Радикальні зміни в економічних відносинах власності та АПК, Аграрна політика та аграрні реформи у сільському господарстві. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Радикальні зміни в економічних відносинах власності та АПК

Аграрна політика та аграрні реформи у сільському господарстві.

На початку 1991 р. в Україні нараховувалось 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вироблялось 75% валової сільськогосподарської продукції. На одне господарство припадало близько 4 тис. сільськогосподарських угідь.

За час економічної кризи сільське господарство країн колишнього СРСР та Східної Європи, України зокрема, зазнало значних збитків. За 1991—1999 рр. в Україні виробництво продовольства скоротилось більше ніж удвічі, майже повністю були знищені окремі галузі тваринництва.

Основною причиною аграрної кризи в Україні є насамперед хибна аграрна політика, виявом якої стало порушення закону вартості у сільському господарстві — відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію і промислові вироби для аграрного виробництва. Так, ціни на промислові товари, що купує село, зросли за 1991—2001 рр. у 8,5 рази, а ціни на сільськогосподарські продукти лише в 1,6 рази. Для того щоб купити одну тонну дизельного пального, потрібно було продати у 1990 р. 500 кг пшениці, а у 2000 р. 3,8 т; за неякісний комбайн нині треба віддати понад 400 т, що майже в 10 разів більше, ніж у 1990 р. Унаслідок диспаритету цін сільське господарство протягом 90-х років втратило понад 95 млрд грн., а у 2000—2002 рр. — до ЗО млрд грн. Значною мірою це було зумовлено надмірним рівнем монополізації матеріально-технічних ресурсів та ринків заготівлі сільськогосподарської продукції (третьої сфери АПК). Основна вина в такій монополізації лежить на державі, що є одним із наслідків хибної аграрної політики. Контртенденцією були лише аграрна політика уряду у 2000 р., коли ціни на зерно були підвищені більше ніж у 2 рази. У 2003 р. через диспаритет цін, а також неврожай (значною мірою спричинений виснаженням земель) Україна із житниці Європи перетворилась на імпортера зерна (до 3 млн т).

Наступною важливою причиною аграрної кризи в Україні було майже тотальне перетворення колективної власності (у 1990 р. всі сільськогосподарські підприємства були рентабельні, а рівень рентабельності становив понад 30 %) на приватну, в тому числі дрібнотоварну власність. Це, у свою чергу призвело до зниження рівня концентрації виробництва та значного падіння рівня його рентабельності.

Землі все більше виснажуються через зменшення кількості мінеральних та органічних добрив; посилюється ерозія земель — щорічно на 80 тис. га, що еквівалентно втраті річного державного бюджету за 2003 р. Надзвичайно високою в Україні є питома вага розорюваних земель — майже 80%, у той час як у Франції цей показник становить 48 %, Угорщині — 37, Великобританії — 25, у США — лише 20 %.

Кризі сільського господарства сприяли надто дорогі і короткотермінові кредити комерційних банків, які треба було повертати тоді, коли закупівельні ціни були найнижчі.

Для інших країн Центральної та Східної Європи (хоча частково і для України) причиною кризи сільського господарства стало зниження попиту на його продукцію внаслідок лібералізації цін, тотального зубожіння населення, масового завезення імпортної продукції, енергетичної кризи, технічної та економічної відсталості переробної промисловості тощо.

В Україні внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС понад 4,2 млн га землі (в тому числі 2,4 млн га сільськогосподарських угідь) забруднено радіонуклідами, у стадії глибокої екологічної кризи перебуває майже 15 % сільськогосподарських угідь.

Отже, радикальні аграрні реформи в Україні необхідні. їх передумовою є формування науково обґрунтованої аграрної політики, чітке визначення її мети на найближчий та особливо довгостроковий періоди. Для сільського господарства України метою на короткостроковий період є припинення кризи в цій сфері і поступове відновлення обсягів виробництва до рівня 1990 р. (тобто періоду її стабільного розвитку), забезпечення продовольчої безпеки держави. Глибина економічної кризи у сільському господарстві настільки масштабна, що таке відновлення, за прогнозами спеціалістів, не здійсниться і до 2015 р. Цей прогноз можна аргументувати тим, що навіть у 2000 р. (коли був високий урожай) частка збиткових підприємств збільшилась на 10 %, а збитковість тваринництва і рослинництва зросла на 14 %.

