Економічні погляди Ф. Енгельса. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Економічні погляди Ф. Енгельса.

Першим економістом, який наблизився до комплексного визначення вартості, був Ф. Енгельс. Так, у "Начерках до критики політичної економії", висловлюючи своє ставлення до визначення вартості витратами виробництва (Мак-Куллох, Рікардо), чи корисністю речей (школа Сея), він писав: "Спробуємо внести ясність у цю плутанину. Вартість речі включає в себе обидва фактори, насильно... роз'єднувані сторони, що сперечаються. Вартість є відношення витрат виробництва до корисності. Найближче застосування вартості має місце при роз'ясненні питання про те, чи слід взагалі виробляти дану річ, тобто чи покриває її корисність витрати виробництва. Тільки після цього може йти мова про застосування вартості для обміну. Якщо витрати виробництва двох речей однакові, то корисність буде вирішальним моментом у визначенні їх порівняльної вартості"1.

Наступну спробу синтезувати дві економічні школи при з'ясуванні суті вартості у 1890 р. зробив М. Туган-Барановський, зазначаючи, що теорія граничної корисності, якщо її правильно розуміти, не спростовує трудову теорію вартості.

У праці Енгельса "Начерки до критики політичної економії" важливою є думка про перехід монополії в конкуренцію, яка, у свою чергу, породжує монополію. Сама конкуренція є історичною формою зв'язку між продуктивною і споживчою силами суспільства, яка в майбутньому допоможе визначити, що виробляти за допомогою тих засобів, які є в його розпорядженні (продуктивної сили), залежно від маси споживачів (споживчої сили). У спільній з К. Марксом праці "Німецька ідеологія" Енгельс досліджує існування індивідів, зайнятих виробництвом необхідних засобів і самого життя. При цьому індивіди створюють нові потреби, а виробництво життя (власного шляхом праці і чужого шляхом дітонародження) постає як двояке відношення: природного і суспільного. Як основу історичного розвитку Маркс і Енгельс уперше розглядають суперечність між продуктивними силами і відносинами (або формою) спілкування, тлумачачи останні як синонім виробничих відносин. Отже, у цій праці закладено фундамент майбутньої марксистської теорії про суспільний спосіб виробництва, про наявність в ньому відносин між людиною і природою в процесі праці, між людиною і речами, з одного боку, і відносинами між самими людьми (але в тісній єдності з першими) — з іншого.

В "Анти-Дюрінгу" Енгельс запропонував власне тлумачення діалектичного методу дослідження, втіленого в "Капіталі" К. Маркса. Це мало велике методологічне значення в історії розвитку економічної думки, оскільки в "Капіталі" Маркс використав діалектику Гегеля, яку вважав основною формою всякої діалектики. У "Анти-Дюрінгу" Енгельс уперше розкриває сутність політичної економії у вузькому (ця наука вивчає генезис і еволюцію капіталістичного способу виробництва, тобто діалектику виробничих відносин і продуктивних сил) і у широкому (закони, що управляють виробництвом, обміном і розподілом продуктів в різних суспільствах) значеннях. Визначення політичної економії в широкому розумінні актуальне і натепер, оскільки в ньому зафіксовано найглибше (порівняно з визначеннями інших напрямів, шкіл, течій і т. п.) розуміння предмета політекономії.

Енгельс визначив основну суперечність капіталізму — суперечності між суспільним виробництвом і капіталістичним привласненням та форми його вияву — антагонізм між пролетаріатом і буржуазією, суперечність між організацією виробництва на окремих фабриках і анархією виробництва у всьому суспільстві. До них належить і суперечність між виробництвом і розподілом, яку Енгельс формулює при з'ясуванні предмета політичної економії. У з'ясуванні основної суперечності капіталізму закорінене розуміння найважливішої причини економічних криз при капіталізмі.

У пізніх роботах Енгельс дослідив заробітну плату, її величину в історичному контексті. Вчений визнавав, ще багато описаних ним явищ (праця "Становище робітничого класу в Англії") належить минулому, а величина заробітної плати значною мірою залежить від боротьби організованого у профспілки робітничого класу. Пізніше на ролі цього соціального фактора у збільшенні заробітної плати наголошував і М. Туган-Барановський.

