Соціальна політика сучасної держави. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Соціальна політика сучасної держави.

Найважливішим елементом системи соціального захисту населення є соціальне страхування — система матеріального забезпечення найманих працівників в старості, у разі хвороби, безробіття і втрати працездатності або годувальника. Соціальне страхування у певних формах здійснюється за часів усіх суспільно-економічних формацій. За рабовласницького ладу вдовам і сиротам держава видавала воєнні пайки у Вавилоні, воїнам-ветеранам — земельні ділянки у більшості рабовласницьких імперій, опікувалася про військових інвалідів, калік, сліпих та інших осіб з фізичними вадами у Давній Греції. Одночасно діяли різні товариства взаємної допомоги, які лише частково охоплювали середні і бідні верстви населення на випадок хвороби або смерті, а допомога надавалась, як правило, вільним громадянам, які становили меншість.

За феодалізму державної соціальної допомоги престарілим і непрацездатним не було. Разом з тим виникали "будинки допомоги бідним" для бідняків, хворих і людей похилого віку. Вагомішу допомогу своїм товаришам, які потрапили у біду, надавали середньовікові ремісничі цехи;

На ранніх етапах розвитку капіталістичного способу виробництва держава не втручалась у відносини між працею і капіталом, підприємець не відповідав за випадки виробничого травматизму, у разі захворювання і при настанні старості. Протягом нижчої стадії розвитку капіталізму (початок XVI — кінець XIX ст.) наймані робітники самостійно відкладали кошти на "чорний день", а про непрацездатних турбувалася сім'я. Це спричинило масову появу пауперів — жебраків без будь-яких засобів до існування.

Робітники також створювали каси взаємної допомоги, з яких надавали кошти хворим, старим і безробітним. У деяких країнах (Великобританії, Франції та ін.) такі каси стали прототипом профспілок. Підприємці спочатку виступали проти таких кас, оскільки іноді вони надавали допомогу страйкуючим. У другій половині XIX ст. певну частину коштів до кас взаємодопомоги почали сплачувати і підприємці, а інколи муніципалітети і держава, що пояснювалося намаганням контролювати розподіл зібраних коштів. У деяких країнах в останній чверті XIX ст. були прийняті закони, що зобов'язували підприємців нести відповідальність за травми робітників на виробництві. Підприємці почали страхувати такий ризик у страхових агентствах, за що сплачували страхові премії. Щоб отримати компенсацію, робітник звертався до страхового агентства, але отримати гроші можна було, як правило, через судові інстанції, де потрібно довести, що нещасний випадок стався внаслідок поганих умов праці.

Лише наприкінці XIX ст. в окремих країнах було прийнято закони про державне соціальне страхування. Вперше прийняті в Німеччині у 1883—1884 рр. вони стосувалися випадків виробничого травматизму і професійних захворювань. У Великобританії аналогічні закони впроваджено у 1897 р. (стосовно виробничого травматизму) і у 1911 р. (стосовно професій), у Франції — відповідно у 1848 р. і 1928 р., в Італії — у 1898 р. і 1945 р. Закони про страхування по безробіттю були прийняті: у Німеччині — у 1899 р., у Великобританії — у 1908 р., у Франції — у 1910 р., в Італії — у 1919 р. Закони про страхування по інвалідності затверджено у згаданих країнах відповідно у 1889,1991,1910 і 1919 роках.

Уперше виплату пенсій за віком було законодавчо оформлено: у Німеччині — у 1889 р., у Данії — у 1891 р., у Новій Зеландії — у 1898 р., у Франції — у 1905 р., у Великобританії та Австралії — у 1908 р., в Італії — у 1919 р., у Росії, зокрема в Україні — після Жовтневої революції. У капіталістичних країнах були впроваджені прямі пенсії, або пенсії без внесків, за умов наявності певного стажу роботи або людям похилого віку, які бідували.

