Феномени психічного та їхні можливі зв'язки., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Феномени психічного та їхні можливі зв'язки.

У мовній практиці народу закріплено велику кількість понять, якими протягом усієї своєї історії користується психологія. До них належать: "відчуття", "сприймання", "пам'ять", "мислення", "мова", "свідомість", "почуття", "інтерес", "ідеал", "поведінка", "ситуація", "мотивація", "вчинок", "темперамент", "характер", "діяльність", "творчість" та ін. Наука перетворює відоме в пізнане, загальновживане — в чітку понятійну визначеність, коли осягає структуру психічного, встановлює закономірний зв'язок між його компонентами, підпорядковуючи поняття, що відображають психічні реальності, певній системі. Зокрема, в психіці було знайдено три групи явищ, які стали предметом психології з давніх часів — розум (інтелект), почуття і воля. До розуму відносили відчуття, сприймання, пам'ять, уяву, мислення; до почуттів — стани, афекти, пристрасті; до волі — зусилля, дії, діяльнісну активність організму, що виражається в постановці мети, створенні умов її досягнення та в самому акті цього досягнення.

Групування психологічних понять у тих або інших системах не буває довільним. Воно залежить від принципових вихідних положень ученого. Ці вихідні положення, принципи не тільки впливають на тлумачення і впорядкування згаданих феноменів, й часто призводять до нігілістичного ставлення до них. Можна було б підібрати значні психологічні системи таким чином, що заперечувані в них психологічні феномени (як фікції) у своїй сукупності склали б повноту психічних проявів.

Психологічний аналіз як такий має розкрити суперечність між внутрішнім і зовнішнім, формою і змістом у всіх сторонах психологічних явищ, учинку у тому числі, причому насамперед у його основоположних визначеннях: ситуації, мотивації та характері його звершення, у вчинковому акті. Який учинок — така і людина. Цей буденний стародавній вислів, мало не трюїзм, залишався поза увагою психологів майже до середини XX ст.

До розкриття психіки людини психологи підходили з іншими, не властивими їй мірками. Психічне розуміли як таке, що складається з якихось психічних "цеглинок", поєднували їх разом і одержували будову психічного. Так міркував, зокрема, знаменитий німецький психолог другої половини XIX і першої чверті XX ст. вже згадуваний нами В.Вундт. Не конфліктна ситуація, а звуки метронома були для нього вихідною позицією. З перших рядків свого "Вступу до психології" Вундг зауважив, що метроном як "інструмент корисний не тільки під час навчання грі й співам; він є також найпростішим психологічним апаратом... так що його можна назвати засобом для демонстрування взагалі найістотнішого змісту психології свідомості" Так, 16 ударів, ідучи один за одним, дають граничний розмір для складного цілого. Перше відчуття має низхідну ясність і спускається нижче порога свідомості. Протилежне явище

— підняття над порогом свідомості. Зміст, який уявляється найбільш ясним, перебуває у фіксаційній точці свідомості, інші відчуття перебувають у полі нашої свідомості. Центральну частину нашого поля свідомості становить увага. Враження, які перебувають у стані повної ясності, свідчать про фокус уваги. Вступ до широкого обсягу свідомості Вундт називає перцепцією, а підвищення у фокусі свідомості

— аперцепцією. Це — діяльність, яка з'єднує багатоманітний зміст у впорядковане ціле. Що хоче сказати Вундт? Чим більша кількість елементів, що йдуть від органів чуття, пов'язується в єдине ціле, тим складнішою виявляється психічна діяльність у цьому акті. Увага може утримати шість елементів свідомості, аперцепція — значно більше. Аналогічно визначається обсяг свідомості й т. п. Вся психіка, за Вундтом, є великою сукупністю пов'язаних між собою елементів. Завдання психолога — виявити елементи й закони, що їх зв'язують. Ті або інші елементи психічного закріплюються в певних поняттях, які вже у своїй сукупності становлять психологічну систему.

