Вчинок самоздійснення., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

Вчинок самоздійснення.

Якщо людині вдається вивільнитись, подолати залежність від ситуації (на що інколи можуть бути витрачені роки), вона переходить на новий смисловий рівень існування, відчуваючи себе вільною у можливості подальшого розгортання власного життя на вчинковій основі.

З цього моменту генетична логіка життя як учинку "знімається" у логіці продуктивної вчинкової активності, у вчинку самоздійснення.

Вчинок самоздійснення синтезує в собі "хочу" і "можу", тобто мотиваційний і інструментально-дійовий аспекти, що розгортаються у внутрішньо вмотивованій, а тому вільній, творчій, свідомій, відповідальній діяльності, позитивний результат якої психологічно виявляє себе в екстатичному переживанні досягнутої внутрішньої гармонії із самим собою і світом, відчутті наближеності до рівня, що вичерпує найбільш суттєве, власне людське в людині.

На етапі зрілості життя людина досягає рівня повної свободи творчості, незалежного від зовнішніх детермінацій процесу самоздійснення. її вже не відволікають все нові й нові бажання. Вона не губиться у незначному. Вона живе, за висловом Н.Аббаньяно, "зосереджено, єдиним домінуючим інтересом і зводить до цього інтересу як до міри і фундаментального критерію все багатограння подій".

Чим же вчинок самоздійснення відрізняється від вчинку самоствердження?

Якщо виходити з позиції В.Фрапкла, потреба самоствердження, самоактуалізації, особливо в її загостреному варіанті, характерна для індивіда, що відчуває хронічне емоційне невдоволення власним життям через неможливість або нездатність утвердитися в бажаному статусі, досягти успіху в тому, що є смислом життя.

Погоджуючися з В.Франклом, можна, проте, підтвердити правомірність використання цієї категорії лише для визначення онтогенетичного рівня вчинкової активності, характерного для незрілої особистості, яка справді постійно невдоволена результатами своїх вчинкових дій, що за нормальних умов виступає рушійним моментом розвитку.

Більш суттєвим і поняттєво точнішим вважається інше міркування. Самоствердження передбачає наявність абстрактної можливості, "доактуальної потенції", яка саме через механізм самоакту, алізації стає потенцією конкретною у вигляді напрацьованого і пережитого людиною протягом періоду становлення індивідуального досвіду, а також наявністю усвідомленої програми життя, яку індивід органічно пов'язує зі смислом свого існування і тому намагається здійснити.

Вчинок самоздійснення знаходить свою реалізацію у вчинку істини, вчинку краси, вчинку любові і вчинку добра.

Зріла людина утверджується в статусі дійсного суб'єкта пізнання свого життєвого світу і себе в цьому світі. Пізнавальна мотивація при цьому підноситься на рівень відкриття нових законів буття, проникнення в його таємниці. Проте найбільш суттєвим є розв'язання по суті філософської проблеми принципової пізнавальності світу, а також сенсу пізнання.

Таким чином, рух до істини можливий лише через вчинок, через подолання неможливості проникнення за обрії пізнаного, осягнутого, через подолання страху перед нескінченністю сущого шляхом усвідомлення своїх безмежних можливостей і своєї виключної космічної місії — носія "мислячої матерії", що повинна сама себе мислити і здійснювати подальший саморозвиток як спричинений пізнавальною діяльністю людини. Вчинок істини — це спосіб утвердження зрілої людини у центрі буття, об'єктивно зумовлена претензія на статус основного джерела, рушійної сили і спрямовуючого начала його саморозгортання у вічності.

Вчинок істини набуває свого сенсу, якщо гармонійно переходить у вчинок добра. Творити добро — чеснота, яка вимірюється за критерієм святості. Людина не може визначатися як зріла, якщо не піднеслася до рівня добротворення і благодаріння. Тут не мається на увазі протиставляти егоїстів і альтруїстів. Мова йде про загально-космічний закон взаємодії, за яким існує Всесвіт. Тільки віддаючи за максимумом одне одному, ми можемо і повинні за максимумом брати, привласнювати, інтеріоризувати здобутки інших, а отже, безконечно збагачувати свій потенціал саморозвитку, безконечно збагачуючи тим самим потенціал саморозвитку людства. У такий спосіб і досягається рівень діалектичного взаємопереходу індивідуального і універсального. Моє "Я" стає воістину повноважним представником у Всесвіті всього людства, з усією його історією й усією відповідальністю за майбутнє, носієм усіх його цінностей і благ і перш за все — можливості творити нарівні з Універсумом нові форми індивідуального і соціального буття.

Наступний напрям самоздійснення передбачає розв'язання людиною проблеми утвердження прекрасного і уникнення, знищення всього того, що спотворює світ і життя в цьому СВІТІ.

Прекрасне як форма буття може мати різні визначення. Проте синтезувати поняття про "прекрасно оформлене буття" можна тільки через категорію вчинку. Адже прекрасне — це новостворене, но-воявлене нам як результат високої творчості, шо виникає на перетині індивідуального та універсального, особистого і всезагального.

Отже, мова йде про те, що дія набуває рівня вчинкової лише тоді, коли її зміст оформлений за законами краси, коли не сам абстрактний факт вчинку, а й рівень його досконалості включається в оцінку і викликає естетичне захоплення. Не випадково в такому разі кажуть не просто про вчинок, а про "гарний" вчинок.

Вчинок самоздійснення буде відповідати критерієві необхідності й достатності, а людина досягне статусу зрілої лише за умови, що вона зможе піднестися до вчинку любові, що пронизує її як творця істини, добра і краси.

Людська любов має свої витоки у глибинних потягах буття до самовідтворення. Любов у широкому розумінні і є такою відтворюючою силою. Адже будь-які нові форми буття виникають унаслідок синтезу двох протилежних сутностей шляхом їх екстатичного взаємопроникнення, добровільного самозникнення і самознаход-ження в іншому заради утвердження нового, в якому кожний з учасників цього "любовного вчинку" отримує єдино реальну можливість продовжитись у безконечності.

Вчинок любові має свою логіку і здійснюється у двох протилежних напрямках, що в ідеалі повинні поєднатися. Це вчинок любові до себе і вчинок любові до ближнього.

Любовне вчинення по відношенню до себе означає не що інше, як розкриття істини свого індивідуального буття в його неповторній красі й моральній довершеності. Шлях розкриття лежить через самопізнання себе шляхом любовного самотворення своєї індивідуальності.

Проте індивідуальне не може бути виявлене і ви плекане інакше ніж у любовній єдності з універсальним, всезагальним, загальнолюдським. Тому любов до ближнього є те джерело; з якого кожна окрема людина живиться матерією і енергією для самопізнання і самопобудови власної індивідуальності. Вона є і дзеркало, вдивляючись в яке, людина самостверджується як творець нової форми буття, рівний в цьому Універсуму.