Головні суперечності вчинку., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Головні суперечності вчинку.

Заглиблення у природу вчинкової активності розкриває її суперечливу сутність. З одного боку, як вже не раз зазначалося, людське життя і життя суспільства розгортаються у відповідності з логікою вчинку — через подолання залежності від ситуації до осмислення результатів учинення, що створює нову ситуацію, з якої починається нова "вчинкова одіссея". У зв'язку з цим виникає слушне питання щодо співвідношення об'єктивного та суб'єктивного у вчинку.

Якщо визнати, що вчинковий принцип об'єктивно визначає стратегічну траєкторію життя людини, то до чого зводиться тоді роль самої людини?

В історії філософської думки це питання виникало неодноразово, і відповідь на нього була різна — залежно від світоглядних уявлень того чи іншого автора. Так, Георгій Кониський, узагальнюючи етичні уявлення про вчинок, дійшов висновку про дві причини, що лежать в його основі: внутрішню і зовнішню. Перша міститься в людині. Друга пов'язується з поняттям Бога, що діє потаємно чи явно по відношенню до суб'єкта: прямо через його волю або через різні об'єкти, через ангелів, через людей, які впливають своїми діями — силою, подарунками, образами, різними висловлюваннями, переконаннями та ін. Не відкидається також вплив зірок та інших об'єктів.

Такий поділ не є атавізмом і насьогодні. Люди віруючі нерідко прямо пов'язують будь-які свої вчинки з "велінням Бога", отримуючи таким чином можливість через абсолютизацію етичного моменту ("Ти зобов'язаний, тому що ти зобов'язаний") зняти з себе "тягар свободи", а отже, бути психологічно захищеними, не відчувати надто гостро особисту відповідальність за скоєне. Тим більше, що досить покаятися у своїх гріхах — і можна отримати "прощення господнє".

Сучасна наука дещо інакше інтерпретує співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у вчинку. Індивід у своєму житті справді підпорядковується об'єктивним законам буття як такого. Проте це підпорядкування, по-перше, здійснюється не прямо і безпосередньо, а опосередковується активністю людини як суб'єкта власної життєдіяльності. Ніяка зовнішня детермінація сама собою не може спричинити вчинкову активність, якщо не стане мотивом, не суб'єкти візується.

Проте рівень такого роду вчинковості слід визначити як початковий. Дійсний вчинок у своїй детермінації є незалежним від зовнішніх причин і навіть протистоїть їм. Суб'єктивне як мотив істинно вчинкової дії у знятому вигляді утримує в собі об'єктивне як умову, але не причину дії. Суб'єкт об'єктивується у вчинку, трансформуючи таким чином об'єктивне, вносить до нього нові змісти й форми, а отже розвиває, збагачує його.

Виходячи з такого розуміння суб'єктивного та об'єктивного можна з'ясувати суперечність внутрішнього і зовнішнього у вчинку.

Сутність цієї суперечності полягає в можливій розбіжності між тим, як людина хотіла вчинити, і тим, як вона дійсно вчинила, як вона пояснює свій вчинок і як його розуміють інші.

Нерідко буває так, що оточуючі оцінюють той чи інший по-ведінковий прояв як вчинок, а для самого "автора" це — звична дія. Буває і навпаки, коли людина по-справжньому вчиняє, перевершує себе, а оточуючі цього не помічають, вважаючи такий вияв досить традиційним, самоочевидним, невчинковим.

В історії чимало і таких випадків, коли героїзм виявляли одні, а ордени отримували інші.

Існують вчинки, які взагалі можуть не виявляти себе зовні, наприклад, коли внаслідок напруженої внутрішньої боротьби з самим собою індивід кардинально змінює свою життєву позицію, ставлення до себе чи до оточуючих, до справи, що уявлялася найголовнішою у житті тощо. Це, наприклад, вчинки умовчання, утримання, внутрішньої незгоди, це і клятва собі.

