Радикальні зміни в суб'єктах власності та її соціалізація. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Радикальні зміни в суб'єктах власності та її соціалізація.

Еволюція об'єктів власності приводить до значних змін у суб'єктах власності: частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за найманням у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займаються підприємницькою, венчурною діяльністю. Крім того, вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або поєднувати роботу за найманням (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Тобто власник такої висококваліфікованої робочої сили може одночасно бути суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти) і найманим працівником.

Оцінка і з'ясування соціально-економічної спрямованості об'єктів відносин економічної власності дають змогу зробити висновок про зростаючу тенденцію усуспільнення цих об'єктів на таких трьох основних рівнях: 1) на рівні окремого підприємства, фірми, корпорації, організації; 2) на рівні держави; 3) на наднаціональному рівні.

З погляду формаційного підходу еволюція економічної власності щодо об'єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напрямі її соціалізації — домінувати починають ті об'єкти власності, які належать трудовим колективам, або державні.

Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін власності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності зростає дезінтеграція таких прав власника, як право володіння, розпоряджання і користування власністю та ін. У минулому (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму, коли панувала індивідуальна (приватна) капіталістична власність, ці права здебільшого належали одній особі. Винятком було сільське господарство, де землевласник надавав землю в оренду орендареві. За сучасних умов власники у різних галузях промисловості віддають свої підприємства у володіння, або розпоряджання, користування, отримуючи за це певну винагороду. Широко практикується передавання іншій особі управління своєю власністю, що означає посилення процесу відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції.

Ще однією важливою ознакою сучасних відносин економічної власності у розвинутих країнах е, з одного боку, процес певної деперсоніфікації щодо капіталістів-власників і перехід власності до юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так, в Японії на початку 90-х років XX ст. частка юридичних осіб серед власників акціонерного капіталу становила приблизно 78 %, а серед них фінансовим інститутам належало до 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже в 2,5 рази менша. З іншого боку, персоніфікація власності зростає через механізм придбання акцій, а частково — через пенсійні та страхові фонди. У США, наприклад, кількість пайовиків пенсійних фондів на початку 90-х років становила 70 млн осіб. Водночас в управлінні фондами наявна висока концентрація влади. Так, незважаючи на те, що у США діє 1,5 тис. великих пенсійних фондів, право приймати рішення про інвестиції має група у кількасот осіб.

Купівля акцій, особливо за пільговими цінами, дає змогу найманим працівникам в обмежених масштабах привласнювати частину прибутку, частково долає їх відчуженість від засобів виробництва. Поширення акціонерної власності також сприяє за певних умов створенню профспілкової власності, власності трудового колективу на певну частину підприємств.

У Швеції у 1983 р. прийнятий закон, згідно з яким частина акцій приватних компаній переводиться у власність трудящих або до їхніх фондів за рахунок спеціального податку на прибутки компаній, а також додаткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати. Більшість місць у правлінні цих фондів належить представникам профспілок. У 1990 р. завершився процес фінансування п'яти таких фондів. Кожний з них має право на придбання не більше 6 % акцій у будь-якій компанії, яка зареєстрована на фондовій біржі. Рішенням парламенту загальна частка фондів у вартості акцій біржі не повинна перевищувати 5 %. Важливою ознакою функціонування цих фондів є те, що провідну роль в їх управлінні відіграють суспільні організації, насамперед профспілки.

Для Швеції також характерні "конвертіблі" — специфічна практика придбання акцій, яка полягає в тому, що працівник надає позику підприємству, на якому працює, а після певного терміну отримує натомість акції на пільгових умовах. Так, за 1978—1989 рр. приблизно 200 тис. найманих працівників стали власниками "конвертіблів" на суму понад 13 млрд шведських крон. Таку практику використовують понад 50 % усіх фірм, зареєстрованих на Стокгольмській фондовій біржі, але повністю викуплених персоналом фірм порівняно мало, і вони, як правило, невеликі (26 % від загальної чисельності, а середня кількість зайнятих на підприємстві не перевищує 35 осіб).

Названі явища не можна вважати тільки капіталістичними або соціалістичними. Вони відображають суперечливе поєднання протилежних соціальних форм капіталістичного та соціалістичного способів виробництва, капіталістичної та соціалістичної власності.