Найпізніше такі закони було запроваджено у США (1929—1933), що пояснюється насамперед традиціями індивідуалізму. У США закон про виплату прямих пенсій за віком був спочатку прийнятий у штаті Аляска у 1915 р., а до кінця 1934 р. — ще у 27 штатах, причому у деяких з них ці закони не діяли, а в інших розмір пенсій був мізерний (наприклад, у штаті Північна Дакота — 70 центів на місяць). Перший федеральний закон про соціальне страхування було прийнято лише у 1920 р., але поширювався він тільки на службовців федеральних відомств. Для отримання пенсії потрібно було відпрацювати у таких відомствах не менше 15 років і виплачувати страховий поліс у розмірі 8,5 % зарплати. Для окремих категорій робітників і службовців недержавного сектору закон про пенсійне забезпечення було прийнято тільки у 1934 р., але виплата пенсій розпочалась лише через 9 років, хоча наприкінці 1934 р. у США налічувалось 235 тис. пенсіонерів. Зростання чисельності літніх робітників і службовців, які залишились без засобів до існування, боротьба трудящих за свої права змусили уряди західних країн замінити "прямі пенсії" соціальним страхуванням. Для отримання пенсії обов'язковою стала сплата працівниками страхових внесків. Пенсійний вік спочатку становив 70 років, пізніше його було знижено до 65 років для чоловіків і жінок.

Основними причинами впровадження соціального страхування були процеси усуспільнення виробництва і власності, зокрема трансформація приватного капіталістичного виробництва у колективне і суспільне, перехід від індивідуальної (приватної) форми капіталістичної власності до колективної (у вигляді акціонерних компаній), активна боротьба робітничого класу, розширення соціально-економічних функцій держави та ін. Внаслідок прийняття названих законів значно розширилися межі соціального страхування, набули стабільного розвитку відповідні фонди.

Наприкінці 80-х років XX ст. пенсії за віком, інвалідністю і у разі втрати годувальника були впроваджені у 24 капіталістичних країнах, у 1973 р. — у 105 країнах, а на початку 90-х років пенсійне забезпечення наявне у більшості країн світу. Але навіть у деяких розвинутих країнах воно не охоплює сільськогосподарських, сезонних і тимчасових робітників, найманих працівників на малих підприємствах, дрібних товаровиробників, надомників та інші категорії працюючих.

У Данії, Канаді. Новій Зеландії, Швеції та інших країнах встановлені національні пенсії. їх джерелом є оподаткування всіх жителів країни від 16—18 до 62—65 років особливим податком. У Великобританії, Нідерландах, Швейцарії, Японії пенсійне забезпечення ґрунтується на виплаті страхових внесків усіма працездатними особами та підприємцями (для виплати пенсій найманим працівникам). Розмір пенсій у цих країнах залежить від величини доходів пенсіонерів. У деяких країнах пенсії виплачуються із загальних податкових надходжень лише тим людям, які не мають жодних засобів до існування, що встановлюється шляхом обстеження. У більшості розвинутих країн наймані працівники повинні виплачувати від 30 до 50 % необхідних коштів. У США частка таких відрахувань зросла з 1 % заробітної плати у 1936 р. до 7,7 % — у 1995 р. Максимальна сума страхового полісу за цей час зросла з ЗО до менше 2 тис. дол. у 1994 р. У Німеччині з часу прийняття Закону про пенсійне забезпечення внески трудящих до соціальних фондів зросли з 0,85 до 18 % заробітної плати. У 2000 р. обов'язкові відрахування на соціальне страхування збільшились в Англії з 1965 по 2000 рр. — з 4,7 до 6,2 %, в Німеччині — з 8,5 до 14,8 %, у Франції — з 11,8 до 16,6 %, в країнах ОЕСР в Європі у середньому — з 5,5 до 11,2 %. В Україні — з 0,9 % у 1991 р. до 9,1 % у 2000 р.

В Англії страхування поширюється на осіб віком від 18 до 70 років (для жінок — до 65 років), в Японії— з 20 до 60 років. Вікові межі набуття страхового стажу існують також у США, Франції та інших країнах. Водночас у США до цієї категорії не включаються працівники, що отримують 60 дол. у несільськогосподарському виробництві і менше 100 дол. — у сільському господарстві (на тиждень). У Канаді страховий стаж не поширюється на осіб, заробітна плата яких не перевищує 600 дол. на рік.