За допомогою метронома психолог знайшов увесь зміст психічного, включаючи емоційні та вольові його компоненти. Цікаво, а як же пояснюються вчинкові дії людини, дії, в яких вона переживає гостре драматичне напруження, вчиняє в ім'я певної ідеї, справи тощо? Вундт пояснює це так: визначальним для вольових процесів є кількість і взаємодія мотивів. Якщо існує тільки один мотив, який викликає афект і його розрядку в дію, то такий вольовий процес виявляється тільки імпульсивною дією. Дії ж як результат багатьох взаємодіючих мотивів Вундт називає довільними або, якщо боротьба між мотивами була свідомою, діями на грунті вибору. Такий вигляд має психологічний обрис учинку, зроблений майстром структурної психології.

У своїх "Нарисах психології" Вундт пояснює різницю між цими трьома видами вольового процесу такими схемами:

Нарисах психології

На всіх цих трьох рисунках великі кола репрезентують загальний обсяг свідомості, центри їх — фіксаційну точку аперцепції, малі кола — мотиви дії. Вступ мотиву до фіксаційної точки є моментом вольового рішення. Рисунок А репрезентує імпульсивну дію (на основі одного мотиву); В — дію довільну, в якій є кілька мотивів, серед котрих один стає вирішальним; С — дія свідомого вибору між мотивами. Ця усвідомлювана боротьба мотивів показана стрілками, спрямованими від мотивів на фіксаційну точку свідомості.

Інтерпретація вчинку специфічна для структурної психології. Людина тут схожа на манекен, ляльку. Психіку в такому тлумаченні можна розбирати, складати з частин тощо. Людина, як її представлено в цій системі, реально не існує, та й існувати не може. Це — одна з грандіозних психологічних фікцій, велика складна іграшка, що не знає життєвих суперечностей, справжніх драматичних конфліктів. У чому ж смисл цих конфліктів? Що конфліктує в одній і тій же людині?

На це запитання спробували дати відповідь представники іншого напряму в психології. Людина вже не прислуховується до розмірених ударів метронома. Вона сприймає тяжкі удари долі. Тепер індивід перебуває в конфлікті, наче між молотом і ковадлом. Ми вже співчуваємо такому індивіду і прагнемо йому допомогти. Проте ні сам індивід, ні ми не знаємо, що з ним відбувається. "Якщо дуже енергійна дама розповідає: "На запитання мого чоловіка до лікаря, якої дієти слід дотримуватися, лікар відповів, що він може їсти і пити все, що я хочу", то ж у цій обмовці висловлено ясну й послідовну програму поведінки цієї дами". Така помилкова дія насправді начебто й не помилка, а правильний вчинок. Тільки він підмінив інший, на якого чекали.

Події з реального життя, на які звертає увагу психолог, мають бути живим утіленням його теорії. Цю начебто просту обмовку читач уже не зможе тлумачити як складену структуру елементів.

Останніх тут уже Й немає. Натомість є шари психічного — свідоме й несвідоме. Останнє могутніше, воно й спрямовує поведінку людини. В суперечці, зіткненні між двома тенденціями остаточного вираження вчинку з'являється компромісна форма обмовки. Це — психологічний факт, і як такий його піддано своєрідній інтерпретації. Психолог підбирає значну кількість аналогічних фактів і створює теорію. її було названо психоаналізом.

Компромісна форма обмовки полягала в тому, що насправді в сім'ї існував конфлікт, пов'язаний із цілковитим пануванням одного з подружжя. "Культурна мораль", соціальна природа відносин вимагали витіснення, приховування цього сімейного статусу. Ось чому люди вдаються до помилкових дій Більше того, такі помилки є типовими для культурної людини саме тому, що вона культурна. Конфлікт викликає необхідність придушувати асоціальну тенденцію, відсуваючи її в несвідоме. Але витіснений конфлікт залишається перебувати в цій панівній сфері психічного і навіть породжує невротичний характер. Цивілізація — причина неврозів, культура — суцільна невдача в історичному становленні людства.

З.Фрейд вживає термін "вчинки" людини. Але всі описувані ним випадки поведінки не являють собою вчинків, які насправді виникають в активному діянні людини. Вчинки, зумовлені біологічним і соціальним факторами, а саме так обмежує їхню природу Фрейд, це — примусові для людини дії, і вона по суті психоаналітичного вчення фаталістично їх здійснює. Факт без тлумачення, взятий сам по собі, не існує для людини. Тлумачення ніби вириває факти з мороку небуття, як промінь світла вихоплює із темряви предмети й освітлює їх по-різному залежно від своєї вихідної точки.