Метою аграрної політики України на перспективу є перетворення держави на стабільного експортера значної частини сільськогосподарської продукції, забезпечення продовольчої безпеки, соціальна розбудова українського села. З 28 тис. поселень в Україні наприкінці 2002 р. майже третина занепадали; лише 55 % сіл мали відносно нормальні шкільні приміщення; 19 % — водопроводи, а 1800 користувались довізною водою тощо, у 2003 р. в 4200 селах не було шкіл. Села охоплені масовим безробіттям.

Щоб досягти поставлених цілей, необхідно ліквідувати руйнівний для сільського господарства диспаритет цін, сформувати реальних власників землі та власників інших засобів сільськогосподарської праці та створеної продукції. Дійсними власниками на землі повинні стати сільськогосподарські кооперативи, колективні господарства, частково державні господарства, сімейні (фермерські) господарства і великі капіталістичні ферми у формі акціонерних товариств. Колективні форми власності і господарювання слід оптимально поєднувати з індивідуальним привласненням результатів колективної праці.

Невиправданою видається орієнтація на домінування приватної власності, що переважала в попередні століття і перші десятиліття XX ст. Натепер вона суперечить здебільшого колективному характеру праці. Академіки О. Онищенко та В. Юрчишин неаргументовано стверджують, що в усіх країнах, крім країн колишнього соцтабору, сільське господарство розвивалося на основі приватної власності на землю, тому що, наприклад, у Чехословаччині (нині Чехія і Словаччина) протягом останніх 100 років домінувала кооперативна власність. Ці вчені намагаються довести, що "...введення приватної власності на землю і купівля-продаж права на земельні паї ніякою мірою не спрямовано (як про це ведеться пропаганда силами, які хотіли б повернути країну до попереднього стану) на розвал існуючих колективних і державних сільськогосподарських підприємств як таких. Вона має на меті лише зміну відносин власності в них, зміну державної та колективної форм власності на засоби виробництва (в тому числі на землю) на приватну при збереженні колективних форм господарювання"1, що нібито зниження рівня концентрації (ефекту масштабу) перевищує посилення стимулів праці. Але механічне поєднання приватної власності на засоби сільськогосподарського виробництва з колективними формами господарювання можливе лише за умов, коли відносини власності розглядаються в юридичному, а не економічному аспекті.

Крім того, питома вага частки приватної власності в економічному аспекті не є домінуючою, що не дає підстав стверджувати про органічне поєднання приватної форми власності з колективним господарюванням. Тому виваженішою точкою зору на цю проблему є позиція академіка І. Лукінова: "Сучасна високорозвинута ринкова економіка США і країн Західної Європи, — зазначає вій, — базується на регулюючому діянні сукупності факторів, серед яких частка впливу приватної (дрібної) власності займає належне їй, але ж далеко не вирішальне місце. Могутні транснаціональні та національні корпорації... панують у сучасній світовій економіці. Базуються вони аж ніяк не на такій приватній власності, як це трактується і розуміється деякими нашими архіреформаторами". Тому необгрунтованим є твердження, що в процесі приватизації власності кооперативна та акціонерна власність — "це вже форми функціонування приватної власності". Підтвердженням сказаного є конкретні розрахунки щодо залежності рівня рентабельності сільськогосподарських підприємств від їх величини. Так, більше половини сільськогосподарських підприємств у 2000 р. були збитковими внаслідок їх незначних розмірів (дрібні виробники). Тому правильним є висновок провідного вченого України В. Пасхавера про те, "що цей вид виробництва є ефективним лише за високої концентрації і основну масу продукції прибутково реалізують великі підприємства...".

Агропромислова політика також повинна спрямовуватися на забезпечення потреб агропромислового комплексу вітчизняною промисловістю. Закупівля сільськогосподарської техніки, хімічних добрив та іншої продукції за кордоном призводить до значних втрат в економіці. Необхідне також оптимальне поєднання ринкових важелів з адміністративним, правовим (законодавче регулювання і контроль) та економічним (податкова, кредитна, цінова, бюджетна політика та ін.) державним регулюванням. Макроекономічне регулювання повинно поширюватись на всі типи і форми власності та господарювання. Для захисту внутрішнього товаровиробника у промисловості й сільському господарстві необхідно припинити непродуману політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності (стосовно імпорту сільськогосподарських товарів та обмеження можливостей експорту).