Розмір пенсії у різних країнах встановлюють відповідно до тих чи інших критеріїв. В Австрії мінімальний розмір пенсій становить 30 % середнього заробітку. За кожний рік сплати страхових внесків сума пенсії збільшується на 0,6 % протягом перших 10 років роботи, на 0,9 % — протягом наступних 10 років роботи, на 1,2 % — протягом третього десятка трудової діяльності і на 1,5 % — упродовж подальших 15 років. В Англії розмір пенсії залежить від кількості сплачених внесків. Для отримання повної пенсії за старістю чоловік має відпрацювати 52 роки, а жінка — 47 років. Законом цієї країни передбачено отримання пенсії при неповному стажі, але чисельність таких пенсіонерів не перевищує 5 % їх загальної кількості. У Франції розмір пенсії у віці 60 років становить 25 % середньої заробітної плати за останні 10 років роботи. За кожний наступний рік відстрочки пенсії вона зростає на 5 % упродовж 10 років праці. Отже, максимальна величина пенсії досягає 50 % середньої заробітної плати.

У більшості розвинутих країн пенсійний вік — 65 і більше років для чоловіків і жінок, Як правило, вік виходу на пенсію дорівнює для переважної більшості працюючих 55—58 рокам. У деяких інших розвинутих країнах тривалість життя найбідніших верств населення приблизно 65 років, а для деяких професій (сталеварів, лісорубів, шахтарів та ін.) — ще нижча, що позбавляє ці категорії найманих працівників можливості дожити до пенсії. Вікові межі для працівників, зайнятих на небезпечних і шкідливих роботах, знижені лише у шести розвинутих країнах. Передчасний вихід на пенсію зумовлює різке її зменшення. Міжнародна організація праці рекомендує встановлення пенсійного віку 65 років.

Помітно вирізняється система соціального страхування Швеції, сформована після прийняття закону про соціальні послуги у 1982 р., оскільки соціальні фонди тут повністю формуються за рахунок держави. У 70-ті роки всі індивідуальні внески на соціальне страхування були замінені внесками з підприємців. Єдиним винятком з цього правила є плата внесків за неосновний вид діяльності на страхування по хворобі та на народні і додаткові пенсії. Соціальне страхування по хворобі фінансується підприємцями на 85 %, народні пенсії — на 76 %, додаткові, часткові пенсії і виплати від нещасних випадків на виробництві — на 100 %, щоденні пільги по безробіттю — на 61 %. Решту витрат на ці цілі сплачує держава. З 1991 р. виплати за перші 14 днів хвороби здійснюють лише підприємці. У Швеції пенсія за віком виплачується у розмірі 96 % базової суми. (У 1990 р. — до ЗО тис. крон.)

У колишньому СРСР, у тому числі в Україні, пенсійний вік для чоловіків становив 60, для жінок — 55 років, що було прогресивним. Пенсії за віком мали розмір від 50 до 100 % заробітної плати залежно від її величини та умов праці. Максимальна сума пенсії наприкінці 80-х років становила для робітників 120 крб., середній розмір — 101 крб. (при середньомісячній грошовій платі у 247,3 крб.), що давало змогу забезпечити (при низькому рівні цін на товари широкого вжитку і комунальні послуги) нормальний рівень життя пенсіонера і його сім'ї.

Протягом першої половини 90-х років рівень пенсійного забезпечення робітників і службовців різко знизився, приблизно на 7 років скоротилась і середня тривалість життя. Встановлений урядом наприкінці 1996 р. середній рівень пенсій становив 47 грн., а ціна 22 необхідних продуктів харчування — 52 грн. Мінімальна пенсія в цей період знизилася до 37 грн. У 2002 р. середній розмір пенсії становив 122,5 грн., за вислугою років — 146,1 грн., соціальної пенсії — 54,8 грн., тобто 51,2 % величини прожиткового мінімуму.

На початку 2004 р. в Україні почала втілюватися нова пенсійна реформа, сутність якої полягає у впровадженні замість одного рівня пенсійного забезпечення з централізованого пенсійного фонду трирівневої системи: 1) солідарна, яка забезпечує мінімальний фізичний рівень виживання; 2) накопичувальна — за рахунок обов'язкових страхових внесків від фонду заробітної плати. Ці внески є власністю платника і можуть бути передані в спадщину, проте для отримання вищих пенсій з цього фонду необхідно чекати 15—20 років; 8) добровільна — розрахована для людей похилого віку, які, отримуючи високі доходи, можуть робити додаткові внески на свої індивідуальні рахунки. Однак уряд для розрахунку пенсій маніпуляційно знизив середньомісячну зарплату за 2002 р. з 376 грн. до 306,5 грн., чим істотно занизив найнижчі пенсії, що викликало оправдане невдоволення. Тому пізніше урядом було прийнято рішення збільшити пенсії на 16—20 грн. Диференціація мінімальних і максимальних пенсій становить 1:30, а найбільші пенсії перевищують 10 тис. грн., що свідчить про дискримінаційний характер пенсійної реформи і відтворює значною мірою кланово-номенклатурний характер існуючої соціально-економічної системи.