Заслуговує на увагу економічна характеристика Енгельсом нових сторін людини економічної, зокрема найманого робітника. Так, у відносинах з домовласником робітник виступає як імуща людина, а не як продавець робочої сили (як про це твердив Прудон, ототожнюючи відносини між домовласником І наймачами з відносинами між робітником і капіталістом). Якщо робітник стає власником будинку, це не означає його перетворення на капіталіста, а будинку — в капітал, оскільки "капітал є панування над неоплаченою працею інших". Будинок робітника міг би стати капіталом лише тоді, коли б він здавав його у найм і привласнював при цьому частину продукту праці третьої особи. Водночас значне методологічне значення має характеристика Енгельсом робітника — власника будинку вже не як пролетаря, оскільки це дає змогу з'ясувати сутність проміжних ланок у соціальній структурі капіталістичного суспільства. У наведеному випадку такою проміжною ланкою між пролетаріатом і класом капіталістів є середній клас (це поняття наповнюється новим змістом з розвитком капіталізму).

У праці "Закон вартості і норма прибутку" (1895) Енгельс вказував, що за простого товарного виробництва товари обмінюються відповідно до їх вартості, навколо якої відбувається коливання цін. Вихідним пунктом утворення загальної норми прибуткує не конкуренція між промисловими капіталами, а перетворення купецького капіталу в промисловий. Трьома етапами на цьому історичному шляху є перетворення купця у роздавальника сировини і поступове підпорядкування ним дрібних майстрів, розповсюдження мануфактури як форми промислового капіталу і вирівнювання промислового прибутку з торговим, яке при цьому відбувалося, а також перетворення великої промисловості у пануючу форму виробництва, завдяки чому здійснювалося переливання капіталу між галузями промисловості і сферою торгівлі і вирівнювання норм прибутку. Результатом цих процесів було перетворення вартості в ціну виробництва як модифіковану форму вартості. У методологічному аспекті позитивним є положення Енгельса про не збігання наукових понять і законів із дійсністю, про наближення їх до безпосередніх реалій лише в тенденції.

У листах К. Шмідту і В. Боргіусу Енгельс застерігає від механічного використання принципу економічного детермінізму, тобто пояснення різних явищ суспільного життя (політики, права, ідеології та ін.) лише економічними факторами, які є вирішальними лише в остаточному підсумку, а на розвиток економічних явищ і процесів зворотний вплив здійснюють надбудовні фактори (модифікуючи при цьому базис), кожна із підсистем суспільних відносин, яким також притаманні внутрішні закони розвитку. Енгельс першим наголошував на троякій ролі держави в економічному розвитку, назвав державну владу економічною силою.

Глибоко діалектичною є його думка про об'єктивну необхідність еволюції форм капіталістичної власності під впливом розвитку продуктивних сил. Зокрема, процес усуспільнення засобів виробництва виражається у виникненні акціонерних товариств, трестів, у перетворенні засобів виробництва в деяких галузях у державну власність. Теоретичним узагальненням нових явищ економічної системи капіталізму в останній третині XIX ст. були ідеї Енгельса про виникнення промислових монополій, про такі їх форми, як картелі і трести. У них, на думку Енгельса, об'єднуються великі підприємці певних галузей промисловості в окремій країні і в міжнародному масштабі, щоб регулювати виробництво і обіг, що призводить до заміни конкуренції монополією. Економічним передбаченням можна вважати і його слова, що при переході від індивідуальних підприємств до акціонерних товариств уже не можна говорити про відсутність планомірності при капіталізмі, а також про зростання ролі біржі у розвитку капіталістичного способу виробництва, зокрема прискорення нею концентрації капіталістів, зміну розподілу додаткової вартості в бік централізації, що е надзвичайно актуальним для сучасних розвинутих країн.

Водночас у працях Енгельса є низка положень, які не витримали перевірки часом:

1) твердження про те, що в процесі розвитку промисловості знищуються всі класи буржуазного суспільства, крім пролетаріату. Як показав досвід багатьох розвинутих країн, у процесі розвитку капіталізму, зокрема промисловості, не ліквідовується і клас дрібних товаровиробників;

2) необхідність централізації всіх знарядь виробництва у руках держави після завоювання політичної влади пролетаріатом. Такий шлях означав процес тотального одержавлення економіки;

3) надмірна категоричність наполягання про перехід соціальних функцій капіталістів на великих підприємствах в руки службовців, які отримують лише заробітну плату. Як показав досвід США та деяких інших країн, така функція переходить насамперед в руки менеджерів вищої ланки, які внаслідок заволодіння економічною владою стають частиною монополістичної буржуазії;

4) непослідовність ідеї Енгельса про ліквідацію приватної власності при переході до вищого суспільного ладу: поряд з виокремленням приватної капіталістичної власності і приватної власності, основаної на власній праці, він, з одного боку, говорив про необхідність ліквідації цих двох типів власності, а з іншого — лише про знищення приватної капіталістичної власності;

5) бездоказова теза про несумісність соціалізму з товарним виробництвом, товарним обміном, про недоцільність користуватись послугами вартості.