Пізнавальні почуття., Психічний стан як вияв мінливості й сталості пізнання світу., Від емоційних переживань до глибоких переконань., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Пізнавальні почуття.

Допитливість і цікавість як специфічна пізнавальна форма інтересу до навколишнього світу, що виявляється спочатку в намаганні маніпулювати речами, головним чином і породжується первинно тими змінами, які це маніпулювання викликає в речах. Виникає "дослідницький імпульс" (за СЛ.Рубінштейном) — це передусім інтерес до предмета, породжений тими змінами, яких зазнав цей предмет у результаті впливів на нього. Пізнавальний, теоретичний інтерес породжується в практичній діяльності. В дитини він виявляється спочатку на рівні конкретних фактів (дитина слухає, бачить, читає, намагаючись щось зрозуміти), а пізніше переходить на рівень абстрактних понять, ідей та принципів. Це потреба пізнати самих себе, сенс свого існування через пізнання світу і всесвіту. Це когнітивна потреба в інформації і знаннях (слово "когнітивна" походить від латинського "когнітаре" — мислити). Оскільки пізнавальна діяльність є пошуком саме корисних для людини відомостей, з нею завжди пов'язаний емоційний фактор. Такий пошук — не холодний раціональний процес, він завжди пов'язаний з цілями людини, а значить і з тим, як вона сприймає свої відносини із середовищем і свої цілі. "Око людського пізнання не сухе. Навпаки, воно зволожене пристрастями і волею", — так вважав англійський філософ Ф.Бекон. В інтелектуальних почуттях — подиву, сумніву, цікавості, допитливості — знаходить свій вияв потяг до пізнання. Отже, почуття у своєрідних і специфічних формах виконують і пізнавальну функцію,

У вчинковій дії ми спостерігаємо й фіксуємо цю єдність і суперечливість пізнавальної та афективної сфери. На початкових стадіях розвитку предметно-пізнавальні й афективні моменти єдині: вони не диференціюються. В міру їхньої диференціації між ними виникає антагонізм, суперечливість. Весь перебіг розвитку афективно-емоційної сфери, перехід від елементарних афектів і почуттів до вищих зумовлений характером взаємозв'язку інтелектуального й емоційного. Спочатку емоції підкоряють пізнання: людина може зрозуміти в діях інших лише те, що відчуває сама. Потім пізнання звільняється від почуттів: людина починає розуміти те, що не властиве її почуттям, що чуже їм. Інтелектуальна сфера, відділившись від емоцій, намагається спрямовувати почуття людини. І, нарешті, на вищих щаблях розвитку почуттів ми знову повертаємося до їх взаємопроникнення та єдності, що знаходить свій вияв в естетичних почуттях.

Найвиразніше ця єдність і суперечливість пізнавального й емоційного виявляється у психічних станах людини. Саме ця потреба нескінченного пізнання себе, осягнення свого місця у світі, потреба у високих переживаннях пов'язана зі зверненням людини до самої себе, з виникненням найрізноманітніших станів її буття.

Психічний стан як вияв мінливості й сталості пізнання світу.

Поняття "стан" використовується в науці з часів Арістотеля. Протягом століть його трактування зазнало суттєвих змін: відбувся перехід від ототожнювання стану об'єкта з його якостями, властивостями до діалектичного розуміння стану як засобу відображення змін: зміна виражається через щось відносно стале, стійке. Стан — це філософська категорія, котра відображає специфічну форму реалізації буття, фіксує момент сталості в зміні, розвитку, русі об'єктів у певний момент часу за певних умов. Це визначення має загальний характер і широко використовується в різних науках. Як конкретно-наукове поняття стан описується конкретними характеристиками того чи іншого носія. Об'єкт чи явище як сукупність властивостей реалізується через стан.

У психології поняття "психічний стан" використовується для умовного виділення у психіці індивіда відносно статичного моменту на відміну від понять "психічний процес" і "психічні якості", що розкривають відповідно динамічну сторону психіки і закріпленість, повторність її проявів. Проте, з позицій вчинку, в розумінні психічного стану слід більше наголосити на розкритті проявів суперечності і зміни. Так, поняття стан виступає як категорія, що відображає суперечність зміни і розв'язання цієї суперечності. Виникнення поняття стану в психологічній науці пов'язане з розвитком уявлень про психічне відображення, його чуттєву форму. Елементарною формою психічного відображення виступає відчуття. Ф.Енгельс в "Анти-Дюрінгу" підкреслює, що відчуття необхідним чином пов'язане з білковими тілами. Спосіб існування білкового тіла — життя — передусім полягає в тому, що в кожний даний момент білкове тіло є самим собою і водночас іншим. Відбувається безперервне перетворення складових частин, перехід з одного стану в інший, що є проявом сталості й безперервності руху. Необхідність використання категорії стану в психологічній науці продиктована суперечністю психічного відображення — його сталістю та зміною вже на рівні елементарної форми пізнання — відчуття. Це рівень єдності, недиференційованості пізнавального й афективного, емоційного в психіці. Втрату нормальної здатності відчувати, що означає неадекватне відображення об'єктивної дійсності, неадекватне пізнання, І.М.Се^ ченов пов'язував із виникненням певних станів — марення, маячення.