Такого роду вчинки здійснюються у суб'єктивному просторі і там структуруються на внутрішнє і зовнішнє з усіма суперечностями, що можуть виникати між ними.

Внутрішнє у вчинку нерідко ототожнюється з суб'єктивним, проте варто розрізняти ці поняття. Внутрішнє, як і зовнішнє, — об'єктивна реальність, специфічною для якої є наявність в її структурі суб'єктного ядра, котрому ми даємо назви "Я", "самість", "особистість", "індивідуальність", підкреслюючи особливо суттєву для людини здатність до свідомого здійснення вчинку.

Саме тут і виникає нова проблема — усвідомлюваності вчинкової активності її "автором" і "виконавцем" та її довільності. Навряд чи варто сперечатися, що рівень усвідомлення ситуації та мотиву, дії та післядії може бути далеко не однаковим у різних людей і навіть в однієї людини. Факторів, що впливають на цей рівень, можна налічити нескінченну кількість. Проте, узагальнюючи, можна сказати, що не останнє місце в їх переліку займають такі, як рівень розвитку психіки людини, стан, в якому вона перебуває, зовнішні умови, наявність засобів, досвід вчинкової діяльності і рівень складності вчинку, на який вона зважилась.

Інколи людині просто не вистачає часу для осмислення ситуації чи обгрунтованого вибору мотиву. Можуть підводити характерологічні вади: самовпевненість, нетерплячість і т.ін.

Але ці фактори можуть поступатися більш могутнім. Мова йде про той вплив, який здійснює на вчинкову активність людини її несвідоме. Чи можна, наприклад, не брати до уваги те, що людина, у якої через ті чи інші причини актуалізується комплекс неповноцінності або "спрацює" захисний механізм, може вчинити навіть усупереч власній свідомості, позиції, переконанню.

Різного роду "необережні", "ненавмисні", "випадкові" вчинки, "автори" яких ставали злочинцями чи героями, далеко не завжди мали своєю причиною простий збіг обставин. Нерідко на вчинок виводить інтуїція, підштовхує моральна звичка, провокує фіксована установка тощо.

Тому реально припустити, що і на етапі зародження вчинку і в процесі його здійснення свідоме, підсвідоме, несвідоме і надсвідоме активно взаємодіють — коли синхронно, коли всупереч одне одному.

Саме ця суперечність встановлює межі винагороди і відповідальності людини за вчинене нею. Не можна карати за те, що вдієне в стані афекту. Не варто також переоцінювати чесноти людини, яка здійснила гарний вчинок, проте сама не розуміє його сенсу.

Справжній вчинок, як правило, характеризується також суперечністю раціонального та емоціонального.

З одного боку, вчинок, здійснений автоматично, на емоційно-імпульсивній основі, "за покликанням серця", може бути досить ефективним і високо оцінюватися за моральними мірками суспільства, але може втрачати в ціні за критеріями евристичності, креатив-ності і, що не менш важливо, в плані його розвивального значення для особистості.

З іншого боку, вчинок не можна запланувати, запрограмувати, раціонально прорахувавши його наслідки для себе й для інших.

Напередвизначеність вчинку — нонсенс. Вчинити означає, говорячи словами Канта, "зважитися на стрибок" від реального й існуючого до того, чого ще немає. І тільки практика вчинення може вивести нас за межі світу, який ми чуттєво сприймаємо "тут і тепер".

Тут потрібні відвага, героїчний ентузіазм, які не вкладаються в раціональну логіку і тяжіють до логіки почуттів і емоцій, ба навіть до ірраціональної логіки (в її позитивному тлумаченні), яка включається саме тоді, коли ризик розототожнення з собою досягає межі, коли опиняєшся на порозі двох світів, коли прилучаєшся до трансцендентного і коли значущість, цінність того, що я хочу ствердити своїм вчинком, перевершує страх перед незворотністю, неможливістю повернутися у вихідну позицію, "перевчинити".

