Філософсько-історичні категорії як форми історичної всезагальності, Дві форми загального, Загальне як однакове й загальне як ціле: аналіз їх співвідношення в історії, Категорія "історія" як засіб узагальнення та засіб рубрикації, Філософсько-історичні

6.1.3. Філософсько-історичні категорії як форми історичної всезагальності

Серед визначальних рис категорій філософії історії є та, що представляє їх як форми вияву, фіксації та усвідомлення історичної всезагальності.

6.1.3.1. Дві форми загального

Ще з часів античності відомо, що загальне має два основні різновиди. Один із них набув повсюдного поширення і розглядається, звичайно, як синонім, уособлення загального в цілому. Це — розуміння загального як однакового, тобто загальне тлумачиться як результат фіксації у багатьох загалом відмінних один від одного предметах якоїсь однієї й тієї самої, спільної характеристики.

Вже Арістотель у праці "Категорії", розрізняючи "таке" (однакове) й "інше", виокремлює категорії як основні, однопорядкові, незалежні, непідпорядковані один одному роди сущого як такого 29. Наприклад, за статевою ознакою люди як одиничні суб'єкти реального історичного процесу можуть бути згруповані у дві основні категорії: чоловіки та жінки.

Однак той самий Арістотель, у своїй іншій роботі — "Фізиці" — трактує загальне вже не як однакове, а як ціле. "Загальне, — зауважує він, — є щось ціле, оскільки загальне охоплює багато що на кшталт частин"30. Отже, загальне постає вже не як подібне, однакове у речах, що самостійно існують, а як внутрішній зв'язок, органічна залежність і взаємодоповнюваність частин, що не існують самостійно у рамках певної цілісності. Остання, зрештою, і постає у ролі всезагальності.

6.1.3.2. Загальне як однакове й загальне як ціле: аналіз їх співвідношення в історії

Некоректним було б надавати особливих переваг якомусь одному із розглянутих двох підходів до розуміння загального у природі філософських категорій, зокрема й філософсько-історичних як форм всезагальності. Ці підходи органічно доповнюють один одного, і кожен з них не менш необхідний, ніж інший. Водночас не можна ігнорувати й тієї обставини, що на різних стадіях осягнення історичного процесу, або ж за різних ракурсів його висвітлення один з підходів може виходити на перший план, інший — поставати як підпорядкований. Скажімо, на ранніх етапах осмислення історичної реальності або ж за розгляду її у ракурсі, повторюваності чи подібності життєдіяльності різних суспільств, культур, цивілізацій, народів, націй, етнічних або соціальних спільнот чи, нарешті, окремих людей, домінує підхід до історичної загальності як до однакового в історії. У більшості випадків, коли йдеться про повсякденне, "буденне" розуміння історії, та й у багатьох ситуаціях спеціально-історичного, а подекуди й філософсько-історичного пізнання, саме цей підхід переважно і використовується. Однак, коли йдеться не про локальні, спеціально-історичні поняття, тим більше, не про повсякденні уявлення про історію, а про всезагальні історичні поняття, тобто філософсько-історичні категорії, цей підхід виявляється принаймні недостатнім. Адже філософсько-історичні категорії у значенні всезагальних історичних понять стосуються не кількох і навіть не багатьох, а (звісно, у певному зрізі) всіх історичних процесів і явищ. Схожість чи повторюваність в історичному русі виявляється, загалом, через абстрагування та індуктивним шляхом. Метод абстрагування означає виокремлення певних складових історичних об'єктів з подальшим співвідношенням цих складових і погрупуванням подібних чи повторюваних з них на відповідні типи, класи, види, різновиди тощо. Подібні погрупування індуктивним шляхом ніколи не бувають повними, тобто справді всезагальними.

Крім того, абстрагування як риса цього підходу, при всій його продуктивності має й небажану сторону. З одного боку, абстрагування дає змогу виокремити подібні й повторювані компоненти історичних явищ і відсторонитися від інших їх елементів. Але, з іншого боку, виокремлені компоненти вириваються з контексту певної історичної цілісності, складовою якої вони є. Тому часто-густо абстрагування фіксує зовнішню, позірну повторюваність чи схожість, не враховуючи глибинних, змістових, істотних відмінностей. А для автентичного осмислення своєрідності, суті історичних цілісних, монадних утворень і відповідно філософсько-історичних категорій, що їх відображають, саме врахування таких відмінностей і має, зазвичай, вирішальне значення.

У такому випадку спроможнішим виявляється другий підхід до розуміння філософсько-історичних категорій, заснований на розумінні загального як цілого, спільного, внутрішнього зв'язку взаємопідпорядкованих складових у контексті певної цілісності. В результаті кожна категорія філософії історії постає як багатошарове за змістом, полісемантичне за значеннями і водночас цілісне утворення.

Скажімо, категорія "праця", з позицій розуміння загального як однакового, подібного, визначається як "доцільна діяльність людини, у процесі якої вона за допомогою знарядь праці впливає на природу і використовує її в цілях створення предметів, необхідних для задоволення своїх потреб"31. Розглянута ж у ракурсі другого підходу як характеристика наскрізного зрізу певного конкретно-історичного суспільства, цілісного соціально-історичного організму, категорія праці набуває змісту, здатного структуруватися у різних площинах, відповідно до різноманітних критеріїв. Якщо, наприклад, взяти за критерій ступінь індустріалізованості суспільства, то в доіндустріальному суспільстві та індустріальному праця постає субстанційною основою функціонування й розвитку соціальної системи у значенні перетворюючої чуттєво-предметної діяльності; у постіндустріальному ж та інформаційному суспільстві праця вже є субстанцією, базовим чинником, структуроформуючим принципом розвитку й функціонування суспільства як цілого та його основних сфер, як вже соціальна діяльність людини у широкому сенсі слова, як найважливіший, технологічно, організаційно, інтелектуально й інформаційно насичений спосіб життєдіяльності людини32.