Саме у такий спосіб формувалось високопродуктивне сільське господарство багатьох розвинутих країн. Так, у 50-ті роки XX ст. уряди промислово розвинутих країн Заходу виключили аграрний сектор зі сфери ринкового регулювання, запровадили захисні мита, перевели його на систему гарантованих цін і дотацій, запровадили протекціоністські тарифи. Високу ефективність сільського господарства в Ізраїлі забезпечує продумане комплексне планування, надійна державна підтримка фінансами, кадрами, а також налагоджена система матеріального постачання тощо. У США держава регулює обсяги виробництва, ціни, експортно-імпортні поставки, надає державні виплати фермам, які беруть участь в урядових програмах. У країнах ЄС відношення суми загальних субсидій до вартості сільськогосподарської продукції становило у 1994 р. 50 %, у Швейцарії — 82 %. У 2000 р. у США на підтримку виробника сільськогосподарської продукції з бюджету було надано 63 млрд дол., у Німеччині на гектар ріллі державна дотація становила 2 тис. дол., у Швеції —1,7 тис. дол., у Франції —1,5 тис. дол.

Аграрні реформи — процес радикальної або еволюційної трансформації економічних відносин, і насамперед відносин власності у сільському господарстві, на основі відповідних змін техніки і технології.

Матеріальною основою аграрної реформи є насамперед зміни у технологічному способі виробництва: впровадження нової техніки, культури землеробства, поглиблення спеціалізації, встановлення оптимальних розмірів сільськогосподарських кооперативів, ферм тощо.

В Україні відбулась радикальна (революційна) реформа, що призвело до значного руйнування села. За НТР радикальні перетворення у технологічному способі виробництва в сільському господарстві можливі шляхом інтенсивного розвитку необхідних біотехнологій, повної комп'ютеризації, запровадження прогресивніших форм економічної власності, всебічного розвитку сільського працівника та ін.

Щоб не відставати від розвинутих країн, Україна повинна значно посилити роботу в галузі селекції та насінництва. На жаль, обсяги селекційних робіт у нашій державі, наприклад, з цукровими буряками, приблизно у 5 разів менші, ніж у будь-якій великій селекційній фірмі Заходу. З 85 гібридів кукурудзи, вперше поданих нашою державою на сортовипробування, 59 надійшли з-за кордону.

В аспекті організаційно-економічних відносин аграрна реформа передбачає проведення маркетингових досліджень, удосконалення процесу управління на мікро- і макрорівні, запозичення передового досвіду тощо.

Аграрні реформи передбачають також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком яких є зміни соціальної структури. Трансформація економічної власності передбачає створення реального плюралізму типів і форм власності (зокрема відродження її приватної форми).

Оскільки відносини економічної власності є системною сутністю виробничих відносин, вони розвиваються у всіх сферах суспільного відтворення, а у сфері безпосереднього виробництва реалізуються в процесі праці і теоретично виражаються в категоріях "інтенсивність праці", "продуктивність праці", "робочий день", "необхідний продукт" та ін. При колективних формах господарювання у сільському господарстві такі категорії розкривають економічний зміст відносин економічної власності у цій сфері, тому частка кожного працівника у результатах колективної праці має залежати від інтенсивності та продуктивності його праці, колективного обробітку землі, тривалості робочого дня та інших показників трудової діяльності. Водночас колективна природа економічної власності при веденні колективних форм господарювання (наприклад, колективної обробки землі) цілком узгоджується з правом приватної власності багатьох сільськогосподарських працівників на окремі земельні ділянки, тобто з наявністю сертифікатів на земельні паї.