Вчинок, як писав М.М. Бахтін, — "більш ніж раціональне — він відповідальне". Тільки "відповідальна залученість" людини як суб'єкта, що сам зробив свій вибір і зайняв тим самим своє "єдине місце у бутті", є свідченням вчинковості, життя як учинку.

Світ учинку — це світ принципово людського "не-алібі в бутті". В цьому виявляються і своєрідний пафос вільного самоствердження, і трагедія самообмеження. Адже вибір одного з можливих варіантів перекреслює всі інші. Саме тому така висока ціна відповідальності, і так принципово важлива особиста практична включеність індивіда як суб'єкта у кожний акт свого життя як неповторного і незворотного вчинку.

Тут знаходить собі місце суперечність між прагненням людини до універсального вираження і можливістю прояву його у певній, скінченній індивідуалізованій формі. Розв'язується ця суперечність через вчинкове проникнення в свою сутність, з'ясування своєї принципової рівності. Універсуму і можливості протистояти йому в своїй індивідуально неповторній визначеності, можливості обирати власний шлях і творити свій життєвий світ і себе в цьому світі за своїми власними законами.

Людина дивиться на Бога тими ж самими очима, якими Бог дивиться на людину. Цей афоризм Г.Сковороди підносить людського індивіда на рівень Творця.

"Свідомість людини... перетворюється... в свідомість світу; світ усвідомлює себе через людину", — стверджує СЛ.Рубінштейн, наділяючи людину статусом "усередині буття світу", і теж ставить її на божественний рівень.

Пізнати себе, продовжує і поглиблює зазначену ідею В.А.Роме-нець, означає пізнати в собі, через свою індивідуальність Вселюдське, а потім, на основі цього вищого осягнення, пізнати своє буття, факт свого буття, щоб довідатися про своє існування через знаходження його смислу.

Самопізнання людини і самопізнання світу, самотворення людини і самотворення світу — один процес, що здійснюється через вчинок як універсальний механізм самовідтворення буття. Людина є свідомим носієм цього механізму, і тому саме на її долю випадає висока місія й на неї лягає висока відповідальність як на причину і творця нових форм буття.

Проте вчинок і здійснює, й не здійснює призначення, життєву мету людини. Розв'язання суперечності універсальності та індивідуальності знаходить вихід у перманентності вчинкової активності, через перехід від одного вчинку до іншого. Причому тут діє подвійна детермінаційна логіка.

Прагнучи ствердитись у своїй універсальності, людина вчиняє "вшир", намагаючись вичерпати через пізнання і творення весь вміст буття. Саме цим пояснюються феномен мотивації налситуатив-ної активності, ірраціональні прагнення до порушення рівноваги, внутрішнє неприйняття моделі пристосування, дивне намагання людини постійно вийти за межі адаптації з оточенням і досягнутої гармонії з самою собою.

Вчинковому рухові "вшир" протистоїть (і приєднується до нього) рух "углиб" буття. Кожний наступний вчинок людини відрізняється від попереднього рівнем проникнення у неповторну сутність речей, у сутність свого індивідуального буття. Це вчинки самопізнання і самотворення, перший з яких констатує факт індивідуального буття як такого через з'ясування своєї нетотожності з середовищем, оточенням, ситуацією, а останній губиться у безмежних глибинах трансцендентного.

Рух "ушир" і "вглиб" буття має свої перехрестя, на яких відбувається взаємоперехід індивідуального в універсальне. Так, сягаючи глибин індивідуальної сутності, людина відкриває в собі універсальне, належність до "єдиного". Опановуючи різні сфери універсуму, вона стверджується у своїй індивідуальності, неповторності, новобуттєвості. Отже, осягнуте самопізнанням і стверджене через вчинок індивідуальне трансформується в універсальне, суттєво і сутнісно примножуючи його. Саме у такий спосіб людина як суб'єкт вчинку включається в детермінаційно-причинний ряд саморуху, саморозвитку буття, набуваючи тим самим трансцендентних визначень і ознак.