Опосередкований методологічний вплив філософії історії, Філософія історії Бібліотека українських підручників

2.3.4.7. Опосередкований методологічний вплив філософії історії

Методологічна роль філософії історії у спеціально-науковому пізнанні процесів, явищ і подій розвитку різноманітних культур, суспільств, формацій тощо реалізується не тільки у безпосередньо-інтуїтивній, світоглядній формі, а й опосередковано, скажімо, через низку субординованих галузевих історичних теорій, концепцій, гіпотез, допоміжних історичних дисциплін, теоретико-прикладні та прикладні історичні дослідження тощо. При розробці усіх систем історичного знання з меншим ступенем узагальнень, ніж філософсько-історичний, методологічна функція останнього виконується вже не через всю мережу філософсько-історичних понять, законів тощо, а насамперед через окремі поняття та закони філософії історії. Наприклад, за цивілізаційного підходу основоположними для різних систем і підсистем спеціально-наукового історичного знання основоположними будуть поняття "цивілізація", "давньоіндійська цивілізація", "давньокитайська цивілізація", "давньоєврейська цивілізація", "давньогрецька цивілізація", "римська цивілізація", "західноєвропейська цивілізація", "слов'янська цивілізація", "доіндустріальна цивілізація", "індустріальна цивілізація", "техногенна цивілізація", "постіндустріальна цивілізація" тощо.

У контексті ж, скажімо, підходу формаційного основоположними вже будуть інші поняття: "суспільно-економічна формація", "первіснообщинна формація", "рабовласницька формація", "феодальна формація" тощо. Кожна з цих категорій у системі вже не філософсько-історичного, а спеціально-історичного знання відіграє роль основи для формування відповідної спеціально-наукової історичної теорії.

Роль філософських понять, категорій і законів як безпосередньої системотвірної основи спеціально-наукових теорій добре розкрита у працях таких українських дослідників, як А.Т. Артюх, П.В. Копнін та В.Л. Храмова. Насамперед — на матеріалі природничо-наукового пізнання, де ця роль виявляється особливо рельєфно і чітко. Наприклад, класична механіка, як уперше показав Артюх, засновується на категоріальній структурі: причина — наслідок, необхідність (випадковість); термодинаміка — на структурі: причина — наслідок, необхідність — випадковість; квантова механіка — на структурі: причина — наслідок, необхідність — випадковість, можливість (дійсність).

У руслі підходу, започаткованого Артюхом, В.Л. Храмова значно конкретизувала вирішення питань про основні категоріальні структури сучасної фізики.

У суспільно-науковому (зокрема історичному) пізнанні, яке відрівняється більшою складністю об'єктів та їх взаємозв'язків, значення ідей, категорій і законів для теоретичного синтезу знань проглядає не так однозначно, як у природознавстві.

Однак і для спеціальних галузей історичного пізнання, як ми вже переконалися, можна визначити певні філософсько-історичні поняття чи закони як основу побудови відповідних спеціально-наукових теоретичних систем, передусім фундаментальних. Методологічна роль цих понять і законів виявляється в тому, що вони виступають ідеями, які виконують функції синтезу відповідних сукупностей знань у цілісну систему, що :і.;тентично відображає відповідний предмет. Завдяки цьому для певної історичної теорії визначається специфічний ракурс дослідження відповідного історичного об'єкта, сфери змісту, "предметного поля", визначається певною мірою і форма зв'язку цієї теорії з іншими історичними теоріями у загальній системі осмислення історичної дійсності, і, врешті-решт, спосіб отримання та інтерпретації результатів. Все це і забезпечує конституювання і виявлення певної суми історичних знань вже не як простого набору розрізнених історичних фактів, а як єдиної органічної системи знань про той чи інший зріз, сферу чи різновид історичної реальності. Однак при цьому не можна випускати з поля зору те, що ті чи інші філософсько-історичні поняття, закони, через які теоретично синтезуються історичні знання, у певну історичну систему, виступають тут передусім як абстракція, однобічні характеристики цілісного соціально-історичного процесу, який може бути адекватно охарактеризований лише у системі подібних понять та законів. Тобто в системі вже вищого ступеня узагальнень, філософсько-історичного знання.

В рамках же спеціальної галузі історичної науки зусилля дослідників, навпаки, зосереджуються на аналізі відповідної окремої сторони певного історичного макроорганізму, що становить предмет цієї науки. Однак при цьому означена сторона життєдіяльності того чи іншого історичного макроіндивіду розглядається не як частина цілого, а як саме ціле, що має власні особливості, структуру і функції, свої закономірності будови, поступу І само реалізації. І це вияв не тільки і не стільки суб'єктивних смаків чи орієнтацій вчених, скільки монадної природи історичної дійсності. Перебільшення значення зазначеної обставини може спричинити гіпостазування предмета відповідної спеціальної галузі історичних знань у якусь окрему, самодостатню сутність, що існує ізольовано, до надмірної автономізації цього предмета.

Небезпека подібної автономізації певною мірою зумовлена також тим, що для фахівців з певної спеціально-наукової галузі історичного пізнання певне філософсько-історичне поняття чи закон у ході теоретичного синтезу знань для самих дослідників постають передусім у своєму предметному змісті, а не як ідеалізація, не як однобічна абстракція конкретного історичного утворення.

Специфічність дослідження різних аспектів історичного життя, а відповідно й філософсько-історичних понять, категорій та законів у філософії історії, з одного боку, і в спеціальних історичних науках — з іншого, аж ніяк не означає, звісно, що ці два різні за ступенем узагальнень підходи виключають один одного, або що один із них має бути лише домінуючим, а інший — лише підпорядкованим. Важливо розуміти необхідність їх взаємного доповнення і взаємоузгодження.

При спеціально-науковому підході на перший план виходить об'єктивний зміст відповідних філософсько-історичних понять, категорій чи законів, що виконують роль конституюючої ідеї, завдяки якій здійснюється теоретичний синтез та задається й відповідним чином інтерпретується предметне поле певної спеціальної галузі історичної науки. Логічна ж форма таких понять, категорій чи законів, те, що вони є вираженням певного (причому лише одного) боку історичної життєдіяльності культури, цивілізації, суспільства тощо, тут залишається в тіні. І якщо цей частковий підхід реалізується однобічно як самодостатній, у відриві від філософсько-історичного, контекстуального осмислення цієї окремої сторони історичного життя людей, то це може спричиняти своєрідні аберації в означеній спеціальній галузі історичного пізнання. Зокрема, до розуміння філософсько-історичних пізнавальних засобів (понять, законів тощо) як якихось об'єктивних сутностей, що існують у самій об'єктивній дійсності, а не як певних теоретичних абстракцій.

Спроби ж дослідників філософії історії "колапсуватися", відгородитися від різних галузей спеціально-наукового історичного пізнання також обертаються небажаними наслідками. Адже відособлення сфери досліджень філософії історії, відокремлення філософсько-історичного підходу від спеціально-історичного неминуче призводить до ігнорування чи принаймні недооцінки предметного змісту філософсько-історичних понять і законів, і, навпаки, — до гіпертрофованості логічної форми цих понять і законів, "зацикленості" на тому, що вони є лише абстракціями, мисленими конструкціями тощо. Все це загрожує неминучим перетворенням філософсько-історичних досліджень у своєрідну самодостатню і самоцільну "гру в бісер", байдужу до життя історичної науки та й історичного життя людей загалом.