У сфері обміну відносини економічної власності у сільському господарстві реалізуються, з одного боку, у цінах на реалізовану продукцію і на ті товари і послуги, які купують колективні господарства (мінеральні добрива, племінна худоба, елітне насіння, трактори, комбайни тощо), — з іншого. Якщо виготовлена колективною працею сільськогосподарська продукція колективно реалізується, а необхідна продукція колективно купується, то відносини економічної власності також мають колективний характер. Вони можуть частково поєднуватися з приватною власністю, якщо працівник колективного господарства частину отриманої за натуральною оплатою продукції намагатиметься реалізувати на ринку самостійно. У сфері розподілу кожний працівник колективного господарства повинен отримувати у формі заробітної плати створену ним частку у сфері безпосереднього виробництва, а також частку від результатів колективного характеру праці, яка сприяє зростанню продуктивності праці. Розподіляється також синергічний ефект. Водночас деяку частку продукції працівник може одержувати залежно від величини свого паю, що свідчить про приватний характер привласнення результатів колективної праці. Аграрні реформи у сфері економічної власності передбачають, у свою чергу, реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто всієї сукупності таких відносин власності у всіх інших сферах суспільного відтворення. У сфері юридичної власності аграрні реформи означають зміни у землеволодінні, землекористуванні і землерозпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається: можливість формування нових господарств з розпайованих підприємств і приватної власності на майно; утвердження права розпоряджатись землями, переданими у колективну власність, спрощення процедури передачі земельних ділянок у колективну власність на постійне користування. Проте внаслідок хибної аграрної політики понад 98 % майна колгоспів і радгоспів стали власністю приблизно 15 % наближених до влади осіб.

У країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи здійснюються шляхом створення акціонерних товариств (ваучерних і державних), індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім'ї, а також найманій праці), кооперативів та ін.

Переважаючим типом у процесі таких перетворень повинна бути колективна власність. Так, у Східній Німеччині перетворені селянські господарства (середня площа яких сягає 140 га) разом з особистими одноосібними господарствами використовували в середині 90-х років XX ст. менше 20 % сільськогосподарських угідь, нові кооперативи (середній розмір до 1500 га) — майже 40 %, товариства з обмеженою відповідальністю (до 950 га) — менше 25 % угідь. У Чехії селянські господарства мають у своєму розпорядженні менше 20% угідь, нові сільськогосподарські кооперативи — до 50, господарські товариства — до 17 %. Кризові явища наприкінці 90-х років у сільському господарстві Польщі, де на селянські господарства припадає до 75 % угідь, є пересторогою від тотальної приватизації землі.

Кооперативи, засновані на приватній власності їх членів на землю та на інші засоби виробництва, є формами колективної власності, де поєднані приватні та колективні елементи при переважанні останніх.

Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. На основі колгоспів у 2003 р. було утворено 19 тис. нових агроформувань, які обробляли понад 63 % землі. Якщо на 1 січня 1990 р. не було жодного фермерського господарства, то на початку 2003 р. їх нараховувалось 43 тис. (які обробляли 7,7 % землі). Крім того, 13,7 млн сімей користувались присадибними ділянками, загальна площа яких становила майже 29 % землі. Загалом у власність недержавних сільськогосподарських підприємств було передано 29,5 млн га землі. Проте розширення особистих підсобних господарств виявилось неефективним. Так, площа цієї категорії господарств збільшилась у 2,5 рази, а обсяг виробництва сільськогосподарської продукції — лише на 15 %.

Фермерські господарства загалом працювали гірше, ніж колгоспи і радгоспи. У 1998 р. вони виробили лише до 2 % сільськогосподарської продукції (без урахування продукції, виробленої на присадибних ділянках), у 2000 р. показники зросли, але цьому сприяло те, що держава створила сприятливіші умови для сільських виробників, підняла ціни на їх продукцію. Тому обґрунтований такий колективний висновок провідних вчених-аграріїв України: "Світовий досвід показує, що чим менші за розміром земельної площі господарства, тим більше в них задіяно у розрахунку на одиницю площі трудових і матеріально-технічних ресурсів. Виробляючи на одиницю площі найбільше продукції, вони, проте, найменш ефективно використовують ресурсний потенціал у цілому та мають гірші й інші показники ефективності господарювання"1. Додатковим підтвердженням сказаного є те, що у 2000 р. собівартість 1 ц зерна у найменших сільськогосподарських підприємствах була у понад 3 рази вищою, ніж на великих підприємствах. Значною мірою це пояснюється недостатнім забезпеченням малогабаритною технікою, неефективним використанням тракторів і комбайнів через малі розміри земельних ділянок у господарствах тощо, внаслідок чого втрачається ефект масштабу. Тому теза О. Онищенка, що важливішою за ефект масштабу, отриманого від концентрації виробництва, є наявність стимулів до праці, які створює приватна власність, — сумнівна. Теоретично обґрунтованіша ідея про створення потужних стимулів до праці на народних підприємствах, що водночас довела і практика. Звідси — висновок про хибність політики поспішної "фермеризації" (вона найактивніше проводилась у західних областях України), яку можна розглядати як колективізацію навпаки.

