Формування державотворчих традицій, Кіммерійці, Скіфи, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

1.2. Формування державотворчих традицій

Початок раннього залізного віку на території України був пов'язаний з виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких держав, появою перших писемних відомостей про південну частину українських земель.

Кіммерійці

Першим народом Східної Європи, ім'я якого зафіксоване в писаних джерелах і дійшло до сьогоднішніх часів, були кіммерійці. На рубежі П—І тис. до Н. X. вони населяли все степове Причорномор'я від Дону до Дністра. їх етнічність остаточно не з'ясована. Проте більшість істориків сходяться на думці, що це були іраномовні племена.

Провідною галуззю в господарстві кіммерійського суспільства було кочове скотарство, насамперед конярство, яке давало змогу максимально використовувати природні ресурси займаних територій. Кіммерійці одними з перших опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь.

Значну роль у житті кіммерійців відігравала війна. Озброєні залізними мечами, луками, бойовими сокирами вони не мали собі рівних у битвах, наводячи жах на своїх супротивників. Походи в країни Передньої й Малої Азії (Урарту, Ассирію, Фригію, Лідію) відкривали перед ними широкі можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла. Постійного тиску з боку північно-причорноморських кочовиків зазнавало й осіле населення українського лісостепу.

Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не мали довготривалих поселень і жили в тимчасових таборах і зимівниках. їхнє суспільство складалося з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Панівне становище тут посідали кінні воїни.

Військово-політичне об'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до Н. X. і розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були краще військово-вишколені та зорганізовані, адже їх очолювали царі з необмеженою владою, на відміну від кіммерійських розрізнених племен з багатьма вождями.

Є легенда, що кіммерійців, які вирішили покинути свою землю, їхні царі переконували в необхідності боротися з ворогом. Проте не знайшовши підтримки більшості народу та не бажаючи залишати батьківщину, царі, поділившись на дві рівні частини, загинули у битві між собою і були поховані в кургані поблизу річки Тірас (Дністер).

Внаслідок агресії частина кіммерійців покинула свою країну і, відійшовши через Кавказ вздовж Чорноморського узбережжя, оселилася у Південному Причорномор'ї, продовжуючи воєнні походи. Основна ж маса кіммерійського суспільства поступово асимілювалася у скіфському етнічному середовищі.

Скіфи

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до Н. X.— III ст. після Н. X., прибувши сюди, на думку вчених, з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до Н. X. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі скіфами — Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам'янка-Дніпровська на Запоріжжі. Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Більшість населення Скіфії були вільними , біднішими чи багатшими людьми. У часи свого піднесення скіфська держава охоплювала величезну територію від Дунаю до Дону й від Чорного моря до сучасного Києва, на якій проживали різні за походженням народи. Це були перші паростки власне державності на українських землях.

Про господарське та культурне життя скіфів відомо в основному з даних археології. У V ст. до Н. X. Скіфію описав давньогрецький історик Геродот. її населення він поділив на 4 групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Значна частина вчених, спираючись на історичні джерела, допускає, що скіфи-орачі , котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, були автохтонним населенням, нащадками трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану. Назва племені свідчить про поширення на його землях плужного рільництва. Можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на нижньому Подніпров'ї, також була автохтонним населенням. Скіфи-землероби жили осіло, займалися сільським господарством, вирощуючи пшеницю, просо, сочевицю, цибулю, часник. Значну частину вирощеного хліба вони продавали.

Скіфи-кочівники випасали незліченні стада худоби в степах Наддніпрянщини, розводили коней, корів, овець тощо. Жили кочові скіфи в чотири- або шестиколісних критих возах, пересуваючись із чередами худоби степом. У вози запрягали дві чи три пари волів.

Зверху вози накривали шкірами так, що всередину не міг проникнути ні вітер, ні дощ, ні сніг.

Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єднання — жили на берегах Азовського моря і в степовому Криму. Вони займалися військовою справою, збирали данину з підлеглих племен. Все це, а також зиск із контролю за торговельними шляхами, що пролягали через північно-причорноморські степи, не тільки забезпечувало їх необхідними для нормального життя продуктами землеробства й ремесла, а й надзвичайно збагачувало скіфську верхівку.

Суспільний устрій царських і кочових скіфів був ідеально пристосованим до умов кочування й ведення війни. Роди й племена перетворювалися на своєрідні військові підрозділи для охорони худоби й пастухів, а також нападів на сусідів з метою заволодіння їхніми багатствами.

Як видно, хоча скіфів Геродот вважав одним народом, спосіб життя, господарство засвідчують протилежне. Це ще раз підтверджує, що скіфи-землероби були не прийшлим, а корінним населенням, на основі якого, можливо, формувався український народ.

У скіфів швидко виникло ремесло, про рівень розвитку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курганах. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді та заліза. Виготовляли зброю, військову амуніцію, знаряддя праці, виливали котли тощо. Осілі племена ліпили з глини різний посуд. Значного поширення набули кушнірство і ткацтво. Знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно складної роботи, зокрема славнозвісну скіфську пектораль.

Описуючи ріки Скіфії, Геродот звернув увагу, що місцеві жителі ловили в Дніпрі (Борисфені) і "солили велику рибу без хребта, що зветься осетром". У гирлі ріки добували сіль, якою засолювали виловлену рибу.

