Г, ГАДАМЕР ГАНС ГЕОРГ (нар. 1900), Філософія історії Бібліотека українських підручників

Г

ГАДАМЕР ГАНС ГЕОРГ (нар. 1900)

— німецький філософ, учень Хайдеггера, один з класичних представників філософської герменевтики. Останню Г. трактує не як галузь теоретичного пізнання, а передусім як дослідну діяльність, спрямовану на осягнення людиною розуміння — цього універсального способу освоєння нею світу. Тому предметом філософської герменевтики є не тільки методологія, теорія чи практична робота тлумачення текстів, не лише всі "розуміючі" (гуманітарні) науки чи навіть уся сукупність знань людини про світ та її існування у ньому, а значною мірою і насамперед — увесь її розмаїтий життєвий світ. Така постановка проблеми розуміння переорієнтовує процес філософствування з плану гносеологічного, пізнавального у план онтологічний. Світ людського буття за подібного підходу не лише й не так пізнається за допомогою суто раціонально-теоретичних засобів, як співпереживається людиною через актуалізацію, активізацію й напружену, повнокровну реалізацію усіх її можливостей осягнення дійсності. Тому Г. охоче веде мову не про пізнання, а про випробування, дослідження світу, про набуття життєвого досвіду як складнішу і автентичнішу форму освоєння реальності. Водночас досвід людського буття Г. не обмежує лише життєвим досвідом як формою безпосереднього переживання світу людиною, а інтерпретує його як поліморфне утворення, що містить у собі й інші, різноманітні, опосередковані (морально, естетично, історично, політично й т.п.) форми освоєння — "досвід історії", "досвід мистецтва" тощо. Вихідні схеми життєдіяльності, поведінки й орієнтації у світі людина черпає за Г., у процесі засвоєння мови, тобто ще на стадії допонятійної інтеріоризації надбань культури. Саме на цьому дорефлексив-ному рівні закладаються глибинні механізми формування людського досвіду, що упереджують рефлексію, відкладаються у мовних структурах поза свідомістю, фіксуючись і реалізуючись на рівні "передрозуміння" і формуючи базисні підвалини усіх рівнів та форм пізнання як раціональної суб'єкт-об'єктної взаємодії.

Серед таких різноманітних попередніх, передумовних форм, як "навмисність", "передбачливість", "зумисність", "упередженість" тощо, Г. особливого значення надає такій формі, як "передсуд", вважаючи її основною. У зв'язку з цим він акцентує увагу на конструктивних можливостях цієї наперед заданої форми "охоплення" світу, не погоджуючись із мислителями Просвітництва, що вбачали у передсудах лише джерело оманливості і ставили за мету звільнення від неї людського розуму. І навпаки, прагнення обійняти позицію позаісторичного суб'єкта, що піднісся над часом, вже Г. тлумачить як своєрідний непродуктивний передсуд "ідеалізму свідомості" (так він іменує західноєвропейську філософію від Декарта до Гусерля), який він намагається подолати шляхом переведення філософування в онтологічну площину — за допомогою поняття гри.

Докорінним чином Г. переосмислює проблематику істини, яку, на відміну від сцієнтистів. розглядає як характеристику не знання, а буття і вважає, що "її можна досягти не за допомогою розсудково-інструментального методу, а лише через конгеніальну, усвідомлену співпричетність до осмислюваних подій, явищ, речей і процесів життєвого світу людини. Істина, за Г., не здобувається, а відбувається, і найавтентичнішою сферою, де саме вона відбувається, є мистецтво.

У такому ракурсі розуміння постає не як пізнавально-розсудковий акт, а як онтологічний, екзистенційно насичений процес самоідентифікації людини і суспільства, що закріплюється і виявляється у такій специфічній формі єдності суб'єкта і об'єкта розуміння, як культурна традиція. Останнє, подібно до передсудів, на думку Г., не перешкоджає, а сприяє розумінню, що виступає універсальною і найавтентичнішою формою людського освоєння життєвого суспільного світу, слугуючи не так ефективній передачі досвіду поколінь, як взаємодії минулого і сучасного у діалоговому режимі, спрямованому на дедалі точніше й різнобічніше суміщення їх горизонтів свідомості. Г. надає перевагу діалектиці філософствування Платона як діалогу порівняно з монологічною діалектикою Гегеля, хоч, з іншого боку, полемізуючи з суб'єктивістськими інтенціями трансценденталізму і неокан-тіанства й феноменології, апелював саме до Гегеля.