Різновиди мовлення, Запитання для самостійної роботи, Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю, Загальна психологія - Максименко С.Д. Бібліотека українських підручників

Різновиди мовлення

Вияви мовної діяльності неоднорідні, їх можна поділити та класифікувати за різними ознаками.

Усне мовлення. Це - основний різновид мовлення. Це - звучне мовлення, яке сприймається іншими людьми на слух. Усне мовлення поділяється на діалогічне та монологічне.

Діалогічним називається мовлення між двома або кількома співрозмовниками, які міняються ролями: то один з них, то другий виконують роль мовця або слухача, тобто постають як пасивний або активний співрозмовник.

Поділ на "активного" і "пасивного" учасника розмови відносний, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, виявляють активність, хоча й різного плану. Рівень знання мови, її лексичного багатства, граматичної будови та фразеології, практика вживання мови відіграють важливу роль у функціонуванні діалогічного мовлення.

Діалогічне мовлення тісно пов'язане із ситуацією розмови, і тому його називають ситуативним. Водночас воно і контекстуальне, бо кожне висловлювання значною мірою зумовлене попереднім висловлюванням, оскільки здійснюється як певна діяльність двох або кількох осіб.

Діалогічне мовлення недостатньо організоване граматично та стилістично. Як правило, воно здійснюється простими мовними конструкціями, зумовленими контекстом, попередніми висловлюваннями. Велику роль у ньому відіграють звичні сполучення слів, репліки, шаблони, ідіоматичні висловлювання, наприклад: "так би мовити", "от", "і хто б міг подумати" і таке ін.

Монологічне мовлення - це таке мовлення, коли говорить одна особа, а решта слухає, сприймає її промову.

Приклад монологічного мовлення - доповідь, лекція, виступ на зборах, пояснення вчителем нового матеріалу тощо.

Це відносно розгорнутий різновид мовлення. У ньому порівняно мало використовується позамовна інформація, яка отримується з розмовної ситуації. Порівняно з діалогічним монологічне мовлення значною мірою є активним або довільним різновидом мовлення.

Так, для того щоб здійснити монологічний акт мовлення, той, хто говорить, повинен усвідомлювати повний зміст думки і вміти довільно побудувати на підставі цього змісту своє висловлювання чи послідовно кілька висловлювань.

Монологічне мовлення- це організований різновид мовлення. Той, хто говорить, наперед планує або програмує не лише окреме слово, речення, а й весь процес мовлення, весь монолог загалом, іноді подумки, а іноді у вигляді запису-плану або конспекту.

Монологічне мовлення у своїх розгорнутих формах вимагає певної підготовки, яка полягає в попередньому добиранні змісту, чіткому плануванні та відповідному словесному оформленні.

Письмове мовлення. Письмове мовлення - це особливий різновид мови, що дає змогу спілкуватися з відсутніми співрозмовниками, які є не лише сучасниками того, хто пише, а й житимуть після нього. Письмове мовлення - це різновид монологічного мовлення, але воно здійснюється як писання і читання написаного у вигляді письмових знаків (слів).

Історично письмове мовлення виникло пізніше, ніж усне, і на його основі.

Порівняно з усним мовленням воно має свої, специфічно психологічні особливості. Передусім воно відбувається без безпосереднього контакту із співрозмовником, а тому виключає інтонацію, міміку і жести, сприймання реакції читача, його репліки, які мають важливе значення для усної мови.

У письмовому мовленні і зміст, і, власне, ставлення до нього треба висловити на папері. Тому текст більш розгорнутий, ніж усне монологічне повідомлення. Створюючи текст, слід зважати на майбутнього читача, дбати про те, щоб письмові знаки були зрозумілі передбачуваному читачеві, йому слід усе пояснити, щоб у нього не виникало нерозуміння.

Тому письмове мовлення має складну структуру порівняно з усним: вживання його вимагає від людини, автора письмового повідомлення, розгорнутого, послідовного, повного логічного висловлення думок, суворішого дотримання правил граматики, добирання слів і висловлювань.

Якщо в усному мовленні пропуски окремих слів можна заповнити певними виражальними засобами (міміка, жестикулювання тощо), то такі пропуски роблять письмове мовлення незрозумілим.

Письмове мовлення - це найбільш довільний різновид мовлення.

Для успішного вживання письмового мовлення треба опанувати засоби створення тексту. У процесі свого індивідуального розвитку людина навчається писати і читати значно пізніше, ніж говорити.

Але усне і письмове мовлення тісно взаємопов'язані. Так, опанування письма, читання художньої літератури сприяє подальшому розвитку усного мовлення особистості, збагаченню її активного словника та усвідомленню граматичної будови.

Письмове мовлення спирається на усне, не тільки доповнює, а й зумовлює певну його перебудову. Для більшості людей, залежно від їх освіти та змісту діяльності, письмово висловитися часом важче, ніж усно. Тому опанування культури мовлення повинно включати навчання письмовому мовленню.

