НЕВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ, Обличчя, жести й емоції, "Обличчя" і культура, Соціологія - Гіденс Ентоні Бібліотека українських підручників

НЕВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ

Суспільна взаємодія вимагає численних форм невербальної комунікації — обміну інформацією та її значенням через зміну виразу обличчя, жести й рухи тіла. Невербальну комунікацію іноді ще називають "мовою жестів", але цей вислів оманливий, бо ми, як правило, користуємося такими невербальними знаками, щоб спростувати або доповнити те, що сказано словами.

Обличчя, жести й емоції

Одним з головних видів невербальної комунікації є вираз обличчя, що передає певні емоції. Пол Екман та його колеґи, описуючи рухи лицевих м'язів, що утворюють той або той вираз обличчя, винайшли систему, яку назвали "Кодувальна система виразу обличчя" (КСВО) (Ekman and Friesen, 1978). В цей спосіб вони спробували внести певну ясність у сферу, яка зазнає украй непослідовних або суперечливих інтерпретацій, оскільки існує надто багато поглядів на те, як треба ідентифікувати та класифікувати емоції. Чарлз Дарвін, засновник еволюційної теорії, твердив, що основні моделі емоційного виразу однакові для всіх людських створінь. Хоча дехто з цим не погоджується, Бкманові дослідження, проведені серед людей дуже різного культурного тла, начебто підтверджують такий погляд. Екман і Фрізен вивчали ізольовану спільноту у Новій Ґвінеї, члени якої раніше фактично не контактували з чужинцями. Коли показували їм картинки з виразами облич, які передавали шість емоцій (щастя, смуток, гнів, огиду, страх, подив), новоґвінейці ідентифікували ці почуття.

Згідно з Екманом, результати його власних та подібних досліджень, проведених із різними людьми, підтверджують думку, що емоційний вираз обличчя та його витлумачення властиві природі людини. Він погоджується, що його досліди мають певною мірою обмежений характер, і, можливо, тут ідеться про культурний досвід, який набув надзвичайного поширення; проте його висновки підтверджуються й результатами інших досліджень. І. Ейбл-Ейбесфелдт вивчав поведінку шістьох дітей, які народилися глухими й сліпими, щоб з'ясувати, наскільки вираз їхніх облич відповідає виразові зрячих і наділених слухом індивідів у специфічних ситуаціях (Eibl-Eibesfeldt, 1973). Він установив, що діти всміхалися, коли їх залучали до вочевидь приємної активності; здивовано підіймали брови, коли їм давали понюхати предмет із незвичним запахом, і хмурилися, коли їм знову й знову давали річ, яка їм не подобалася. Оскільки вони не могли спостерігати, що саме так поводяться інші люди, то напрошувався висновок, що ці реакції були вроджені.

За допомогою КСВО Екман і Фрізен ідентифікували певну кількість малопомітних скорочень лицевих м'язів у новонароджених немовлят, які властиві також дорослим людям, коли ті переживають якісь емоції. Наприклад, немовлята випинають губки і супляться, що нагадує вираз огиди у дорослих, коли їм дають щось кисле. Та хоча лицевий вираз емоцій, мабуть, почасти належить до природжених характеристик людини, індивідуальні та культурні фактори впливають на їхню форму й на контексти, в яких вони визнаються доречними. Наприклад, як саме людина всміхається, точні рухи її губ та інших лицевих м'язів, і як довго усмішка затримується на її обличчі — все це відрізняється в різних культурах.

Немає таких жестів чи поз, які були б характерними для всіх, чи принаймні для більшості культур, у всякому разі цього нікому не вдалося довести. Скажімо, у деяких суспільствах люди кивають головою на знак незгоди, що суперечить англо-американському звичаю. Окремі жести, до яких європейці та американці вдаються дуже часто, такі, як показати на когось пальцем, видається взагалі неіснуючим у певних народів (Bull, 1983). А такий, наприклад, жест, яв приставити до щоки випрямлений указівний палець і покрутите ним, що в деяких областях Італії вживається як знак схвалення, певно, невідомий більше ніде.

Як і вирази обличчя, жести та пози постійно застосовуються для доповнення висловлювань, а також для передачі змісту в тих випадках, коли нічого сказано не було. І виразом обличчя, і жестом, і позою можна передати жарт, іронію або скепсис. Враження, які ми незумисне виказуємо невербально, часто означають, що ми сказали зовсім не те, що хотіли насправді сказати. Зашарітися — це, можливо, найочевидніший приклад такої ситуації, але існує безліч інших ледь помітних ознак, які зауважують співрозмовники. Щирі вирази облич, як правило, зникають через чотири або п'ять секунд. Усмішка, яка триває довше, може бути робленою. Вираз подиву, що затримується на обличчі, часто використовується для пародіювання, аби показати, що індивід аж ніяк не здивований, хоча для цього, здавалося б, і є підстави.

"Обличчя" і культура

Слово "обличчя" може також стосуватися того, якої думки про певного індивіда інші. У своєму повсякденному житті ми звичайно приділяємо багато уваги "збереженню обличчя". Так, чемність або правила етикету, яких ми намагаємося дотримуватися у світському товаристві, полягають насамперед у тому, що ми не дозволяємо собі такої поведінки, яка привела б нас до "втрати обличчя". Ми не згадуємо про ті епізоди з життя певної людини або ті її особисті характеристики, які могли б її збентежити, якби ми про це заговорили. Здогадавшись, що людина носить перуку, ми, проте, утримуємося від жартів щодо цього, принаймні в тому випадку, коли не належимо до її найближчих друзів. Тактовність — це своєрідна захисна тактика, до якої вдається кожен, маючи надію, що його власні вади та недоліки теж ніхто не стане обговорювати прилюдно. Тож наше повсякденне життя не зовсім спонтанне. Здебільшого самі цього не усвідомлюючи, ми вправно й постійно контролюємо вираз свого обличчя, позу тіла та жести в процесі спілкування з іншими людьми.

Декотрі люди дуже добре вміють контролювати вираз свого обличчя та виявляти тактовність у спілкуванні. Наприклад, добрий дипломат мусить уміти, вдаючи, ніби це йому надзвичайно приємно, спілкуватися з тими, чиїх поглядів він не поділяє і до кого він може навіть відчувати відразу. Від того, наскільки це йому вдається, може залежати доля цілих народів. Приміром, гнучка дипломатія може послабити напругу між державами й відвернути війну.