Від психіки суб'єкта до суб'єкта психіки: предметна парадигма., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Від психіки суб'єкта до суб'єкта психіки: предметна парадигма.

До визначення предмета психології можна поставитися рефлексивно-споглядально як до історії питання, а можна конструктивно й перспективно, відтворюючи предметне ядро сучасної науки психології, винайшовши для нього відповідне, за словами Л.С.Виготського, узагальнене поняття і пояснювальний принцип.

Співзвучність історії та сучасності дає змогу більш упевнено визначатися науці у її предметі. Адже суттєве — невмируще. Для психології таким суттєвим є психічне як суб'єктивне. Серед великих в історії саме Гегель здійснив спробу вичленити специфіку предмета психології.

"Суб'єктивний дух", — зазначав він, — є:

A. Дух в собі, або безпосередній; у цьому розумінні він є душа, або природний дух, — предмет антропології.

B. Дух для себе, або опосередкований, мислимий як тотожна рефлексія в собі і відносно до іншого; дух у відношенні, або відокремленні; свідомість — предмет феноменології духу.

C. Дух, що визначає себе в собі, як суб'єкт для себе, — предмет психологи.

Останнє визначення духу як предмета психології вимагає деякого доповнення, оскільки тут не з'ясовується аспект, що відбиває його становлення і розвиток. І таке доповнення робить сам Гегель, вказуючи на те, що розгляд духу тільки тоді може вважатися істинно філософським, коли його поняття пізнається в його живому розвитку і здійсненні.

Слід підкреслити, що ця вимога стосується не тільки філософського, а й психологічного рівня наукового дослідження.

Отже, за Гегелем, предметом психології є дух, що себе в собі визначає (розвиває і здійснює) як суб'єкт для себе.

Згідно з традицією, що склалася, тут можна звинуватити Гегеля в ідеалізмі і тим самим значною мірою віддалитися від істини. Адже по суті категорія "дух" відтворює субстанційне, суб'єктне начало, що поєднує в собі те, що породжує, і те, що ним породжене. Тому, за логікою, людський індивід лише у статусі суб'єкта психічної активності може специфічно по-людськи, креативно протистояти власній психіці як об'єкту і ставитися до неї не тільки як до наявного або як до засобу, а й як до мети й цінності, яку треба зберігати й примножувати, захищати й підтримувати, як до об'єкта пізнання і онтологічної рефлексії, вдосконалення і творення.

Таке твердження грунтується передусім на визнанні існування внутрішнього суб'єктивного індивідуального психічного світу людини як "само-буття" і на визнанні її суб'єктної здатності відкривати для себе цей світ шляхом самотворення.

Людина, на думку СЛ.Франка, у своїй безпосередній самосвідомості — поза всякою філософською рефлексією — володіє все ж почуттям або досвідом "внутрішнього" буття, який вона безпосередньо переживає як щось таке, що належить до якоїсь зовсім іншої сфери, ніж уся сукупна "об'єктивна" реальність, предметна дійсність. Це є сфера внутрішнього душевного життя, тобто не така, якою вона являється і ззовні холодному спостереженню і поясненню, а якою вона безпосередньо із середини відкривається в самому її переживанні.

Проте таке "одкровення" свого внутрішнього буття не дається людині без відповідних суб'єктних зусиль: "...необхідне особливе духовне напруження, особлива увага, щоб у цьому, подібному до сновидіння, зникаючому туманному бутті розгледіти все ж те, чим воно є насправді, саме якесь буття, якусь реальність, що закривається і тому не підлягає запереченню й сумніву".

Саме так, на перетині гносеологічної та онтологічної парадигм, поєднаних аксіологічним знаменником, може й повинен формуватися предмет сучасної наукової психології, орієнтуючи дослідника на роль не стороннього спостерігача, заклопотаного стерилізацією суб'єктивного моменту в пізнанні, а здатного узгодити суб'єктивне й об'єктивне в предметі й методі дослідження.

С.Л.Рубінштейн одним із перших у сучасній психології спробував з позицій онтології підійти до предмета психологічної науки. Завдання психології, на його думку, полягає в тому, щоб настрої та переживання душі, все життя її, яке звичайно для свідомості "випаровується" і зникає як суб'єктивне і тому начебто ілюзорне, зафіксувати в чітких певних визначеннях, що відкривають реальний онтологічний зміст образів, які при цьому використовуються (глибина душі, піднесеність, зосередженість, незібраність тощо).