Щодо остаточного джерела виплат на соціальне страхування західні та вітчизняні економісти обстоюють три різні точки зору. Одна частина джерелом таких витрат вважає відрахування від підприємницьких доходів, друга — частково прибуток, а частково заробітну плату, третя — виробничі витрати. Ці точки зору модифікуються щодо різних країн. Погляди економістів, які джерелом соціального страхування вважають відрахування від підприємницьких доходів видаються необгрунтованими, оскільки такі доходи в політекономічному аспекті є платою за працю підприємця і становлять переважну частину його прибутків (за даними американського економіста Є. Денісона, вони становлять до 12 % разом з внеском освіти та кваліфікації працівників, суспільним поділом праці і не можуть ні теоретично, ні практично слугувати таким джерелом).

Поміркованішою є точка зору тих учених, які джерелом витрат на соціальне страхування називають і заробітну плату, і прибутки (це не стосується таких країн, як Швеція). Ця концепція відтворює здебільшого поверхову картину сплати таких внесків найманими працівниками і підприємцями. Вона може претендувати на істину лише тоді, коли наймані працівники отримують відповідну вартості товару робоча сила і частково результатам їх праці заробітну плату. Якщо ця умова не витримана, то джерелом виплат на соціальне страхування (тобто за наявності формальних виплат частини цих витрат підприємцями) є наймані працівники, які сплачують у фонди соціального страхування частину не отримуваної ними заробітної плати (різниця між вартістю і ціною робочої сили, з одного боку, і реальною заробітною платою — з іншого).

Додатковими умовами отримання виваженішої оцінки другої точки зору є міжнародні зіставлення рівня цін на товари широкого вжитку і величини реальної заробітної плати, рівень продуктивності праці у тих розвинутих країнах, де частка виплат найманих працівників у фонди заробітної плати є неоднаковою залежно від співвідношення прямих і непрямих податків. Причетність рівня цін до вирішення цієї проблеми зумовлена тим, що підприємці різною мірою включають виплати на соціальне страхування в ціни товарів через внесення таких виплат у витрати виробництва і перекладання їх врешті-решт на широке коло споживачів. Отже, витрати з підприємницького доходу можуть бути одним з джерел формування соціальних фондів лише тоді, коли підприємці виступають у ролі споживачів.

Остаточним джерелом виплат на соціальне страхування є саме праця найманих робітників і службовців, оскільки: єдиним джерелом вартості (у тому числі додаткової) є праця; наймана праця створює основну частку не тільки необхідного, а й додаткового продукту; праця є найважливішим джерелом синергічного ефекту, що виникає при взаємодії робочої сили із засобами виробництва та іншими елементами продуктивних сил; розширюються межі необхідного продукту, який повинен містити не лише витрати на відтворення працівника (у працездатному віці) і його сім'ї, а й витрати на утримання найманого робітника і службовця в непрацездатному віці тощо з урахуванням соціальних і духовних потреб.

Суперечать істині твердження деяких західних економістів про те, що внески найманих працівників у фонди соціального страхування є різновидом їх особистих заощаджень, які повертаються у формі пенсій і допомоги, тому що працівники не можуть розпоряджатися цими коштами до моменту отримання пенсії; отримані суми, як правило, не збігаються за розмірами з виплаченими внесками; пенсійні фонди і страхові компанії використовують акумульовані кошти з метою нарощування свого капіталу (в обіг). У Швеції понад 30 % пенсійного фонду направляється на кредитування власних підприємств. В Японії коштами фондів соціального страхування управляють спеціальні ради, до яких входять представники трудящих і підприємці.