Внутрішнє мовлення. Усне та письмове мовлення, які можуть набувати форми діалогу чи монологу, є зовнішнім мовленням.

Ще одним різновидом мовлення є внутрішнє мовлення. Як свідчить сама назва, внутрішнє мовлення непридатне для спілкування з іншими людьми. Людина користується внутрішнім мовленням, коли розмірковує про щось подумки, планує свої дії, не висловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи з людьми.

Головним показником внутрішнього мовлення є те, що воно беззвучне, не мовиться вголос, хоча нерідко його виявляє шепотіння, а іноді воно починає звучати, переходячи в розмову із самим собою. Це трапляється у випадках великого напруження думки, яке супроводжується виразними емоціями.

Внутрішнє мовлення відрізняється за своєю структурою від зовнішнього мовлення тим, що воно дуже скорочене, уривчасте, в ньому опускається більшість другорядних членів речення. Унаслідок цього воно справляє враження незв'язності та незрозумілості для іншого, нерідко в реченні залишається один тільки підмет або присудок, що є центром думки, навколо якого об'єднуються образи.

Можливість такого скорочення внутрішнього мовлення пов'язана з тим, що людині, яка міркує подумки, добре відомо, про що йдеться. Тому й немає нібито потреби розгорнуто викладати свої думки для себе. Звичка думати таким "скороченим" способом має і свої вади.

Нерідко те, що немовби цілком зрозуміле при внутрішньому мовленні за його спрощеною та скороченою синтаксичною структурою, виявляється іноді далеко не таким зрозумілим, коли доводиться переказувати зміст думки іншим людям: окремі моменти просто незрозумілі, думки неаргументовані, логічно непослідовні.

Відомі випадки, коли добре зрозуміле передати у формі зв'язного мовлення усно або письмово неможливо.

Внутрішнє мовлення виникло в процесі мовленнєвого спілкування людей через ускладнення завдань і змісту діяльності. Воно породжене потребою, перш ніж висловити щось усно чи письмово, його спланувати, окреслити головні контури, побудувати вислів, схему дій, міркування, перед тим як реалізувати їх практично.

Зовнішнє і внутрішнє мовлення людини тісно взаємопов'язані та взаємопроймають одно одне. Легкість і швидкість таких проникнень залежать від різних умов, а саме: від змісту, складності та новизни розумової діяльності, мовного досвіду та індивідуальних особливостей людини.

Мовлення різних людей мас індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічності, послідовності, образності висловлювання.

Психоаналітичне тлумачення мовлення. Класичний і особливо структурний психоаналіз розглядає мовлення людини як повну репрезентацію особистості. Згідно з новітнім постмодерністським уявленням про природу людини і специфіку детермінації активності особистості, функціонування останньої в універсумі культури є безперервний шлях виникнення дискурсу.

Дискурс як "мовлення, занурене в життя", мовлення, що розглядається в сукупності його екстралінгвістичних характеристик, - радикальний феномен людського існування. Найбільш сильний вплив постмодсрністські ідеї про універсальну природу феноменів мовлення і мови справили на європейські школи глибинної психології.

Усі форми активної життєдіяльності індивіда в суспільстві і культурі можна розглядати як систему дискурсивних практик, до числа яких відносять, наприклад, політику, релігію, ідеологію, педагогіку, право тощо. Інституціоналізовані форми мовленнєвих практик є підґрунтям теоретичного знання будь-якої науки, а легітимуючим мета-дискурсом щодо своєї істинності є методологія конкретної наукової дисципліни.

Семіотичний принцип "життя як текст" все ширше застосовується у практиці сучасної психотерапії, а найбільш радикально послуговуються цим принципом у своїй роботі Ж. Лакан, Ж. Делез, Ф. Гватгари, Ю. Кристева та інші представники європейської психологічної думки.

Ж. Лакан виділив у психоаналітичному дискурсі суб'єкта два основних типи мовлення - мовлення повне і мовлення порожнє. Автором повного мовлення є суб'єкт несвідомого ("Інший"), а зміст його зумовлений психічними травмами, що витісняють потяги й інші неусвідом-лювані аспекти особистісного функціонування і це призводить до появи невротичних симптомів. Так, доведено, що більшу частину часу на психоаналітичному сеансі клієнт вдається до порожнього мовлення і таким чином маскує несвідомі причини своїх проблем, тоді як завдання аналітика - вловити моменти повного мовлення і, завдяки цьому, вступити в діалог з Іншим.

Роботи Ж. Лакана започаткували лінгвістичне тлумачення несвідомого, згідно з яким останнє трактується як "та частина трансіндиві-дуального дискурсу, якій не вистачає суб'єкта для відновлення безперервності свого свідомого дискурсу". Це уявлення є підґрунтям структурного психоаналізу як психотерапевтичного засобу.