Таким чином, Рубінштейн підходить до предмета психології з боку того специфічного способу (і здатності) відтворення дійсності, що притаманний системі психіки. При цьому свідомість — вищий рівень психічного буття — визначається ним як єдність її двох характеристик — предметної та суб'єктної. Остання передбачає вираження відношення людини до світу, що представлене в її переживанні.

Якщо до того ж прислухатися до думки відомого українського філософа і психолога В.В.Зеньківського, який не протиставляв суб'єктне й предметне в психіці, а відстоював ідею суб'єктного центру, який об'єднує, інтегрує психічне в систему, то важко утриматися від припущення, що саме людина як суб'єкт власної психіки з її душевним і "за-душевним", свідомим і безсвідомим, предметним і динамічним, центральним і периферійним має зайняти гідне місце в предметі психології.

З цього приводу в сучасній науці вже висловлені слушні пропозиції. У XX ст., зазначає А.В.Брушлінський, психологічна наука інтенсивно розвивається у формі досить строкатого переліку різних наукових шкіл і напрямів, теорій, парадигм та ін. Тому нині актуальним є дуже складне в методологічному розумінні питання про те, як знайти загальну основу для таких різних, нерідко навіть протилежних напрямів і течій у розвитку однієї науки. На його думку, перспективною теоретичною основою, здатною зблизити ряд таких напрямів і течій у пошуку спільного для них концептуального ядра, може слугувати суб'єктно-діяльнісний підхід, розроблений СЛ. Рубін штейном та його послідовниками. Людина об'єктивно виступає (а отже, вивчається) у нескінченно різноманітних системах суперечливих якостей. Найважливіше з них — бути суб'єктом, тобто творцем свого життєвого шляху: ініціювати і здійснювати насамперед практичну діяльність, спілкування, пізнання, споглядання та інші види специфічно людської активності — творчої, вільної, моральної.

Проте чи існує можливість подальшого уточнення предмета психологічної науки в цьому напрямі? На це запитання Абульханова-Славська відповідає так: "Введенням поняття "суб'єкта психічної діяльності" було здійснене "приземлення" предмета психології, яка до того розглядалася безсуб'єктно гносеологічно, до реальної онтологічної основи — індивіда, особистості, яка розв'язує суперечності життєдіяльності".

Саме в такому напрямі вважається можливим, з одного боку, конкретизувати, а з іншого — якісно модифікувати предмет психології, здійснюючи сходження від визначення "психологія — це наука про душу, психіку, психічне" до визначення "психологія — це наука про людину як суб'єкт психіки, психічної діяльності, що включає і психічну діяльність самого суб'єкта. В останньому визначенні основний акцент робиться не на простому визнанні існування психіки як об'єктивної ідеальної реальності, а саме як об'єктивно існуючої суб'єктивної ідеальної реальності, яка до того ж суб'єктивно переживається людиною як значуще, як цінність, як "Я" і "Моє", що має бути збереженим і захищеним, повинно розвиватися і вдосконалюватися.

Безумовно, людина в її відношенні і ставленні до власної психіки не може нагадувати "факіра, заглибленого у споглядання власного пупа" чи чогось іншого. Гегель, зокрема, не вважав самопізнання власних недоліків, слабкостей чи самопізнання "своєрідності окремих духів" головним завданням. Проте, він визнавав, що для життя таке знання безумовно корисне й потрібне, особливо за "дурних політичних обставин", коли володарюють не право й моральність, а впертість і свавілля. Але для філософії все це не має значення. її цікавить дослідження "великих людських характерів, в яких справжня природа людини розкривається у нічим не викривленій чистоті".

Для сучасної вітчизняної психології актуальними є обидва аспекти, про які згадує Гегель. Адже соціально-політична ситуація розвитку сучасного суспільства є вкрай незадовільною, і одним із реальних способів її подолання можна вважати нарощування людиною свого суб'єктивного потенціалу, який має актуалізуватися у продуктивних формах надійного психічного захисту, з одного боку, й інтенсивного психічного самовдосконалення, саморозвитку, з іншого. Тому цей аспект є історично зумовленим і саме тому має бути включений у предмет сучасної психології.