Страхування від безробіття надається зі спеціальних страхових фондів. Розмір виплати залежить від тривалості періоду безробіття та від специфічних умов країни. У першому разі найбільші суми виплат (від 50 до 70 % середньої зарплати) виплачуються у перші місяці безробіття протягом певного періоду. Надалі суми виплат зменшуються. У другому випадку до уваги беруться період зайнятості, трудовий стаж, фізична придатність до праці, термін надання допомоги та ін. Так, у Німеччині трудовий стаж повинен становити не менше 6 місяців зайнятості протягом трьох років і не менше 10 тижнів протягом останнього року перед позбавленням роботи. У Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день страхування. У Великобританії у цій якості може виступати лише виплата внесків до страхового фонду: протягом року їх повинно бути 26. В Україні допомога безробітним виплачується нині в обсязі 80 грн.

Медичне страхування у розвинутих країнах організоване по-різному. Так, у Швеції на охорону здоров'я у 2002 р. витрачалось 17 млрд дол. (8 % ВВП), а система медичного страхування охоплює медичне, стоматологічне, допомогу родичам і безпосередньо по хворобі. Обов'язкове медичне страхування містить різноманітні виплати, пов'язані з відвідуванням лікаря, стоматолога, перебуванням у лікарні тощо. Як правило, пацієнт сплачує лише невелику суму за консультацію. Зокрема, витрати на лікування під час перебування у лікарні або у зв'язку з народженням дитини сплачуються місцевою конторою соціального страхування і становлять до 60 крон на день. Проте термін лікування не повинен перевищувати два роки. Крім того, пацієнт має право на компенсацію дорожніх витрат, якщо він перебуває у лікарні не за місцем проживання. Якщо хворий купує ліки, то йому відшкодовують усі витрати в сумі понад 65 крон, а для хронічних хворих — навіть менші суми. Повна компенсація витрат на лікування пенсіонерів була відмінена парламентом у 1987 p., але тим, хто часто хворіє, доводиться сплачувати лише 15 % таких витрат і придбаних ліків. Якщо витрати пацієнта на ліки та візити до лікаря упродовж року досягають 150 дол., то у наступному році він від таких витрат звільняється.

Стоматологічне страхування охоплює всіх застрахованих віком понад 20 років, діти і молодь до 20 років безкоштовно отримують послуги стоматологів. Дорослі виплачують 60 % витрат за такі послуги, якщо вони не перевищують 3000 крон за проведення одного курсу лікування, і 25 % витрат понад цю суму. Решту коштів лікар отримує з місцевої контори соціального страхування.

Допомога по хворобі в цій країні з 1989 р. досягає 90 % доходів найманих працівників та оподатковується. Вона не виплачується при наявності доходу, що перевищує 7,5 % базової суми. Перебування в лікарні скорочує величину допомоги на 40 %, або до 1/3 її розміру. У Канаді в середині 90-х років XX ст. кожен житель щорічно витрачав на охорону здоров'я майже 2500 дол. на рік, приблизно такими самими були загальні витрати на душу населення, причому за рахунок підприємців покривалась третина цих витрат. У Франції на соціальне страхування вираховується майже 14 % від загальної суми заробітної плати працівника, з яких підприємець покриває приблизно 13 %. Водночас із заробітної плати ще понад 6 % відраховують на суспільний внесок. Загалом француз на медичні витрати щорічно відраховує нині 2,5 тис. дол. На відміну від цього у США в 2003 р. на одну сім'ю припадало 9 тис. дол. на медичне страхування, тому понад 40 млн американців взагалі не мають медичного страхування, а на лікування щороку витрачається 4600 дол. на кожного жителя США.

У колишньому СРСР медична допомога для більшості населення була безкоштовною, але не дуже якісною, та після 1991 р. навіть такі здобутки (насамперед внаслідок глибокої економічної кризи) було втрачено. Типовим для більшості населення України стало отримання не надто якісних медичних послуг, але здебільшого за власні кошти. У лікарнях бракує ліків, шприців, харчування. Такий стан медичного обслуговування пояснюється, зокрема тим, що у 2003 р. фінансування медицини становило до 2,5 % від величини ВВП (що фактично означає руйнування системи охорони здоров'я), тоді як в країнах ЄС — понад 6 %.

Важливою ланкою соціального захисту населення є програми працевлаштування та перекваліфікації. В Україні законодавчу основу програми захисту населення закладено у Законі України "Про зайнятість населення" і Державній програмі зайнятості, в якій передбачено комплекс заходів, спрямованих на збереження високого рівня зайнятості, зміну структури робочих місць за рахунок вивільнення частини працівників з неперспективних у перспективні галузі і збільшення зайнятості у сфері нематеріального виробництва, підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного рівня робочої сили тощо. Проте цей закон, як і всі інші закони, щодо соціального захисту населення в Україні практично не діє.

