Блокова політика великих держав, Перші спроби порозуміння між Сходом і Заходом. Дві тенденції у міжнародній політиці, Новітня історія країн Європи та Америки - Газін В.П. Бібліотека українських підручників

Блокова політика великих держав

Якщо "план Маршалла" призначався для того, щоб дати можливість Європі стати на ноги, то НАТО мало гарантувати її безпеку. Військово-політичною організацією демократичних країн Західної Європи та Північної Америки став утворений 4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт (НАТО). Договір про його утворення підписали США, Канада, Англія, Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Норвегія, Данія, Ісландія, Португалія. Пізніше до НАТО приєдналися Греція, Туреччина (1952), Західна Німеччина (1955), Іспанія (1982). У березні 1999 р. членами НАТО стали Польща, Угорщина, Чехія. Можна погодитися з думкою багатьох дослідників, що на 80 % виникнення блоку завдячувало поведінці сталінського керівництва, котре прагнуло до поширення соціалізму. "Російські армії, — зауважував із цього приводу англійський історик Кальвокорессі, — не були демобілізовані і виведені з районів, окупованих ними в ході останніх воєнних кампаній, де знаходились історичні столиці Європи —- Будапешт, Прага, Відень, Берлін".

Характерною ознакою блоку було те, що він створювався на добровільних засадах: ніхто туди нікого не затягував силою, ніхто нікого не карав за вихід з нього. Блок НАТО не військовий, а, скоріше, економіко-політико-військовий союз. "Атлантичний союз, — зауважував Г. Кіссінджер, — не будучи насправді союзом, претендував на якусь універсальність. Він об'єднав світову більшість, що протистояла неспокійній меншості". Слідом за НАТО з'явилися й інші об'єднання: у 1951 р. АНЗЮС (Австралія, Нова Зеландія, США). Як правило, військово-політичні блоки Заходу створювалися у тих районах, де, на думку західних політиків, виникала загроза наступу комунізму й, відповідно, необхідність протидіяти цьому. Так, у 1954 p., після поразки Франції у В'єтнамі, створюється СЕАТО (Організація країн Південно-Східної Азії), куди увійшли США, Англія, Франція, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Австралія та Нова Зеландія. Організація мала стати бар'єром проти комунізму у Південно-Східній Азії. У 1955 р. з'явився також Багдадський пакт (з 1958 p. — СЕНТО), членами якого стали Велика Британія, Туреччина, Ірак, Іран та Пакистан. Військово-політичні блоки Заходу стали своєрідною дамбою, яка згідно з доктриною "стримування комунізму" мала замкнути його на східноєвропейсько-азійському просторі. Наступні події у світі показали, наскільки непростим було це завдання у плані глобального протистояння.

На противагу НАТО, Радянський Союз разом зі своїми східноєвропейськими союзниками створив у 1955 р. Організацію Варшавського договору, яку важко назвати рівноправним союзом, ураховуючи гіркий досвід ставлення Москви до своїх партнерів по ОВД. У цілому ж створенням військово-політичних блоків завершується формування структурної системи ведення "холодної війни" обома сторонами, системи "рівноваги жаху".

Перші спроби порозуміння між Сходом і Заходом. Дві тенденції у міжнародній політиці

У "Короткому курсі історії ВКП(б)" Й. Сталін на запитання, "чи може радянський народ лише своїми власними силами знищити цю зовнішню небезпеку, небезпеку капіталістичної інтервенції', відповідав: "Не може, оскільки для знищення небезпеки капіталістичної інтервенції необхідно знищити капіталістичне оточення, а знищити капіталістичне оточення можна лише в результаті переможної пролетарської революції принаймні в кількох країнах... Із цього виходить, що перемога пролетарської революції в капіталістичних країнах є кровним інтересом СРСР".

Від застарілих догм радянське керівництво почало відходити після смерті Й. Сталіна (березень 1953 р.). У липні

1953 р. у м. Паньминьчжоні було підписано договір про перемир'я у Кореї. Війна, розв'язана 25 червня 1950 р. північно-корейським режимом Кім Ір Сена за безпосередньої підтримки СРСР і КНР, завершилася там, де й почалася — на 38-й паралелі. США зі своїми союзниками в ході трирічної кровопролитної війни зірвали спробу поширення комунізму на весь Корейський півострів.

Урегулювання корейського питання стало одним із основних пунктів Женевської наради міністрів закордонних справ п'яти держав (Англія, Франція, СРСР, США, КНР), яка розпочала свою роботу 26 квітня і тривала до 21 липня 1954 р. Однак досягти компромісу з корейського питання не
вдалося. Більш успішними були дискусії з індокитайського питання. У його обговоренні брали участь також ДРВ, Камбоджа, Лаос і Південний В'єтнам. 20 липня 1954 р.'були підписані угоди, що передбачали припинення воєнних дій в Індокитаї до 11 серпня того ж року. Франція зобов'язувалась
вивести свої війська з Індокитаю. Між ДРВ і Південним В'єтнамом південніше 17 паралелі встановлювалась демаркаційна лінія. У 1955 р. мали відбутися вільні вибори в Лаосі і Камбоджі, а через рік — у В'єтнамі. Узятий в Женеві курс на мирне врегулювання відповідав інтересам країн регіону. Однак невдовзі ситуація в Індокитаї знову різко загострилася.

Важливою подією, що сприяла зближенню позицій Заходу і Сходу було укладення мирного договору з Австрією. 15 травня 1955 р. представники СРСР, Англії, Франції, США та Австрії підписали державний договір про відновлення незалежної і демократичної Австрії, що влаштовувало обидві сторони, які в той час прагнули до зниження рівня напруженості.

18—23 липня 1955 р. відбулася Женевська нарада керівників урядів чотирьох держав (США — Д. Ейзенхауер, СРСР — М. С. Хрущов, Англія — А. Іден, Франція — Е. Фор). На ній обидві сторони займалися, скоріше, пропагандою власних ідей, а не вирішенням гострих проблем. Так, пропозиція американського президента Ейзенхауера про запровадження політики "відкритого неба" (тобто здійснення повітряної розвідки територій обох сторін) була відкинута Хрущовим. Не знайшли підтримки також пропозиція СРСР про підписання договору про ненапад між НАТО і ОВД та їдена про вільну для інспекції зону. Створювалося враження, що лідери чотирьох держав зібралися для отримання точнішої інформації про найближчі наміри сторін. Як наслідок, ніяких домовленостей з важливих питань досягнуто не було. Нарада зазнала невдачі.

Утім, перемир'я в Кореї, врегулювання австрійського питання, "дух Женеви" свідчили про певний відхід Радянського Союзу від попередньої жорсткої силової політики. У 1956 р. СРСР підкріпив це на рівні ідеології. XX з'їзд КПРС зробив висновок про відсутність фатальної небезпеки війни, про можливість мирного співіснування країн з різними соціальними системами.

З того часу й аж до другої половини 80-х років у міжнародній політиці співіснували дві тенденції. Перша уособлювала "холодну війну", гонку озброєнь, балансування на грані війни тощо. Друга відображала пошуки "модус вівенді", бажання зменшити напруженість, утримати світ від сповзання у прірву. Упродовж цього періоду переважала то одна, то інша тенденція. Відповідно, наставав або короткий період відлиги, або нове похолодання у міжнародних відносинах.

Однак переламати хід подій у бік миру та безпеки в той час однозначно було неможливо. Тоталітаризм не тільки продовжував домінувати у Східній Європі, на більшій частині азійського континенту, на Кубі, а й систематично здійснював спроби різними шляхами розширити географічний простір свого впливу. Починаючи з другої половини 50-х років розгорнулася безкомпромісна боротьба двох протилежних систем за "третій світ", за країни, що звільнилися від колоніальної залежності.

Проте, оцінюючи тодішню дійсність, не варто зосереджуватися на критиці дій однієї сторони. З одного боку, радянські танки в Будапешті (1956) та Празі (1968) задушили не тільки "контрреволюціонерів", а й перші пагінці зовнішньої політики, необтяженої ідеологемами "непримиренності". А з іншого боку, як зауважує історик В. Дашичев, Вашингтон "допомагав такому ходові подій проповідями "балансування на грані війни " підкріпленими стратегічними бомбардувальниками з ядерними бомбами на борту". Внаслідок цього радянсько-американські стосунки — головна ланка міжнародних відносин — постійно балансували на грані глобального ракетно-ядерного конфлікту.