Індивідуальні особливості мовлення. Вони залежать від уміння людини скеровувати своє мовлення, використовувати його як засіб спілкування, регулювати його. Залежно від цього одні люди - балакучі, другі - стримані, замкнуті.

Саморегуляція мовлення є важливою умовою його функціонування. Характер діяльності впливає на мовлення і разом з тим вимагає опанування певних її особливостей.

Існують особливі вимоги, певне ставлення до мовлення кожного фахівця. Воно повинно бути не просто стилістично та логічно досконалим, а й переконливим, емоційно-образним, науково доказовим і впливовим. Властивості професійного мовлення не просто виробляються впродовж набування практичного досвіду, а вимагають і власної саморегуляції, прагнення вдосконалити мовлення.

Формалізована структура змісту теми

Соціально-психологічна функція мови: нагромадження та передавання суспільного досвіду засобами знакових систем.

Фізіологічна природа слова: умовно-рефлекторний зв'язок першосигнального змісту об'єкта та мовного знака.

Формалізована структура змісту теми

Запитання для самостійної роботи

1. Що таке мова та які її головні елементи?

2. Які є головні функції мови?

3. У чому полягає особливість мовлення як процесу та які його різновиди?

4. Що є підставою поділу мовлення на різновиди?

5. У чому полягає особливість усного мовлення?

6. У чому полягає особливість письмового мовлення?

7. Якими є особливості внутрішнього мовлення і чим вони зумовлені?

8. Що таке мовна афазія та які її різновиди?

9. Який взаємозв'язок мовлення і мови?

Альтернативно-тестові завдання для самоконтролю

1. Чи можна стверджувати, що виникнення мови - це закономірний продукт суспільного буття людей та їхньої діяльності?

2. Чи можна погодитися з думкою, що розвиток мови - це процес, який не зупиниться, доки існуватиме людство?

3. Чи існує принципова різниця між мовою і мовленням?

4. Чи згодні ви з думкою, що голосовий апарат мовлення складається з трьох головних частин?

5. Чи погодитеся ви з твердженням, що сенсорна афазія - це порушення здатності людини розуміти мовлення інших?

6. Чи правильною є думка, що внутрішнє мовлення — це особливий різновид мовлення, розвиток якого ніяк не пов'язаний з іншими його різновидами?

7. Чи правильним є твердження, що без мови не може бути власне людського поняттєвого мислення?

8. Чи можна стверджувати, що мова і мовлення - тотожні поняття?

Завдання та проблемні ситуації

1. У визначенні мовлення завжди зазначають його функцію спілкування. А як це узгоджується з тим, що мовлення може бути і внутрішнім, "подумки"?

2. Що являє собою мова як суспільно-історичне явище? Які науки, крім психології, досліджують проблеми мови і як вони співвідносяться з психологічними дослідженнями? У чому полягає особливість гносеологічного, семантичного, лінгвістичного та психологічного аспектів цієї проблеми?

Література

1. Баєв Б. Ф. Психологія внутрішнього мовлення. - К.: Вища школа, 1966.

2. Богин Г. И. Уровни и компоненты речевой способности человека: Учеб. пособие. - Калинин, 1975.

3. Жинкин Н. И. Речь как проводник информации. - М., 1982.

4. Загальна психологія / За ред. С. Д. Максименка. - К.: Форум, 2000.

5. Кучинский Г. М. Психология внутреннего монолога. - Минск, 1988.

6. Лакан Ж. Инстанция буквы, или судьба разума после Фрейда. -М..РФО, 1997.

7. Леонтьев А. А. Язык, речь, речевая деятельность. - М.: Наука, 1974.

8. Лурия А. Р. Язык и сознание. - М., 1979.

9. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.], Т.1. Теоретико-методологічні проблеми генетичної психології. - К.: Форум, 2002.

10. Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі: [В 2 т.], Т. 2. Моделювання психологічних новоутворень. — К.: Форум, 2002

11. Немов Р. С. Психология. - М.: Просвещение, 1995.

12. Общая психология / Под ред. С. Д. Максименко. - М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1999.

13. Общая психология / Под ред. А. В. Петровского. - М.: Просвещение, 1977.

14. Психологія / За ред. Г. С. Костюка. - К.: Рад. школа, 1968,

15. Ушакова Т. Н, Речь человека в общении. - М., 1989.

16. Хомский Н. Язык и мышление. - М.: Прогресс, 1972.

17. Чепелєва Н. В. Життєва ситуація особистості. /Основи практичної психології. - К.: Либідь, 1999.

18. Чепелєва Н. В. Розуміння - Інтерпретація - Діалог // "Ars-vetus -ars-nova": Михаил Бахтин (2-ге вид.). - К.: Гнозис,1999.