Одним з елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється шляхом законодавчого встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладання колективних договорів щодо умов праці, оплати робочої сили, соціального страхування, відпусток тощо. Так, у Швеції відпустки досягають 45 днів.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати МОП рекомендує враховувати потреби працівників та їх сімей, вартість життя, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень зайнятості (рівень продуктивності праці, кількість безробітних та ін.). За базу мінімального рівня заробітної плати приймають набір основних товарів і послуг, які задовольняють головні фізіологічні та соціальні потреби окремої людини або різних типових сімей (з однією дитиною, двома тощо). У різних країнах набір комплектують по-різному. У США, наприклад, до нього входить оплата наймання житла, до 20 видів м'ясопродуктів, купівля один раз у п'ять років уживаного автомобіля та ін. Розмір мінімальної заробітної плати у розвинутих країнах Заходу становить від ЗО до 50 % розміру середньої заробітної плати. У США цей показник нині становить 5,15 дол. за годину. Окремий мінімум встановлено для молоді.

В Україні наприкінці 1996 р. мінімальний розмір заробітної плати становив 15 грн. на місяць, у 2003 р. — 185 грн. на місяць, що становить майже 60 % прожиткового мінімуму, у 2004 р. до листопада — 205 грн., а відтак —-237 грн. (незважаючи на прийняття Закону України "Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати на 2003 рік", підписаного Президентом, про виплату 237 грн. з 1 грудня 2003 року).

Загальними показниками бідності є безробіття та інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності. Сумарну величину цих показників у США називають індексом злиденності. Так, якщо індекс безробіття становить 2 %, а індекс інфляції— 1000 %, то індекс злиденності — 1002 %. Основним критерієм бідності є рівень доходів, що припадає на одну людину, загальним — структура споживання сімей, зокрема частка витрат на харчування. У США, наприклад, до числа бідних наприкінці 90-х років XX ст. належали сім'ї, які витрачали на харчування третю частину сімейного бюджету, а загалом витрати на харчування становили 11 % бюджету. В Україні, як зазначалось, витрати на харчування переважної більшості сімей становили у 2003 р. до 80 % доходу. В Україні, згідно з результатами проведених МОП досліджень, панують бідність і соціальна незахищеність громадян. Свідченням цього є те, що середня місячна заробітна плата була менша 100 грн., понад 40 % населення невчасно отримували її, а доходи більшої його частини є нижчими від встановленого прожиткового мінімуму. Наведені дані, узгоджені з Державним комітетом статистики України, різко контрастують із заявами найвищого керівництва країни про зростання заробітної плати в 2000—2003 рр. у 2,6 рази.

Загальний рівень бідності у країні визначають показником частки бідних людей у загальній кількості населення від 15 років і старших. Бідність вимірюють за допомогою прожиткового мінімуму, який існує у вигляді життєвого (або фізіологічного) і соціального мінімумів. Перший відображає задоволення лише головних фізіологічних потреб і основних послуг, другий ще і мінімальні духовні і соціальні запити. Для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму найточнішим є метод споживчого кошика. В Україні у 1996 р. понад 72 % населення проживало за межею бідності (у 2002 р. до 80 %), поширилась масова пауперизація населення.

Важливою ланкою соціального захисту населення є захист прав споживачів. Згідно з прийнятим в Україні Законом "Про захист прав споживачів" держава повинна гарантувати належну якість продукції, торговельного та інших видів обслуговування, безпеку продукції, достовірність, інформацію про кількість, якість та асортимент продукції, відшкодування збитків, заподіяних продукцією невідповідної якості, звернення до суду та інших уповноважених державних органів для захисту порушених прав. Проте цей закон діє лише частково внаслідок відсутності відповідного механізму його реалізації, недостатнього фінансового забезпечення та інших причин. Яскравим свідченням беззахисності споживачів є те, що внаслідок вживання підроблених спиртних напоїв у 2001 р. померло 9,5 тис. осіб, а у 2002 р. — 10,5 тис, у 2003 — понад 11 тис. осіб. Лише після цього був виданий Указ Президента про посилення контролю над виготовленням спиртних напоїв.