Проте і знання "чистої" логіки психічного, душевного, духовного розвитку людини, його ідеальних зразків також надзвичайно важливе в умовах соціальної і психологічної напруженості, коли психічна чи соціальна патологія може підпорядковувати собі норму, продукуючи і стверджуючи антиідеали людського в індивідуальній і суспільній свідомості.

Важливість для науки й практики ідеальних зразків людини як суб'єкта власної психіки може оцінюватися з позицій адаптації, пристосування, що насамкінець передбачає досягнення певної рівно-' ваги людини зі своїм внутрішнім і зовнішнім світом. Протилежний тип — індивіда як суб'єкта власної психіки — характеризується інтенцією до самопізнання і самоактуалізації, орієнтацією на самое кспери менту вання, заперечення стану врівноваженості, спокою з метою самовдосконалення і саморозвитку свого внутрішнього психічного світу й себе ж його суб'єкта.

Предмет психології не можна вважати визначеним без з'ясування загального пояснювального принципу науки. В чому полягає сутність і чим зумовлена необхідність формулювання для науки такого принципу?

Загальне поняття, яке претендує на місце ядра, основи предмета науки, має бути всебічно обгрунтованим і випробуваним у зіставленні з поняттями, що створюють йому конкуренцію. При цьому найменші шанси в боротьбі за місце в "предметі" має те поняття, яке лише відображає — позначає — констатує наявність якоїсь реальності, але не розкриває її походження, становлення і розвиток, а отже, "змертвлює" її як таку з самого початку.

Найбільші ж шанси має таке загальне поняття, яке здатне "породити" з себе відповідний загальний пояснювальний принцип, за допомогою якого відтворюється логіка саморозвитку цього поняття в системі понять і категорій конкретної науки, а також стає можливим відтворювати логіку породження, становлення і розвитку суттєвого в реальному об'єкті, а саме того, що "схоплює", "вичленовує" в цьому об'єкті предмет науки. Не менш важливим завданням пояснювального принципу є співвіднесення цих двох "логік" — гносеологічної та онтологічної, забезпечення взаємопереходу об'єкта в предмет, і навпаки, що в свою чергу забезпечує збагачення і розвиток загального поняття, а отже, всієї системи науки.

Таким чином, визнаючи загальним поняттям, що репрезентує предмет сучасної психології, людину як суб'єкта психіки, логічно дійти висновку, що загальним пояснювальним принципом психології при цьому має бути суб'єктивно-генетичний принцип, згідно з яким породження, становлення і розвиток психіки пояснюються з позицій самопричинності й спонтанності саморозгортання сущого, суто людського завдяки власній активності людини як суб'єкта — автора, ініціатора й виконавця індивідуалізованої програми творення свого світу психіки й себе в ньому. Біологічне й соціальне, весь культурно-предметний світ за цим принципом мають розглядатися лише як більш чи менш необхідні умови такого самотворення, але не причини, не детермінанти.

Йдеться, зрозуміло, не про те, щоб на зразок феноменологів здійснити акт "епохе" і тим самим звільнитися від "диктату" середовища, культури, суспільства. Неприйнятною є і пояснювальна модель глибинної психології, що протиставляє внутрішній світ зовнішньому як чужому й ворожому з самого початку, намагається звести суб'єктну активність до впливу безсвідомого або підпорядкувати її ірраціональній логіці. Отже, разом з реальністю об'єктивного світу, існуючого незалежно від свідомості, необхідно визнати реальність існування суб'єктного ядра психічного життя, що несе в собі "субстанційні інтуїції", вихідну сутнісну схильність до специфічно людського способу буття.

Розгортання "субстанційних інтуїцій" в онтогенезі стає можливим завдяки активності суб'єкта, який конструює і конституює свій внутрішній світ і себе в ньому за своїми власними законами, шляхом ініціативного впливу на світ зовнішній, а також шляхом вибіркової трансформації умов соціального та природного оточення у форми й змісти свого психічного життя.

В аспекті дослідження суб'єктних механізмів самопородження психічного можуть, наприклад, знайти свій конкретний "предметний" інтерес психогенетика, психофізіологія, глибинна психологія та ін., в аспекті проблеми його саморозгортання — вікова психологія, психологія розвитку, трансперсональна психологія та ін.

Специфічно людський змістовно-динамічний аспект психічної активності суб'єкта, взятий у контексті його ставлення до світу і до самого себе, а також з точки зору його неповторності й універсальності, може розглядатися як основний предмет психології особистості, психології індивідуальності, екзистенціальної, феноменологічної психології тощо.