Добре розвиненою була торгівля між скіфськими племенами та грецькими містами-колоніями. Перші вивозили хліб, солену рибу, конопляне полотно, мед, віск, хутро, рабів, ввозили вина, золото, срібло, вироби з них, дорогу зброю, тканини та інші дорогоцінні речі.

Невичерпним джерелом збагачення для скіфського суспільства були воєнні походи. Від самого початку своєї появи в Криму та Причорномор'ї скіфи вели активну войовничу політику супроти своїх сусідів. їхні успіхи у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Скіфські воїни вирізнялися хоробрістю, ненавистю та жорстокістю до ворогів і одночасно військовою дружбою, побратимством та стійкістю. Віровідступництво, нехтування законами і звичаями каралося смертю.

Згідно зі звичаями, під час війни скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, з ворожих черепів робили чаші, а зі шкіри правих рук убитих ворогів — чохли для сагайдаків. Скальпами ворогів прикрашали кінську збрую. Багато з них носили плащі зі шкіри вбитих ворогів, робили з неї рушники. Скіф, у якого було найбільше таких рушників, уважався за найвідважнішого воїна. Того ж, хто на полі бою власноруч не вбив жодного ворога і цим, на думку скіфів, зганьбив себе, не допускали до святкового столу і не дозволяли брати трофеїв.

Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Зокрема, скіфський лук, невеликий за розмірами, але складної конструкції, характеризувався великою далекобійністю. Згідно зі свідченням, вибитим на плиті в Ольвії, стріла, випущена з нього, пролетіла понад 521 м.

Войовничі скіфи не любили довгих облог і оборон, а тому використовували тактику раптових блискавичних нападів. Ще в VII ст. до Н. X., переслідуючи кіммерійців, скіфи вдерлися в Передню Азію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до володінь Стародавнього Єгипту, й змусивши фараона Псамметиха дати їм великий викуп, розгромили Мідію, встановивши там своє володарювання на понад чверть століття. Лише після того, як за наказом мідійського царя Кіаксара скіфських царів на одному з бенкетів було споєно і перебито, їх військо змушене було залишити азійські терени.

Повернувшись у Північне Причорномор'я, яке вважали своєю батьківщиною, скіфи отримали лиху звістку. їхні дружини, не витерпівши довгої розлуки, взяли собі за чоловіків рабів. Народжені від них діти виросли і тепер, не бажаючи потрапляти у рабство, виступили проти прибульців з Азії. Після багатьох боїв, коли виявилося, що скіфи, як оповідає Геродот, не можуть подолати супротивника, один із них сказав: "Що це ми робимо, скіфи? Ми б'ємося з нашими рабами і в битвах нас стає менше і їхнє число також зменшується. Ось що тепер, як мені здається, треба зробити: відкинути списи та луки і кожному взяти батіг і якнайшвидше піти проти них. Поки вони бачать нас із зброєю, вони вважають себе рівними з нами, а побачивши, що в нас замість зброї батоги, вони зрозуміють, що вони наші раби, і перестануть чинити нам опір". Почувши це, скіфи так і зробили, а здивовані подібним перебігом юнаки припинили битву і повтікали.

З-поміж військових успіхів скіфів слід також зазначити перемогу над перським царем Дарієм, який у 514—513 pp. до Н. X. намагався їх завоювати. Ця перемога над одним із наймогутніших володарів тогочасного світу значно піднесла військово-політичний престиж скіфів і справила великий вплив на процес консолідації П і вічно-причорноморської Скіфії.

Після розквіту скіфської держави, який тривав протягом VI— IV ст. до Н. X., на межі IV—III ст. до Н. X. почався раптовий спад. Серед його причин називають: погіршення кліматичних умов і усихання степів, тривале витолочування трав'яного покриву численними стадами худоби, занепад економічних ресурсів Лісостепу тощо. Крім цього, у III ст. до Н. X. на землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму й утворила нову державу — Малу Скіфію. її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються в передмісті Сімферополя. Чимало скіфів поступово переходили до осілого способу життя, займалися землеробством, садівництвом, торгівлею. Пожвавилися відносини з античними містами-державами. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до Н. X. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над всією Тавридою. Правда, цьому завадив понтійський (в межах сучасної Туреччини) цар Мітрідат, який у 110 р. до II. X. військовою силою поклав край скіфській експансії. У перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії. Але без воєнних трофеїв, у замкненому просторі, із застарілим суспільним ладом вона виявилася нежиттєздатною. До цього додалася агресія сарматів, а згодом й інших загарбників, що остаточно доконало скіфську державу. У III ст. після Н. X. Мала Скіфія фактично припинила своє існування. Скіфське населення, якому вдалося вижити, поступово асимілювалося серед інших народів.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу і, особливо, Греції, а пізніше — і Риму. У свою чергу Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру, ідеологію землеробського населення лісостепової України.

Найважливішим джерелом пізнання скіфської культури були і є скіфські поховальні пам'ятки. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортом лик (білям. Нікополя), Куль-Оба (біля м. Керч), Гайманова Могила та Солоха (Запоріжжя), Товста Могила (Дніпропетровщина), відкрили всьому світові чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва (у царських могилах містилися сотні золотих предметів).

Скіфи дуже шанобливо відносилися до могил пращурів. На багатьох курганах ставили статуї, присвячені культу предків, відомі у нас як "кам'яні баби". Віра в потойбічне життя і безсмертя душі породила пишний, урочистий і водночас жорстокий поховальний обряд, який ніби віддзеркалював характер самого народу. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь.