Витоки вивчення реалій цивілізаційного розвитку, Спосіб вивчення цивілізаційних утворень, Фактичний початок самоідентифікації цивілізацій, Філософія історії Бібліотека українських підручників

4.1.2. Витоки вивчення реалій цивілізаційного розвитку

Фактичне вивчення об'єктивних історичних процесів і структур, для характеристики яких слугує поняття "цивілізація", ведеться з прадавніх часів, задовго до появи цього поняття.

4.1.2.1. Спосіб вивчення цивілізаційних утворень

Відбувається ж це вивчення через співвіднесення теоретиком — представником певної цивілізації — "свого" цивілізаційного утворення з соціокультурними формуваннями, що його оточують. Залежно від характеру цих формувань модифікується й історично-порівняльний аналіз. В одному з варіантів ідеться про співвіднесення цивілізованого суспільства, до якого належить відповідний автор, з суспільством "нецивілізованим", якщо порівнюваний соціум є суспільством варварським. В іншому ж — з суспільством теж цивілізованим, але різнотипним щодо батьківщини історика-оповідача.

За таких порівнянь чітко визначеного історичного пріоритету, тобто передування в часі, між двома різновидами дослідження цих суспільств не спостерігається. Однак певна традиція все ж пробиває собі дорогу, і полягає вона в тому, що спочатку те чи інше суспільство через своїх мислителів-істориків усвідомлює переважно себе як організоване, громадянське (у римлян —civitate) порівняно з неорганізованим, варварським. А вже пізніше суспільство з'ясовує власну своєрідність і серед інших організованих (пізнішою мовою — цивілізованих) соціумів, з якими воно співіснує чи є наступним щодо них.

Розгляд подібних порівнянь досі, як правило, обмежувався тими з них, у яких ішлося про порівняльну характеристику варварського і цивілізованого суспільства і започатковувався, як це показує, зокрема, О.В. Боголюбова, з істориків Римської імперії, наприклад, Тацита9.

4.1.2.2. Фактичний початок самоідентифікації цивілізацій

Насправді ж, звісно, фактична, а не рефлексивна, самоідентифікація цивілізацій розпочалася помітно раніше, навіть якщо вона обмежується цивілізаційними процесами стародавнього греко-римського суспільства. Отже, розпочинати аналіз таких порівнянь варто не з Риму, а з Греції.

Скажімо, вже Геродот, розпочинаючи свою історію, формулюючи її надзавдання, основний лейтмотив, наголошує, що він "зібрав і записав ці відомості, щоб минулі події з плином часу не поринули у забуття і великі й подиву гідні дії як еллінів, так і варварів, не зосталися у безвісті"10. При цьому Геродот прагне уникнути тенденційності й обмеженості, упередженості щодо чужинців, за що Плутарх, як відомо, називав його навіть "філобарбаром", тобто "любителем варварів".

Ще помітнішим інтерес до порівняльного аналізу полісних (читай — цивілізованих) і варварських (передусім — Персія і Карфаген) суспільств стає у Ксенофонта" , а з окремих питань — і в Арісто-теля12.

І лише пізніше традиція компаративного розгляду цивілізованого й варварського суспільства, започаткована істориками стародавньої Греції, набуває свого утвердження і розвитку у представників Історичної думки стародавнього Риму. Безперечно, до найвизначніших із них належить Тацит13. Проте обмежитися лише Тацитом, як це подекуди чиниться, тут аж ніяк не випадає. Адже Тацит — лише одна (хоч і вельми примітна) з фігур у ряду таких "компаративістів". До нього належне місце в цьому ряду посідають і Юлій Цезар14, і Салюстій15, і (хай не історик, а поет) Публій Овідій Назон16, і мораліст Сенека17, водночас з ним — Пліній Молодший18.

Ще пізніше, вже у рамках західноєвропейської цивілізації, повз питання про порівняння з варварством і варварським суспільством не пройшли Монтень, Руссо, Віко і чимало інших мислителів.