Принципово інакше, наприклад, ніж це має місце сьогодні, доцільно розглядати предмет педагогічної психології. Це має бути наука не про психологію формування знань, навичок, і не про психологічні закономірності та механізми навчання і виховання або навчання і суспільно-корисної праці, а про принципи й методи створення оптимальних умов, які б дали змогу конкретній дитині, з її індивідуальним досвідом і неповторною траєкторією розвитку максимально використати свій суб'єктний потенціал для цілей самотворення.

Предмет соціальної психології також сьогодні потребує аналогічної корекції. Не закономірності та механізм взаємодії людини і суспільства, людини і групи, людини та іншої людини мають складати його основний зміст, а насамперед дослідження соціальних умов, суспільних впливів, які сприяють чи перешкоджають актуалізації суб'єктних потенцій психічної активності індивіда, суб'єктних потенцій групи, суспільства в їхньому саморозвитку.

Функціональні психологічні характеристики людини як суб'єкта психіки визначають "предметний простір" таких напрямів психологічного дослідження, як психологія діяльності, психологія творчості, психологія здібностей, психологія спілкування, психологія переживань, психологія вчинку та ін.

Відхилення, порушення у функціонуванні й розвитку індивіда як суб'єкта психіки, можливості й механізми психічного самозахисту, психічної самопрофілактики, самогігієни, самокорекції, психологічної самодопомоги можуть сьогодні утворити пріоритетне "предметне поле" для психології непатологічних відхилень у розвитку особистості, консультативної психології, психодіагностики, а також медичної психології, патопсихології, спеціальної психології та ін.

Наведені приклади дають змогу певною мірою уявити напрям, в якому має формуватися предмет сучасної психологічної науки.

За своєю сутністю наука являє собою квінтесенцію суб'єктних можливостей людини, і тому логіка її самовизначення і саморозвитку з самого початку спричинена ідеєю розкриття суб'єктних сил людини. Особливо це стосується психології як науки про специфічно людське в людині.

Не випадково з позицій суб'єктного підходу в різних його модифікаціях ставляться і розв'язуються питання теорії і методології психологічної науки, розробляються проблеми саморегуляції на сен-сомоторному й особистісному рівнях, створюються нові психолого-педагогічні моделі й технології. Суб'єктна парадигма дає можливість якісно перебудувати методологію інженерної психології у напрямі розкриття активної позиції людини в системах "людина-машина". На засадах суб'єктного підходу розробляються нові парадигми в психології вищих психічних функцій ("від пам'яті суб'єкта до суб'єкта пам'яті") і в диференціальній психофізиці тощо.

За яких же умов сучасна психологія може претендувати на суверенність і самодостатність? Критеріїв тут може бути чимало, проте зосередимо увагу на найсуттєвішому. Статус науки залежить від визначеності її предмета, його якісної відмінності від предметів інших наук. Самостійного статусу психологія набуває за умов, що та ідеальна реальність, той живий внутрішній світ, який вона досліджує, визнається також самодостатнім, самопричинним, тобто підпорядкованим у своєму існуванні, становленні та розвитку своїм власним законам, а не біологічним, соціальним чи "метафізичним" детермінаціям. Окрім того, ця ідеальна реальність, щоб відповідати визначенням внутрішнього "світу", має задовольняти вимоги цілісності, а отже, інтегруватися навколо певного центру як регулятивного осередку психіки.

Таким центром-осередком і є суб'єкт психічного життя, для якого його психіка виступає об'єктом пізнання, внутрішньої турботи і в цьому розумінні — метою й цінністю.

Психіка, психічне життя є похідним від суб'єктної активності людини. Отже, в предметі психології саме суб'єктне начало має займати пріоритетне місце.

На відміну від тих підходів, в яких суб'єкт психіки розглядається як щось усталене й незмінне, роль регулюючого, організуючого і розвиваючого центру він може виконувати тільки перебуваючи в процесі постійної зміни і розвитку, що здійснюється відповідно до власної логіки, відмінної від логіки розвитку психіки як об'єкта прикладання його зусиль, його специфічної активності. Тому — предмет психології у його загальному вигляді визначається поняттям "суб'єкт психічного життя в онтогенезі". Оскільки ж суб'єктне — це передусім те, що розвивається і розвиває, буде логічним від поняття "суб'єкт психічного життя", що конституює предмет сучасної психології, піднестися саме до "суб'єктно-генетичного" загального пояснювального принципу.