Отже, можна дійти висновку про пріоритетність колективної форми власності у сільському господарстві. Домінування приватної власності, яка ґрунтується на власній праці, відтворить умови, що існували під час занепаду феодального і становлення капіталістичного способу виробництва (кінець XV — початок XVI ст.). Створення великих ферм суперечить проголошеній Президентом України та затвердженій рішенням Верховної Ради стратегічній соціально-економічній меті — сформувати реального власника і господаря землі, задовольнити його інтереси, зробити селянина повним власником виробленої ним продукції, віддати землю тим, хто її обробляє. Такими за своїм статусом можуть бути лише дрібні фермери, а не власники великих господарств. Але домінування дрібних фермерських господарств суперечить закономірностям розвитку сільського господарства у розвинутих країнах. Пріоритетність колективних форм власності з точки зору стратегії проведення аграрних реформ має поєднуватись з реальним плюралізмом типів, форм власності та форм господарювання. Усі працівники повинні мати однакові права щодо соціального захисту з боку держави (отримання послуг охорони здоров'я, допомоги з безробіття, пенсійного забезпечення, охорони материнства і дитинства та ін.), в отриманні допомоги для розвитку господарської діяльності, забезпеченні відповідних прав тощо.

Господарства всіх форм власності повинні прагнути до реалізації принципу самоокупності, але специфічність розвитку сільського господарства передбачає лише часткову його реалізацію. Допомога різним суб'єктам господарювання залежить, зокрема, від ступеня їх участі у виконанні урядових програм (контрактів).

За колективного типу і форми власності на землю та інше майно колективне господарство відповідно до чинного законодавства має право господарювати на засадах підприємництва, споруджувати на землі різноманітні будівлі, передавати землю в оренду, використовувати наявні на колективній землі корисні копалини, визначати обсяги та структуру виробництва, розпоряджатися виготовленою продукцією. Крім того, воно самостійно обирає інші підприємства (промислові, сільськогосподарські, побутові) для спеціалізації та кооперування, отримання різних послуг, готує кадри та ін. Управління таким підприємством здійснюється на основі самоврядування, а вищим органом самоврядування є загальні збори (всіх членів або обраних ними уповноважених осіб). У період між зборами керівництво господарством здійснює правління. На загальних зборах приймається статут, обирається правління, в тому числі голова і ревізійна комісія, вирішуються найважливіші питання діяльності підприємства.

Аналогічні права мають селянські (фермерські) господарства. їх відмінність від колективних господарств полягає у методах управління, розмірах ділянок, що перебувають у їх власності, чисельності працівників (як правило, фермерське господарство використовує працю членів сім'ї, окремих родичів) та ін.

Серед різних типів і форм економічної власності і господарювання у сільському господарстві певну роль відіграє державний сектор. На державній землі створюються племінні заводи і конезаводи, господарства для вирощування фруктів і винограду, лікарських рослин, хмелю, елітнонасінницькі та насінницькі господарства, сортовипробувальні станції і сортодільниці. На землях, що перебувають у загальнодержавній власності, суб'єктом права є Верховна Рада України, на інших державних територіях — ради народних депутатів різних рівнів (обласні, районні, міські, селищні, сільські).

У колективних сільськогосподарських підприємствах повинні оптимально поєднуватись індивідуальне і колективне привласнення через отримання кожним членом колективного господарства (кооперативу, акціонерного товариства та ін.) паю, привласнення на нього певної частки доходу і оплати праці залежно від її кількості та якості. Майно колективного підприємства (вартість основних і оборотних фондів, акції, грошові надходження від діяльності в інших підприємствах та організаціях) належить трудовому колективу, отже, є колективною власністю. Поєднання колективного з приватним при переважанні першого означає, що колективна власність слугує основою приватної, а не навпаки.