Міжнародна (регіональна) валютна система. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Міжнародна (регіональна) валютна система.

Міжнародна (регіональна) валютна система набула найбільшого розвитку в межах ЄС. Так, на першому етапі (50-ті роки XX ст.) валютні угоди між багатьма країнами Західної Європи укладалися здебільшого на двосторонній основі, завдяки чому здійснювалось взаємне регулювання платіжних балансів, міжнародні розрахунки, надавались кредити. На другому етапі (1950—1957) 17 країн Західної Європи створили Європейський платіжний союз (ЄПС), який розвивався на багатосторонній кліринговій основі, а розрахунки здійснювались за допомогою епуніта (умовної розрахункової одиниці, яка прирівнювалась до 1 дол.). Третій етап (1958—1989) зумовлений початком дії Римського договору про утворення ЄЕС. У січні 1959 р. почав діяти Європейський валютний союз (ЄВС), який охопив усі країни ЄПС. Пізніше із структури ЄВС виокремився Валютний союз 6 країн ЄЕС, програма якого була затверджена у 1971 р. Радою міністрів ЄВС.

Четвертий етап (з 1989 — по сьогоднішній день) розвитку регіональної валютної системи пов'язаний з перетворенням ЄВС у Європейську валютну систему, в якій відбулася валютна інтеграція — впровадження єдиної валюти, створення спільного центрального банку. Основними передумовами валютної інтеграції є здійснення повної конвертованості національних валют країнами ЄС, необмежена свобода руху капіталів, інтеграція фінансових ринків, жорстка фіксація валютних курсів. Цей етап розмежовується на окремі періоди. На першому з них (завершився на початку 1994) країни ЄС ратифікували Маастрихтську угоду, здійснили повну лібералізацію руху капіталу, нівелювали темпи інфляції щодо найбільш сталих національних валют, а також скоротили бюджетні дефіцити, другий період (січень 1994 — січень 1997 або січень 1999) — створення Європейської системи центральних банків на зразок ФРС США, яка посилила координацію грошово-кредитної політики країн-учасниць, здійснювала всебічний контроль за європейською валютною одиницею ЕКЮ.

Третій період валютної інтеграції розпочинається з 1 січня 1997 року (або 1 січня 1999 року) залежно від ступеня реального зближення мінімум семи країн за такими основними критеріями: рівень інфляції не повинен перевищувати найстабільніші ціни в трьох країнах, ніж на 1,5 %; розмір бюджетного дефіциту не повинен перевищувати З ВВП семи країн; рівень відсоткових ставок за довготерміновими кредитами не повинен більш, ніж на 2 % перевищувати рівень трьох найнижчих пунктів відсоткових ставок; коливання валютних курсів національних грошових одиниць за умов відсутності їх девальвації в попередні два роки може відбуватись в межах ± 2,25. Мета ЄВС — сприяння європейській економічній інтеграції і насамперед валютній, що передбачає режим асинхронності. Так, для Іспанії і Португалії такий лаг становить + 6 %, а для всіх інших - + 2,25 % можливих взаємних валютних коливань.

Посилення ролі євро у світовій валютній системі зумовлено передусім наближенням країн ЄС за показником продуктивності праці впритул до США, які посідають перше місце у світі. Внаслідок цього дефіцит торгового балансу США з 1991 по 1992 рік збільшився в 4,5 рази і досяг майже 50% їх загального експорту. У 2000 р. такий дефіцит зріс ще на 40% і становив майже 370 млрд дол. Водночас країни ЄС добились профіциту зовнішньої торгівлі у 1970—1997 рр. в сумі понад 50 млрд євро, в тому числі у торгівлі із США в 1998 р. він становив майже 27 млрд дол., крім того, якщо в 1982 р. ЕКЮ обслуговував лише 9 % внутрієвропейської торгівлі, то на початку XXI ст. євро — майже 70 %. У 1999 р. європейські компанії вперше перевершили американські по обсягу коштів, отриманих від первинного розміщення нових акцій; у 1998 р. країни ЄС і Швейцарія зосередили майже 39 % світових банківських депозитів, а США — лише 14,4 %; наприкінці 1998 р. США мали валютні резерви в сумі 59 млрд дол., а країни єврозони — 236 млрд дол.