Тому предмет сучасної психології в загальному вигляді визначається поняттям "суб'єкт психічної активності, діяльності, психічного життя в онтогенезі". Оскільки ж "суб'єктне" — це таке, яке розвивається розвиваючи", логічним буде стверджувати, що саме "суб'єктно-генетичний" загальний пояснювальний принцип має становити основу системи психологічної науки.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Абульханова-Славская К.А. О субъекте психической деятельности. М., J973. Абульханова-Славская К.А., Брушлинский А.В. Философско-психологическая концепция С Л. Рубинштейна. К 100-летию со дня рождения. М., 1989. Абульханова-Славская К.А. Стратегия жизни. М., 1991.

Асмолов А.Г. Психология индивидуальности. Методологические основы развития личности в историко-эволюционном процессе. М., 1986.

Басейн Ф.В. О развитии взглядов на предмет психологии // Вопр. психологии. 1971. № 4. С.101-113.

Бахтин М.М. К философии поступка // Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984- 1985. М., 1986.

Вопросы теории и психологии творчества / Под ред. БАЛезина. Харьков, 1914.

Выготский Л.С Исторический смысл психологического кризиса // Собр. соч.: В 6 т. М., 1982. Т.1.

Гегель Философия духа. Энциклопедия философских наук. М., 1977. Т.З.

Гельвещй К.А. Про людину, її розумові здібності та ЇЇ виховання / Пер. 1932.

Гуссерль Э. Амстердамские доклады // Логос. М., 1992. № 3.

Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее (Сб. тезисов Междунар.

конференции). М., 1992.

Кант И. Сочинения: В 6 т. М., 1964.

Кониський Г. Філософські твори: В 2 т. К., 1990.

Костнж Г.С. К вопросу о психологических закономерностях // Вопр. психологии. 1955. No 1.

Леви-Брюль Л. Первобытное мышление. М., 1930. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. М., і 975. Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М, 1972. Павлов И.П. Полное собрание сочинений. 2-е изд. М., 1951. Роменець В.А. Історія психології. К., 1978.

Романець В.А. Історія психології епохи Просвітництва: Навч. посібник. К., 1993. Рубинштейн СЛ. Бытие и сознание. М., 1957. Рубинштейн СЛ. Проблемы общей психологии. М., 1973. Сеченов И.М. Избранные произведения. М., 1952. Т.1.

Татенко В.О. Об'єкт психічної активності як предмет дослідження // Актуальні проблеми психології: традиції і сучасність: В 3 т. К., 1993. Татенко В.А. Субъект психической активности: поиск новой парадигмы // Психолог, журн. 1995. №3.

Ткаченко О.М. Принципи і категорії психології. К., 1979.

Франк СЛ. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии // Соч. М., 1990.

Фромм Э. Душа человека / Пер. М, 1992.

Челпанов Г.И. Мое отношение к марксизму в психологии //ОР РГБ. Ф.326. П.37. ед.хр. 12.

Челпанов Г.И. Психология и марксизм. М., 1925.

Юнг К. К пониманию психологии архетипа младенца // Самопознание европейской

культуры XX века. М., 1991.

Ярошевасий MS. История психологии. М., 1966.

Holzkamp К. Kritische Psychologie und phanomenologische Psychologie: Oer Weg der Kritischen Psychologie zur Subjekfwissenschaft // Forum Kritische Psychologie. 1984. Bd.14.

ЗАПИТАННЯ

1. Чим пояснити факт виникнення уявлень про "душу"? В чому полягала необхідність вичленення цього феномена первісною людиною?

2. Які основні тенденції можна спостерігати в історії науки про "душу"?

3. Коли і на якій підставі психологія стала самостійною наукою?

4. Які суперечності у розумінні природи психіки стали причиною виділення окремих напрямів і шкіл у психології кінця XIX — початку XX ст.?

5. У чому полягала специфіка розвитку вітчизняної психологічної науки?

6. Як розв'язується у вітчизняній психології проблема зовнішнього й внутрішнього, суб'єктивного й об'єктивного, тілесного й психічного?

7. З яких теоретичних та методологічних засад слід виходити при визначенні предмета сучасної психологічної науки?