Рівень диференціації пізнавального й афективного описується у працях К.Д.Ушинського за допомогою терміна "відчування", виділення зв'язку "ставлення — стан". Стан належить до почувань, а не до відчуттів. У почуваннях проявляється суб'єктивне ставлення до відчуттів, спричинених зовнішнім світом, який діє на нас через органи чуття. Під почуваннями розуміються різноманітні відгуки душі на її власні відчуття та уявлення. Це особливий клас явищ, відомий під назвою почуттів і бажань. Слово це — старовинне, книжне, та воно вже тому підходить, що незручно сказати: почування слуху, зору тощо.

Отже, стан пов'язаний зі ставленням людини до явищ власної психіки, ставленням, яке закріплює сталість і зміни в психічному відображенні світу, суперечливість останнього. Суб'єктивні стани власне й становлять предмет психологічного дослідження, через стани реалізуються психічні явища, через стан розвивається вчинок. Виникнення того чи іншого стану пов'язане з намаганням розв'язати суперечність між мотивацією і дією, з проявом післядії, з феноменологічним виявом учинку. Ще І.П.Павлов розглядав психологію як науку про суб'єктивні стани. Звичайно, йдеться не просто про стан людського організму, його тіла, а про стан душі, який відображує суб'єктивний аспект зв'язків людини з дійсністю, переживання їх людиною.

Психічний стан — це цілісна характеристика психіки людини, яка фіксує момент сталості і своєрідності в динаміці психічних явищ; це форма реагування, яка виражає ставлення людини до явищ власної психіки, що розкриваються в процесі взаємодії з навколишнім середовищем у певний момент часу за певних умов.

У психічному стані розпредмечуються переживання людиною здійсненого вчинку, звернення до себе, нескінченність пізнання і самопізнання. Через стан, шляхом переживання інтелектуальних почуттів реалізуються вторинне взаємопроникнення і єдність пізнання і емоцій, вияв пізнавальних емоцій, "святого потягу" до пізнання.

Взаємопроникнення і єдність пізнання та емоцій на вищому рівні викликають палке бажання пізнавати нове, незвідане, пристрасть до пізнання.Ф.Бекон наголошує, що саме пристрасна природа пізнання породжує нічим не підкріплені знання і всі фантазії. Та, будучи безсумнівною перешкодою для пізнання, пристрасть водночас є і могутнім, потужним двигуном цього процесу. Гегель був упевнений, що без пристрасті, без жаги нічого великого зроблено бути не може. Є лише одна пристрасть, яка не засліплює розум,— це жагуча, палка, пристрасна любов до істини, жага істини. Спіноза вважав, що пристрасть можна перемогти лише пристрастю. Виховати пристрасть до істини можливо тільки вольовим шляхом. Це виховання необхідне для вченого. Воля гальмує всі захоплення, окрім захоплення істиною. Але істина відносна. Стан захоплення проходить і, незалежно від виникнення іншого, альтернативного стану — подиву (з якого, як вважав Платон, розпочинається будь-яке пізнання); сумніву (як єдності й суперечливості впевненості і невпевненості), скептицизму (як можливості заперечення істинного знання), — вчинкова дія не минає, вчинок не вичерпується, лише вияв її (дії) може бути або яскравим, випуклим, або блідим, невиразним, шо пов'язане з переконаннями людини.

Від емоційних переживань до глибоких переконань.

Учинок передбачає реакцію людини на нього й на саму себе, тобто в дію вноситься оцінка. Це найвищий прояв взаємопроникнення і єдності пізнавального й емоційного. Людина співвідносить оцінку з еталоном пізнавальним — з пошуком істини, з моральним — пошуком добра. Вона намагається свідомо зрозуміти свою пристрасть. Ті почуття живуть довше і триваліше, які поєднуються з ідеями, — вважав К.Д.Ушииський. І це не просто пристрасть як можливість ідеї постійно, протягом тривалого часу викликати сильну емоційну реакцію; на її місці з'являється те, що називається глибокими переконаннями. Людина залишається вірною їм усупереч вимогам усіх природних інстинктів, голос яких невиразний і блідий на фоні тих яскравих вражень, що даються людині силою її переконань.

З радості від яскравої іграшки чи картинки до вміння перейти від зовнішнього блиску до розкриття дедалі нових якостей і рис, що властиві предмету чи образу, який нас цікавить, — такий шлях потягу до пізнання. І.М. Сеченов писав про розвиток цього потягу: "з яскравої фарби будь-якого предмета, речі — до яскравого плаща лицаря... — на себе в лицарському вбранні — тоді до властивостей лицаря... тоді до цих властивостей у будь-якій людині..." Це шлях від емоційних переживань до глибоких переконань, шлях до найвищого рівня відображення суперечливості та єдності емоційного й пізнавального. Це шлях формування "святого потягу" до пізнання, пошуку істини, її краси, формування ідеалу, еталона як незбагненної для людини єдності істини, краси й добра.

Пізнання істини потребує виникнення певних психічних станів уже завдяки характеристикам істини, її критерію — практичним діям. Стан та істина пов'язані як феноменологічні явища. Стан виступає засобом досягнення істини. Стан як істина містить ознаки відносного, абсолютного й конкретного. Але істина об'єктивна, а стан суб'єктивний. Піднесення людини до найвищих станів буття не знімає цю суперечність, досягнення ідеалу — абсолютного стану краси, любові й добра — означає небуття, де зливаються знання про світ і сам світ.