СУСПІЛЬСТВО ВІДКРИТЕ І СУСПІЛЬСТВО ЗАКРИТЕ , СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО, Філософія історії Бібліотека українських підручників

СУСПІЛЬСТВО ВІДКРИТЕ І СУСПІЛЬСТВО ЗАКРИТЕ

— терміни, вперше запропоновані А. Бергсоном і запроваджені К. Поппе-ром для характеристики соціально-політичних систем, властивих різним суспільствам на тих чи тих етапах історичного розвитку. Відкрите суспільство тлумачиться як суспільство творче й динамічне, засноване на ідеях ліберального плюралізму, пластичне щодо найрізноманітніших змін і впливів, просякнуте духом індивідуальної ініціативи, раціонального осягнення світу, критики і самокритики, протиставляється закритому суспільству, як ураженому стагнацією, авторитаризмом, доведеним до магічних форм догматизмом, а також явним переважанням соціально-масового начала над індивідуальним. Цей контрапункт є лейтмотивним для філософсько-історичних побудов Поппера, на думку якого розвиток сучасної цивілізації, започаткований "грецькою революцією" V—IV ст. до н.е., доводить переваги і перспективність суспільств відкритих (на зразок стародавніх Афін чи сучасних західних демократій) над закритими (на кшталт Спарти, царської Росії, фашистської Німеччини чи СРСР часів сталінізму). За сучасних умов, коли "марксистський штурм", як зазначає Поппер у післямові до російського видання 1992 р. книги "Відкрите суспільство і його вороги", зазнав краху, створилися умови для глобального історичного поступу до відкритого суспільства.

До основних положень попередньої універсалістської програми цього руху він відносить такі: 1) зміцнення свободи й усвідомлення відповідальності, що випливає з неї; 2) мир у всьому світі; 3) боротьба 8 бідністю; 4) боротьба з демографічним вибухом; 5) навчання не-насильству. Концепція С.в. і с.з., викладена, зокрема, у положеннях програми переходу до відкритого суспільства у планетарному масштабі відіграє конструктивну роль у позитивних культурно-історичних та соціально-політичних зрушеннях, окреслених у сучасному суспільстві. Однак потенціал концепції Св. і с.з. у Поппера залишається значною мірою не тільки нереалізованим, а й навіть незапитаним через труднощі операціоналізації її вузлових, надто абстрактних і есеїстично викладених понять і через певну заідеологізованість позицій автора.

СУСПІЛЬСТВОЗНАВСТВО

— 1) один з трьох основних (поряд з природознавством і технікознавством) "стовбурів" людського пізнання, предметом якого є суспільство в цілому та його найрізноманітніші виміри, сфери, явища, процеси, рівні, етапи, форми, різновиди тощо; 2) сукупність усіх — наукових і позанаукових знань про суспільство.

Виокремлення знань про суспільство як відносно самостійну сферу розпочинається досить рано (напр., у греко-римській культурі, ймовірно, з Арістотеля). Однак у вигляді автономного цілісного утворення, ядро якого утворює сукупність наук про суспільство, С. формується лише десь з середини XIX ст. Так, словники німецької мови фіксують у 70-ті роки неологізм, "науки про дух", який виник як еквівалент терміна при перекладі на німецьку мову англійських позитивістів, зокрема у перекладі Шіля "Логіки" Дж.Ст. Мілля. У неокантіанстві Баденської школи зустрічається дещо інша назва — "науки про культуру" (Віндельбанд, Рікерт). У працях цих мислителів, напр. у книзі Дільтея, було здійснено чи не перші спроби різко розмежувати С. і природознавство. З подальшим конституюванням С. як своєрідної цілісності відбувається і формування двох магістральних підходів у тлумаченні і розвитку С: наукоцентричного та на у побіжного . Немарксистська традиція виникнення наукоцентричного підходу пов'язана з іменами основоположників першої "класичної" форми позитивізму, насамперед О. Конта, Дж.Ст. Мілля та Г. Спенсера; марксистська — з революційним переворотом у С. К. Маркса та Ф. Енгельса. З позитивістською (Т. Кун, П. Фейерабенд, С. Тулмін, К. Поппер, Г. Альберт тощо) та марксистською орієнтаціями пов'язаний і подальший розвиток наукоцентричного С. Наукобіжний напрям С. бере початок з Баденської школи неокантіанства (Г. Рік-керт, В. Віндельбанд) і конкретизується у філософії життя (Ф. Ніцше, Г. Зіммель, В. Дільтей, О. Шпенглер), філософській антропології (М. Шелер, Г. Плесснер, А. Гелен, Е. Ротхакер та ін.), герменевтики (пізній Е. Гуссерль, М. Хайдеггер, Г.Г. Гадамер, А. Апель, П. Рікьор), екзистенціалізму (М. Бердяєв, Л. Шестов, К. Ясперс, М. Бубер, Г. Марсель, А. Камю, Ж.П. Сартр), Франкфуртської школи філософії і соціології (Т. Адорно, М. Хоркхаймер, Г. Маркузе, Е. Фромм), персоналізму (М. Лосський, Дж. Ройс, Є. Муньє, В. Штерн та ін.), доходячи подекуди до войовничого, нігілістичного антисцієнтизму (А. Клагес, Е: Юнгер, А. Боймлер, А. Розенберг). Неспроможність найрадикальніших представників обох напрямів або ж звести С. до сукупності наук про суспільствознавство (наукоцентризм), або ж, навпаки, взагалі вивести його за межі наукового пізнання, виявила однобічність обох підходів і необхідність її подолання, "зняття" шляхом розробки глибшого, конкретнішого розуміння своєрідності С, притаманних йому пізнавальних форм і зв'язків між ними.

Вирішенню цих проблем підпорядковуються, зокрема, започатковані з 70-х років розвідки, спрямовані на типологізацію форм пізнання суспільної реальності (наукова та позанаукова), розмежування на основні форми (філософське, загальнонаукове, спеціально-наукове, традиційне гуманітарне знання і соціальне знання як таке, що виникає на стику С, природознавства і технікознавства), виділення основних типів суспільствознавчих теорій відповідно до властивих С. основних форм пізнання та знання і з'ясування типологічних особливостей їх взаємозв'язку з життєдіяльністю людей в історичному процесі.