими людина керується у всій своїй діяльності. Вони утворюють ядро духовного світу людини, в якому, як у мікрокосмі, фокусується і відображається всіма своїми гранями її зовнішній світ — суспільство, і через це постають як форма гармонізації взаємозв'язку особи з суспільним цілим. Адже вони залучають людину у систему суспільної закономірності, необхідності, проте — без втрати власної свободи.

Чи апріорні такі смисложиттєві закони, що реалізуються як внутрішні закони історичної життєдіяльності людини, чи виникають автоматично з народженням особини роду гомо сапієнс, а можливо, до них індивід повинен "дорости", вистраждати їх у ході власної соціалізації і духовного формування?

Це питання — одна з "вічних" філософських проблем, коріння якої сягає принаймні у часи виникнення монотеїстичних релігій, насамперед — світових. Уособленням необхідності, стосовно якої з'ясовується питання про можливість свободи людини, постає при цьому бог.

Скажімо, в християнстві цю проблему "посіяно" ще в текстах Біблії. Однак, саме посіяно, бо тут проходить її латентне визрівання.

7.5.3.1. Перші історичні спроби виокремлення наріжного смисложиттєвого закону буття людини

У християнстві вперше з усією гостротою ця проблема постала в кінці III — на початку IV ст. н.е. у вченнях Августіна і Пелагія. Вирішення її одним із них виключало вирішення, пропоноване іншим. Тому, на перший погляд, ці два тлумачення закону узгодження свободи людини із суспільною необхідністю, закономірністю (зодягненої у шати божественного приречення) постають як прямо протилежні, контрарні. Але це лише на перший погляд.

В Августіна людина взагалі позбавлена свободи волі споконвічно, від прабатька з його первородним гріхом і до гріховної природи нащадків. Тому найбільше, чого може сягнути людина — це не злиття свободи із суспільною необхідністю, закономірністю, законом (божественною приреченістю), а "амністія" від покарання за вихідну гріховність шляхом благодаті, якою бог довільно осіняє декого з синів адамових. Августін переконаний, що праотця людей Адама за первородний гріх покарано не самого по собі, а з його усім потомством, що у ньому корінилося, так що від цього справедливого і заслуженого покарання ніхто не звільняється інакше, як шляхом милосердної і незаслуженої благодаті. Рід людський розподіляється таким чином, що на деяких виявляється вся сила благодаті, на решту ж падає вся сила правосудного відомщення.

Сучасник Августіна Пелагій, навпаки, заперечує спадкоємність первородного гріха і визнає свободу волі людини, причому, без божественного благословення.

Однак попри всю цю позірну протилежність прискіпливіший аналіз виявляє глибинну, сутнісну спільність поглядів Пелагія та Августіна на співвідношення історичної закономірності (божественної приреченості) та свободи волі людини. Спільність ця зводиться до однакової платформи теоретичних конструкцій — визнання повного розриву, відсутності точок дотику між божим приреченням (суспільною необхідністю) та діяльністю людини як істоти самодіяльної, справді вільної.

Навіть якщо над індивідуальна необхідність і індивідуальна свобода й узгоджуються (скажімо, у Августіна), то це відбувається поза людиною, незалежно від її волі, як подарунок бога, його благодать.