З еволюцією економічної власності змінюються й інші основні економічні ознаки капіталізму. Зокрема, частково долається така його особливість, як відсутність у певної частини трудящих засобів виробництва, працівники перестають бути лише традиційними продавцями товару робоча сила, меншою мірою (порівняно із зайнятими на приватнокапіталістичних підприємствах) збільшують капітал. Щодо них нівелюється і така основна ознака, як праця під контролем капіталіста і його власність на виготовлений продукт, з погляду речового змісту сучасного капіталістичного способу виробництва виникають нові форми і методи організації виробництва — автономні бригади.

Для періоду інформаційної революції характерною ознакою змісту праці е перехід від суміщення спеціальностей до суміщення професій і розширення виконуваних функцій, що сприяє економії робочого часу, збагаченню праці, збільшенню самостійності і творчості найманих працівників, посилює їх роль як організаторів виробництва. В автономних бригадах розвивається бригадне (групове) раціоналізаторство, немало передових фірм залучали їх до створення нових товарів, нормування і планування праці, до вироблення і реалізації кадрової політики тощо, що сприяло формуванню і розвитку тенденції до самоуправління і самоорганізації, зростанню продуктивності праці. Якісно новими формами автономних бригад стають наскрізні, сформовані із спеціалістів різного профілю, які забезпечують процес безперервного виробництва за дво- або тризмінного циклу виробництва, посилюючи колективізм працівників. Командна форма організації праці поширилась наприкінці 90-х років XX ст. у США на понад 70 % корпорацій. Крім того, зростає співробітництво автономних бригад з відділеннями НДДКР та деякими іншими підрозділами як в межах окремих фірм, так і їх філій, що сприяє формуванню сукупного працівника на мікрорівні, співробітництву та солідарності між різними ланками виробництва, а загалом — гуманізації економіки. На цій основі зменшується кількість ієрархічних рівнів у системі управління фірмами, корпораціями, послаблюється централізм, зростає синергічний ефект від співробітництва, а отже, соціально-економічний потенціал цих організацій, знижується техніко-економічне, організаційне та адміністративне панування капіталу над найманою працею. Завдяки цьому на рівні окремих підприємств (одиничний поділ праці) дещо послаблюється відчуженість робітників від процесу управління виробництвом. У деяких розвинутих країнах успішно функціонують самокеровані кооперативи.

З погляду суспільної форми ці процеси можна назвати експлуатацією організаторських і творчих здібностей трудового колективу. Ця ознака також властива праці на великих корпоративних, державних підприємствах, у змішаних приватно-державних корпораціях.

На повністю викуплених трудящими підприємствах зменшується розмір привласнення власниками засобів виробництва створеного найманими працівниками продукту (його частину у різних формах привласнюють безпосередні виробники). Підраховано, що ще наприкінці 80-х років XX ст. за 20 років найманий працівник міг таким способом нагромадити приблизно 120 тис. дол. Ця властивість втрачає свою силу не повною мірою, тому що частину прибутків привласнюють різні фінансові інститути (наприклад, банки, що надають трудящим кредити під високі відсотки), промислові, торговельні, транспортні корпорації, які продають або купують, надають послуги таким підприємствам і вилучають частину прибутків через механізм цін. Такий процес менш активний на тих підприємствах корпоративного і державного секторів економіки, а також на народних підприємствах, на яких частина найманих робітників і службовців може придбати акції за пільговими цінами.

Залежно від масштабів поширення народних підприємств, кооперативів істотно модифікується основна мета капіталістичного способу виробництва, нею стає не максимізація прибутку, а максимізація чистого прибутку на одного зайнятого.

Водночас змінюється і така ознака суспільної форми капіталізму, як обмеження споживання розмірами вартості товару робоча сила, бо відтворення робочої сили нормальної якості за сучасних умов уже не може здійснюватися лише за рахунок традиційної заробітної плати. Зростаючу роль у цьому процесі відіграють соціальні витрати держави. Так, соціальні витрати 17 країн ОЕСР збільшились з 10 % ВВП в середині 30-х років XX ст. до 20 % у 1960 р. і 47 % в середині 90-х років (найвищими вони є у Швеції і Норвегії, найнижчими — у США), тоді як в СРСР у 1987 р. витрати на соціально-культурні цілі становили 17% ВВП, а громадян також значно менше вилучалось податків, не потрібно було виплачувати допомогу по безробіттю.

Зростання обсягу соціальних витрат свідчить про процес певної соціалізації соціально-економічних функцій сучасної держави.