Ігнорувати ту обставину, що історичні порівняння цивілізованого й варварського суспільства утворюють своєрідний ряд, і не є поодинокими, небажано з кількох причин. Зокрема через те, що виявлення і з'ясування саме ряду таких порівнянь робить можливою фіксацію загалом не такого вже й помітного зміщення порівняльних характеристик суспільства цивілізованого і суспільства варварського на різних відтинках означеного історичного ряду. А таке зміщення простежується при докладнішому і уважному дослідженні. На перший погляд воно принаймні виглядає дещо парадоксальним, оскільки оптимістичні характеристики цього цивілізованого суспільства його істориками і філософами на початку, за умов формування громадянина і громадянського, дозрілого до усталеної державності, соціуму, стають у міру розвитку відповідної цивілізації, не оптимістичнішими, а дедалі мінорнішими. І навпаки, варварське суспільство, що його представники історичної думки полісу чи цивітас у період їх формування тлумачили як щось якісно нижче за рівнем розвитку і характеризували переважно негативно, пізніше, у працях істориків зрілішого, цивілізованого суспільства, оцінюється дедалі позитивніше, а далі фіксуються навіть переваги цього суспільства.

Скажімо, у Геродота чи Арістотеля (з греків) або ж у Цезаря, На-зона чи навіть Сенеки (з римлян) погляд на варварське суспільство є поглядом людей культури, поглядом у ліпшому разі поблажливих, фактичних чи потенційних, володарів на напівдикі і неорганізовані племена, що покликані підкорятися цивілізованому суспільству і залучатися в міру свого розвитку до його цінностей і благ. Оскільки ж вони, саме через свою нецивілізованість, схильність до свавілля через культурну неотесаність і природну норовливість не хочуть визнавати цього покликання і відповідним чином шануватися, то цивілізованому суспільству "доводиться" ставити їх на місце силою" шляхом майже безперервних, але переможних війн. Полісне ж суспільство (чи відповідно цивітас) подавалися при цьому, як правило, у рожевих барвах, характеризувалися з кращого боку, а то й ідеалізувалися. Щоправда, певний дисонанс у цей мажорний тон вніс ще Саллюстій, який у своїх напучувальних листах до Цезаря та у наступних творах показує не лише переваги римського суспільства тих часів над варварським, а й соціальні хвороби власного цивітас. Причому підкреслює невипадковість цих хвороб за умов, "коли плебеїв, поступово зігнаних з їх земель, байдикування та бідність позбавили постійного житла"; вони "почали зазіхати на чуже майно, гендлювати власною свободою, а разом з нею й інтересами держави"19. Як зазначає Крісп, це поступово, але неминуче спричинило розкол народу, втрату державою ознак спільного надбання і псування звичаїв20. Серед причин дедалі помітніших суспільних негараздів свого суспільства історик доречно називає й нетрудове, загарбане Римом у війнах, багат-ство21, яке спородило зажерливість і розкіш, жагу до грошей і влади, розпусту серед юнацтва і шкідливу для суспільства роздачу народові грошей та зерна22.

Особливо цікавим видається у цьому зв'язку те, що виникнення соціальних вад цивітас Саллюстій безпосередньо пов'язує з переможними війнами з варварським суспільством. "Але коли держава завдяки праці та справедливості збільшилася, — зазначає він" — коли могутні царі були переможені у війнах, дикі племена і чисельні народи підкорені силою, Карфаген, суперник Римської держави, зруйнований вщент, і всі моря й країни відкрилися для переможців, то Фортуна почала лютувати і все звертати. Хто раніше легко долав труднощі, небезпеки, сумніви і навіть важкі обставини, для тих дозвілля і багатства, бажані в інших випадках, ставали тягарем і нещастям"23.

Проте, навіть акцентуючи увагу на дисгармоніях, Саллюстій постає людиною, переконаною у могутності Римської цивілізованої держави, у перевагах такого устрою над варварським, причому перевагах докорінних і незаперечних.

Іншою видається порівняльна характеристика цивілізованого суспільства з варварським молодшому співвітчизнику Саллюстія — Корнелію Тациту. Порівняння римського і варварського, германського суспільства Тацит проводить ще докладніше, ніж його попередники, зокрема Саллюстій. Крім постійних паралелей між цими двома світами, що пронизують наскрізь його "Аннали" та "Історію", Тацит, по суті, присвячує свою працю "Про походження і місце проживання германців" чи не порівнянню лише германського і римського суспільств. Адже ж і цивілізоване римське, і варварське германське постають у Тацита зовсім іншими, ніж у попередників. Пояснюється це, звичайно, розвитком історії — і як науки, і як об'єктивного процесу соціальних змін. Цивілізація римлян за часів Тацита сягнула такого рівня існування, коли дедалі очевиднішим ставало те, що вона є утворенням амбівалентним за самою своєю природою. Формування "civis" (громадянина) і "civitas" (організованого громадянського суспільства) — це процес не тільки здобутків, а й неминучих втрат. Так, становлення громадянина є водночас і культивацією особини виду "гомо сапієнс" і втратою цією особиною її єства, припиненням її існування як невимушеної, природної істоти. Ця сама суперечливість характеризує і шлях до цивілізованості в цілому, який постає у вигляді перетворення неформальної спільноти на інституалізовану, раціонально впорядковану соціальну систему ієрархій, що її уособленням постає держава. Характерно, що поставивши одним із перших питання про грань, за якою припиняється варварство і розпочинається цивілізованість, Тацит до атрибутивних ознак останньої відносить, крім належного рівня матеріального добробуту, саме розвинуту і потужну державність,

З огляду на це протистояння цивітас і варварства, Риму і Германії є не війною чи навіть низкою війн — це віковічне протиборство двох докорінно відмінних світів з контрарними способами дії, поведінки і спілкування, з ментальностями, що взаємовиключаються. На одному боці — Римський цивітас з його щедрим матеріальним достатком, відпрацьованою організованістю і дисципліною, що єднає суспільство у цілісний організм завдяки розгалуженій управлінській мережі, щільно підпорядкованій центральній владі, яка спирається на військову міць і силу. Але всі ці позитивні риси римського цивітас значною мірою знецінює те, що вони уможливлюються за рахунок втрати свободи людської особистості, псування звичаїв і моральних устоїв. На другому ж боці — молоде, енергійне, до анархічності вільне, але водночас бідне до злиденності, ще не дозріле до розвинутих форм державності й переповнене міфологічними забобонами напівдике, варварське суспільство. Ці два типи суспільства виступають, фактично, у Тацита як своєрідні плечі терезів історії, покликані збалансувати і гармонізувати ії перебіг.

У процесі подальшого руху суспільства подібна виваженість з'ясування співвідношення доцивілізованого і цивілізованого суспільства стає швидше винятком, ніж правилом. Скажімо, такі мислителі, як Монтень, Руссо, певною мірою Шпенглер, віддають перевагу доцивілізаційним соціокультурним утворенням, ряд інших філософів та істориків, про яких мова йтиме нижче — цивілізації. Виявлення ж золотого перетину означеного співвідношення постає як одна з віковічних філософсько-історичних проблем, яку кожна з епох і кожен з культурно-історичних типів тлумачить по-своєму.

Всі ці підходи формуватимуться вже значно пізніше. Та вже в античності фактичний аналіз цивілізації аж ніяк не вичерпувався віссю порівняння цивілізованого і варварського суспільств. Важливим зрізом такого аналізу, що, як правило, проходить повз увагу дослідників, є порівняння цивілізованого суспільства, але не з варварським, а з іншим цивілізованим суспільством. Імпліцитно цей аспект розгляду цивілізованого суспільства формувався, по суті, паралельно з першим, означеним вище. Однак експлікується і стає паритетним відносно першого аспекту, сфокусованого на дистинкції "цивілізоване — варварське", другий зріз дещо пізніше. Адже суспільства, які спочатку, протягом тривалого періоду тлумачилися представниками цивілізованого суспільства (полісу чи цивітас) як варварські, починають з часом сприйматися істориками як такі, що представляли поліс чи цивітас, тобто як суспільства теж цивілізовані, рівнозначні, хоч і принципово інші. У стародавніх греків такий поворот чи не вперше стає помітним у Ксенофонта, особливо в його "Грецькій історії"24. Вже Ксенофонт, свідомо чи ні, розглядає не лише полісні утворення у межах самої Греції, а також і тогочасну Грецію та ії оточення як співвідношення різних форм саме організованого, культурного суспільства, а не культурного (цивілізованого) і варварського.

Ще у греків "прокльовується", а у римлян стає дедалі чіткішою (щодо зовнішніх соціумів) опозиція двох начал — замкнутості, мо-надності і відкритості, космополітичності. У контексті римської цивілізації згадана опозиція започатковується, можливо, ще добре відомим протиборством сціпіонівської і катонівської зовнішньополітичних стратегем, яке мало місце наприкінці III —початку II ст. до н.е.

Для Катона Старшого з його показовим гаслом: "Карфаген не повинен існувати, поза межами імперіуму — лише варварські, неци-вілізовані краї". Останні заселені негромадянами, не такими, як у Римі, людьми. Отже, за Катоном, і не зовсім (а можливо і зовсім не) людьми, що підлягають завоюванню і цивілізаційному впливу Римського суспільства.

