ЛЕОНТЬЄВ Костянтин Миколайович (1831—1891), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ЛЕОНТЬЄВ Костянтин Миколайович (1831—1891)

— російський філософ, релігійний мислитель, письменник, публіцист. Основні філософські ідеї викладено у його двотомному збірнику "Восток, Россия и Славянство" (1885—1886). Його розуміння культурно-історичного процесу склалося не без впливу М.Я. Данилевського. Формуючись як самостійний мислитель (після кризи, яку пережив у 1871) у руслі слов'янофільського напрямку, Л. наголошував, що саме теорія культурно-історичних типів Данилевського дає змогу переосмислити на якісно новому, вищому, філософському рівні ідеї про "особливий шлях" Росії. Водночас Л. розробляє власну концепцію історичного процесу, докладно викладену ним у праці "Візантизм і слов'янство".

За Л., які за Данилевським, кожне суспільство має свій життєвий цикл, що складається з трьох етапів. Однак тлумачить ці етапи Л. істотно інакше. На його думку, це етапи: первинної, епічної простоти й патріархальності; квітування з багатоманітною і гармонійною творчістю та розвитком, поєднаними у вищій духовній і державній єдності; вторинного змішування і спрощення з наступними розкладом і загибеллю внаслідок різноманітності і всезрівняльного прогресу (Леонтьев К. Восток, Россия и Славянство. — М.: Республика, 1996. С. 94—108).

На відміну від Данилевського, у якого квітування, плодоношення, з одного боку, виснаження та деградація — з іншого, розглядалися як доповнювальні характеристики одного й того ж (третього) етапу, Л. відносить їх до різних етапів, відповідно другого і третього.

В цілому ж за своїм змістом філософсько-історична доктрина Л., яку він називав "методом дійсного життя", помітно відрізняється від відповідних систем його попередників та сучасників. Вона є свідченням зусиль Л. створити таке філософське вчення на засадах строгої релігійності, у якому в центрі уваги перебували б проблеми життя і смерті, а захоплення красою світу в цілому органічно поєднувалося б із сподіваннями та пошуками шляхів створення світом слов'янським, насамперед Росією, на збережених підвалинах власної історичної самобутності, нової цивілізації. Навіяні під впливом Данилевського сподівання Л. на створення нового східнослов'янського культурно-історичного типу на чолі з Росією засновувалися на відносно "молодій" російській державності порівняно із західноєвропейськими державами і пов'язувалися з можливостями відсторонення від руйнівного впливу деградуючої європейської культури та зміцнення "візантійських" засад власної державності: самодержавства, жорсткої станової ієрархії, селянської общини, православ'я, аскетично-аристократичного, байдужого до земних перипетій, світогляду. Однак поступово концепція "візантизму" Л., в міру його розчарування щодо ідеї створення Росією разом з іншими слов'янськими країнами нової цивілізації, набуває дедалі чіткішої "охоронної", гальмівної спрямованості. Сучасність дедалі більше сприймається Л. історичним етапом, на якому безпрецедентна за масштабами взаємодія націй, держав, країв, народів робить все реальнішою загрозу обриву перебігу процесів співіснування і спадкоємності цивілізацій, "кінця історії" і небачених лих. Росія, у кращому разі, зможе ще на кілька століть утриматися на стадії культурно-історичного творення завдяки зближенню зі Сходом і відмежування не тільки від Європи, а й від слов'янства, яке втратило свій славізм і стало провідником європейських ідей прогресизму, технократизму, культу матеріальних благ, конституціоналізму, демократії. Або ж відіграти роль своєрідного каталізатора загибелі людства, якщо піде дорогою руйнації усталених економічних, соціально-політичних і духовних інституцій в дусі нівеляційних буржуазних чи, тим більше, соціалістичних перетворень. Двома основними полюсами силового поля філософсько-світоглядної системи Л. є, з одного боку, культура, що виникає й утверджується у рамках відповідної державно об'єднаної етносоціальної спільноти і має системогенетичну орієнтацію; з іншого ж — "особистий дух", людина, що часто протистоїть соціальній системі, усталеним традиціям, звичаям, ритуалам. Переважання тієї чи іншої орієнтації споріднювало філософування Л. або ж з ідеологією майбутнього тоталітаризму, або ж із роздумами попередників екзистенціальної філософії, передусім релігійної. Саме релігія постає у нього однією з найважливіших ланок органічного зв'язку індивіда і системи, людини і суспільства. Системотворчим, суспільно-організуючим чинником виступає у Л. не тільки православ'я, а й довільна інша державна релігія, — католицька, мусульманська, протестантська (германізм) і навіть єресі. І, навпаки, неавтентичне розуміння ідей православ'я може спричинювати соціально-деструктивні наслідки — нівелювання відмінностей суспільств, націй, народів, спільнот, осіб.

Ідеї Л. про створення наддержави з неповторною культурою всесвітньо-історичної значущості знайшли подальший розвиток у євра-зійстві, передусім у євразійській концепції геополітичної унікальності Росії, її месіанського покликання і космічної ролі для подальшої долі людства, розірваного на Схід та Захід. Не маючи послідовників, Л., втім, справив помітний вплив на філософський розвиток та концепції B.C. Соловйова, М.О. Бердяєва, С.М. Булгакова, П.О. Флоренського, Л.О. Тихомирова та ін.