Подібне стосується і категорій, що характеризують духовне життя людей. Так, категорія моралі, трактована у русі загального як подібного, одноманітного постає засобом генералізації — "одним з основних способів нормативної регуляції дій людини у суспільстві; особлива форма суспільної свідомості й вид суспільних відносин"33. Розкриваючи ж своєрідність цієї категорії як фіксації одного з вимірів того чи іншого суспільного цілого, ми знову ж таки виявляємо ії смислову багатовимірність. Інакше кажучи, у ролі засобу рубрикації для різних соціальних контекстів категорія моралі, як і довільна інша, постає водночас і засобом індивідуалізації. За радянських часів за взірець визнавалося розкриття конкретно-історичного її характеру Енгельсом, передусім в його роботі "Анти-Дюрінг". Тут справді подане загалом непогане дослідження змістових розшарувань категорії "мораль" за суб'єктами останньої (звісно, з відповідною засторогою щодо відвертої заідеологізованості), однак у межах суспільства одного, саме індустріального, типу. Між тим набагато раніше Енгельса, причому "соковитіше" і на матеріалах аналізу різнотипних суспільств, полісемантизм цієї ж категорії чудово продемонстрував, наприклад, Мішель Монтень. Він наочно і досить докладно розкрив істотні відмінності у розумінні понять блага і зла, нечестя і благочестя, страждань і насолод "каннібалами" (первісними народами) і стародавніми греками та римлянами, різними народами тогочасної Європи, пояснюючи це, щоправда, не (хоча б частково) якимись об'єктивними чинниками, а лише залежністю нашого сприйняття блага та зла від неоднакових (але цілком рівноцінних) у різних народів уявлень про добро і зло34. Зокрема, характеризуючи "дикі" народи Нового Світу, Монтень зазначає, що "у цих народах, попри те, що мені розповідали про них, немає нічого варварського та дикого, якщо лишень не вважати варварським те, що для нас незвичне. Адже, відверто кажучи, у нас, по всьому, немає іншого мірила істинного та розумного, крім прикладів та взірців, гадок і звичаїв нашої країни. Тут завжди й найдосконаліша релігія, і найдосконаліший державний устрій, і найдосконаліші та найцивілізованіші звичаї. Вони дикі в тому сенсі, в якому є дикими плоди, що ростуть на свободі, природним чином; насправді ж слід було б швидше назвати дикими ті плоди, які людина штучно створила, відхиливши їх від природного їх зростання"35.

6.1.3.3. Категорія "історія" як засіб узагальнення та засіб рубрикації

У значенні засобів узагальнення (виявлення подібності в окремих предметах) і засобів рубрикації (членування певної цілісності) може поставати будь-яка філософсько-історична категорія. У тому числі й вихідна, початкова — категорія "історія". У ролі засобу узагальнення, фіксації повторюваного й схожого вона визначається як: 1) процес розвитку у природі та суспільстві; 2) наука, що вивчає минуле суспільства з метою пізнання його сучасного і перспектив розвитку в майбутньому"36. Рубрикаційні ж іпостасі цієї категорії набагато різнобарвніші. Для стародавніх греків історія була оповіддю, дослідженням, викладом того, що з'ясовано; для істориків пізньої старовини, наприклад Полібія та Сима Цяня, — коловоротом форм чи принципів правління, через який переходить кожен народ; для Аврелія Августіна — автора останнього підсумкового компендію філософії історії стародавнього світу і вихідної філософсько-історичної системи для європейської культури, що перебуває у стані немовляти, — історія була тереном боротьби "місто божого" й "міста людського". Ситуація, за свідченням Г.Геттнера, не занадто змінилася й через тринадцять століть. Так, за станом історичної думки в Німеччині початку XVIII ст. "Історія сприймалася як скарбничка найнеймовірніших курйозів, в якій зберігалося все, чого не можна було розташувати де-інде. Ніхто не мав і гадки ні про єдність, ні про внутрішній розвиток. Якщо намагалися встановити якусь періодизацію, вона неминуче набувала теологічного забарвлення. За поглядом, який сягав своїм походженням ще до пророка Даниїла, історія розглядалася як історія чотирьох монархій: вавилонської, персидський, грецької та римської. Вважалося, що існування римської імперії триває"37. Починаючи з Просвітництва, історія секуляризується і постає для Тюрго, Вольтера, Кондорсе та інших дослідників як вияв і результат поступу людського розуму. Для Гегеля вона — прогрес в усвідомленні людської свободи, що започатковується з виникненням державності; для Маркса та марксизму — природно-історичний процес зміни формацій і т.д.

6.1.3.4. Філософсько-історичні категорії: робоча дефініція

Загалом для характеристики філософсько-історичних категорій як базова, вихідна може бути використана дефініція категорій як таких, сформульована відомим українським філософом М.О.Булатовим: "Категорії — це абстраговані від дійсності та зафіксовані у словах визначеності, до яких належать групи об'єктів чи аспекти всієї дійсності і які слугують засобами їх почленування та синтезування"38. Модифікуючи це визначення з урахуванням специфіки філософсько-історичного знання, можна запропонувати робочу характеристику категорій філософії історії як абстрагованих від історичної реальності та виражених відповідними термінами визначеностей, до яких належать гранично широкі групи історичних об'єктів чи аспекти всієї історичної дійсності як цілісності, що слугують засобами їх узагальнення чи рубрикації.