Сціпіон же, навпаки, саме у несхожості, своєрідності довколишніх країн вбачав запоруку існування їх як рівнозначних Риму суб'єктів активної історичної дії. Римська держава для нього — не метрономів, якій навколишні народи підлягають апріорі, а передусім один з різновидів організованого, дорослого до державності суспільства, якому необхідно постійно і вперто боротися з іншими різновидами такого суспільства як з рівними — і за статус лідера серед них, і за утримання цього статусу в подальшому. Саме звідси походить і підкреслена увага Сціпіона до достоїнства, звичаїв, релігійних традицій представників провінцій та союзників, і його щира заклопотаність їх справами, і доброзичливість до зовнішніх ворогів Риму (звісно, після перемоги над ними), і боротьба за збереження самобутності та свободи корінного італійського селянства та атмосфери старовинної внутрішньополісної демократії.

Але на цьому етапі гору взяв не "космополітичний", поліцентричний підхід до розгляду проблематики цивілізованого суспільства, абрис якого (підходу) ми знаходимо у Сціпіона, а великодержавно-хижацький, зневажливо-принижуючий катонівський підхід, що ліг в основу зовнішньополітичної стратегії Римської держави. Потрібна була понад столітня криза республіки, що дедалі поглиблювалася, аби з усією очевидністю виявилася неспроможність катонівського "римо-центризму" і сформувалися сприятливі умови для реалізації сціпіонівського поліцентризму.

У міру того, як дискредитував себе перший підхід, посилювався інтерес до позаримських осередків цивілізації, передусім до грецьких. І виявився цей інтерес насамперед у вигляді елінізації духовного життя: моралі, філософії, мистецтва та й навіть побуту римлян, що спричиняло переважно неусвідомлене органічне злиття грецького і римського начал у життєвому світі римського суспільства. Але не тільки в цьому, а й водночас шляхом свідомо фіксованого й де* далі глибше осмислюваного паралелізму в розвитку грецької та римської цивілізацій, їх архетипних цінностей — передусім духовних.

Скажімо, філософія Ціцерона — чималою мірою є продукт саме елінізації, спробою поєднання різнотипних філософських ідей, продукованих не тільки у Римі, а й за його межами. Його філософія, — зазначає Г.Г. Майоров, — розрахована на всіх і кожного у "величезному, пістрявому й суперечливому римському світі, мимоволі повинна була стати еклектичною, або, точніше, синтетичною, що поєднувала в собі і пропускала через себе все, створене до неї у сфері думки підвладними Риму народами"25. І передусім — греками. Однак засвоєння філософських надбань греків зовсім не пов'язується у Ціцерона з свідомим осмисленням, а тим більше визнанням стародавньої Греції як рівновеликого римському цивілізованого суспільства. Тому школярування у грецьких філософів аж ніяк не завадило Ціцерону бути щиро переконаним у тому, що римляни, і тільки вони, створені, як він зазначає у шостій філіппіці проти Антонія, щоб владарювати над усіма народами.

Свідомо у системному вигляді порівняти розвиток стародавньої Греції як цивілізації (хай не використовуючи цього слова і навіть не знаючи його, воно з'явиться значно пізніше), причому цивілізації рівнозначної римській, з розвитком останньої, зміг лише грек. Цим греком є Плутарх, який здійснив чи не першу свідому спробу такого системного, послідовного і докладного порівняння двох античних цивілізацій шляхом створення низки паралельних життєписів видатних історичних осіб Греції та Риму26.

Однак не тільки Плутарху, а й мислителям, які жили і творили вже у рамках пізнішої, західноєвропейської цивілізації, сам цей термін — "цивілізація" — не був відомий ще досить довго, хоч вони фактично досліджували саме цивілізаційні процеси. Французам, наприклад, як уже зазначалося на початку розділу, — до початку 1767 р., а англійцям — до 1767 р.

Лише починаючи з цих дат (в інших країнах Європи з тим чи тим запізненням) у працях істориків та філософів історії починає зустрічатися згаданий термін саме з тим об'єктним змістом, який він позначає.

Варто, втім, не забувати й того, що на різних історичних етапах наступного розвитку історичної та філософсько-історичної галузей знань зміст терміна "цивілізація" зазнавав чималих змін і перетлумачень.

Скажімо, мислителі, які запровадили цей термін і протягом певного (не такого вже й короткого) наступного часового відтинку, використовували поняття "цивілізація" для характеристики не стану суспільства, а певного суспільного процесу.