Непрямі податки. , Державні позики. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Непрямі податки.

Їх сплачують формально здебільшого підприємці. Але оскільки вони, як правило, включають суму податку в ціну товарів і послуг, непрямі податки сплачують широкі верстви споживачів. Тому такі податки (поширені В Україні) є несправедливими порівняно з прямими.

Найважливішими з них є специфічні акцизи, якими оподатковуються окремі види товарів і послуг (алкогольні напої, тютюнові вироби, бензин для автомобілів та ін.) та універсальні акцизи, якими оподатковується валовий оборот промислових чи комерційних підприємств. Найпоширенішою формою універсального акцизу є податок на додану вартість. Саме він разом із специфічними акцизами формує до 90 % загальної суми непрямих податків.

Однією з форм класифікації непрямих податків є виокремлення податків обороту і податків на додану вартість. При вилученні податків з обороту об'єктом оподаткування є вся валова виручка від реалізації товарів і послуг, при вилученні податків на додану вартість об'єктом оподаткування є різниця між валовою виручкою і сумою витрат на сировину, напівфабрикати і послуги, отримані від постачальників.

Ставка податку з обороту у розвинутих країнах становить від 12 % (у Люксембурзі та Іспанії) до 22 (у Данії), 23,5 (у Швеції) і 25 % (в Ірландії). У колишньому СРСР податок з обороту було введено у 1950 р. Через 10 років його частка у державному бюджеті становила майже 41 %, а у 1990 р. вона зменшилася до 25 %. Цей податок вилучають через ціновий механізм і використовують як засіб регулювання рентабельності підприємств, перерозподілу прибутків між галузями та для інших цілей. Частка податку з обороту в роздрібній ціні різних груп товарів коливалась від 20 до 80 %, а у цінах товарів дитячого асортименту, ліків, м'ясо-молочної продукції він був узагалі відсутній. Найвищими ставками цього податку обкладалися алкогольні напої, тютюнові та ювелірні вироби.

В Україні з 1992 р. податок з обороту був замінений податком на додану вартість (ПДВ) у розмірі 28 %. У 1995 р. його ставка знизилась до 20 %. Він поширюється не лише на виручку від реалізації товарів і послуг, а й на бартерні операції. Для лікеро-горілчаних, тютюнових та деяких інших виробів замість податку на додану вартість встановлено акцизний збір. У 2005 р. ставка цього податку повинна знизитись. У податковому кодексі таке зниження передбачалося у 2004 р., замість цього оподаткування за ставкою 20 % поширилось ще майже на 700 товарів (здебільшого широкого вжитку).

Податок на додану вартість як універсальний акциз у розвинутих країнах коливається від 14 до 25 % у загальній сумі податкових надходжень державного бюджету. Його зростання в останні десятиліття супроводжувалось зменшенням у більшості країн частки податку з прибутку компанії. У 2000 р. найнижча ставка цього податку була в Японії — 3 %, найвища у Швеції — 25 %, в Німеччині — 16 %, у Франції — 19,6 %, а в середньому в країнах ЄС — 18,7 %.

В Україні від податку на додану вартість звільняються ті товарно-грошові обороти, що здійснюються в іноземній валюті, а також імпортовані товари. Це призводить до подорожчання товарів вітчизняного виробництва, а отже, служить засобом їх дискримінації.

Найбільшу частку в бюджет приносять універсальні податки на споживання (до 19 % у 2000 р. в країнах ОЕСР, тоді як у середині 60-х років — 12 %). Механізм стягнення цього податку передбачає використання підвищеної, стандартної, зниженої та нульової ставок. Знижену (3—7 %), як правило, застосовують для товарів першої необхідності, підвищену (23—38 %) для товарів тривалого користування та предметів розкоші, за стандартною ставкою оподатковують решту товарів. Нульову ставку використовують щодо експортованих товарів, виконаних робіт і наданих послуг, що відповідає вимогам Світової організації торгівлі (СОТ). Згідно з цими вимогами держава зобов'язується компенсувати безпосередньому експортеру і перевізнику його вантажів ту величину внутрішнього ПДВ, яку вони вже сплатили своїм постачальникам товарів і послуг всередині країни. З часу його впровадження (за 1995—2003 рр.) в бюджет надійшло 68 млрд грн., а відшкодовано цього податку 64 млрд грн. ПДВ найбільш криміналізований. Крім того, недоліком його застосування в Україні є відсутність диференційованих ставок, унаслідок чого він стає значним тягарем для споживачів, оскільки знижує їх реальні доходи. У 2005 р. ставку цього податку буде дещо знижено.

Третє місце в структурі податків у розвинутих країнах займає податок на соціальне страхування. Його питома вага у 2000 р. сягала 24 %. Ставка цього податку у США становила 21,5 %, в Японії — 31,5, у Франції — 56,3, у Німеччині — 38,2, а загалом у країнах ЄС у 2002 р. — 37,7 %. Водночас найнижчою вона була в Новій Зеландії (2,7 %), найвищою — в Італії (57,9 %), в Україні — 39,55 %. Обов'язкові відрахування на соціальне страхування становили в країнах ОЕСР в Європі у 2000 р. в середньому 11,2 %, в Україні — 9,1 %.

Крім податків, державні доходи частково формуються за рахунок неподаткових доходів від державних підприємств та майна і державних позик та ін. Такі неподаткові надходження становили в Україні у 1998 р. 2,5 % ВВП, у 2002 р. — майже 8 % ВВП.

Загалом у податковій системі України мають місце значні порушення та зловживання, що виявляються у тотальному приховуванні прибутків значної кількості підприємств у різних сферах економіки, зокрема несплаті величезних сум податків великими підприємствами.

Державні позики.

У сфері міжнародного кредиту держава може бути і позичальником, і кредитором. Державні позики (позички) спрямовані на отримання державою коштів для фінансування державних видатків.

Державні позики (в економічному аспекті) — позики, що надаються юридичними і фізичними особами державі (позичальником виступає держава, тобто її центральні і місцеві органи влади).

Державні позики у політекономічному аспекті виражають відносини економічної власності з приводу різнотермінового відчуження юридичними і фізичними особами частини своїх грошових коштів державі та виплати нею цим особам певних відсотків за наданий кредит.

Основними формами державних позичок є: випущені державою (центральним урядом або місцевими органами влади) облігації, казначейські векселі та інші кредитні документи; натуральні позички (наприклад, хлібні); сертифікати ощадного банку, оскільки держава гарантує їх оплату, а отримані ресурси спрямовуються переважно на покриття дефіциту державного бюджету. Наприклад, у США на ці цілі йде майже ЗО % ринку позичкових коштів, у Німеччині — до 60 %. Державний борг у США за період 1930—2000 рр. зріс з 81 млрд дол. до 6 трлн дол. Унаслідок цього зростає і сума виплат за державним боргом. Так, за період 1981—2000 рр. відсоткові платежі за заборгованість держави зросли приблизно у 4 рази (з 75 до 260 млрд дол.). Зовнішній державний борг України у 2003 р. становив майже 14 млрд дол. В Україні операції з облігаціями внутрішньої державної позики (ОВДП) розпочалися у 1994 р., а їх тримачам інколи виплачували до 140 % річних, що призвело у 1998 р. до катастрофічного зниження валютних резервів країни. Крім того, до 60 % вилучених облігацій придбали нерезиденти.

Другою складовою державного бюджету є державні витрати.