Види підприємств залежно від типу і форми економічної власності. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Види підприємств залежно від типу і форми економічної власності.

Відповідно до цього критерію виокремлюють такі основні види підприємств:

1) державні, засновані на державному типі власності. Оскільки вона поділяється на загальнодержавну, регіональну і комунальну, відповідно виокремлюють такі самі види підприємств;

2) колективні, що базуються на власності трудового колективу. Серед них розрізняють колективні трудові підприємства, кооперативні, підприємства громадських організацій та ін.;

3) приватнокапіталістичні, в основі яких — власність окремої особи — наймача робочої сили;

4) колективні капіталістичні, що ґрунтуються на власності кількох або багатьох власників капіталу, які наймають робочу силу;

5) індивідуальні, засновані на приватній власності фізичної особи та її особистій праці;

6) сімейні, що функціонують на основі праці своєї сім'ї;

7) спільні (або змішані), які створюються на поєднанні різних форм власності, у тому числі із залученням іноземного капіталу;

8) орендні, які орендує за певну плату трудовий колектив або інші суб'єкти господарської діяльності.

Основними типами економічної власності, на яких базуються такі види підприємств, є державна, колективна і приватна. В межах двох останніх виокремлюють колективну трудову і колективну капіталістичну, з одного боку, і приватну трудову і приватну капіталістичну — з іншого. На окремих підприємствах (наприклад, кооперативних) за сучасних умов суперечливо поєднуються колективна трудова і колективна капіталістична форми власності. Таке поєднання можливе і в межах інших типів власності. Сучасна державна власність у різних пропорціях може взаємопов'язати елементи загальнонаціональної, колективної і приватної власності з урахуванням всіх різновидів у межах двох останніх типів.

Державні підприємства, що ґрунтуються на державній власності на засоби виробництва і одержавленій робочій силі, виникли ще у рабовласницькому суспільстві. Держава була власником землі, іригаційних споруд, доріг, монетних заводів, майстерень з виготовлення зброї тощо. За феодалізму державна власність поширилася на соляні та горілчані монополії. На державних підприємствах за феодалізму і на початкових етапах капіталізму були зайняті здебільшого кріпаки. Держава також була великим землевласником.

Інтенсивний розвиток державних підприємств розпочався за капіталістичного способу виробництва, оскільки в XVII ст. виникли державні та змішані (за участю держави) компанії для управління і торгівлі з колоніями, встановилася власність держави на землю, арсенали та верфі, на підприємства з видобутку міді, залізної руди, виготовлення пороху і т. ін. Об'єктами державної власності стають пошта, телеграф, комунальне господарство, адміністративні будівлі тощо, які мають загальнонаціональне значення. Необхідність державної власності на нижчій стадії розвитку капіталізму була зумовлена великим робочим періодом на підприємствах державного сектору, неспроможністю індивідуальних капіталістів здійснювати значні вкладення капіталу, а також воєнно-політичними та фінансовими інтересами держави (горілчані, соляні, тютюнові монополії). В окремих відсталих країнах (Німеччині, Росії) внаслідок незначних масштабів індивідуального і акціонерного капіталу держава виковувала значно ширші функції підприємця (будівництво залізниць). Тому об'єктами державного привласнення була також певна кількість робочої сили, зайнятої на підприємствах державного сектору.

На вищій стадії розвитку капіталізму з переростанням продуктивними силами монополістичної власності (у формі акціонерних компаній) виникає тенденція до одержавлення економіки, яку прискорюють війни, глибокі економічні кризи. Так, наприкінці 1933 р. державною власністю у Німеччині були від 35 до 91 % акцій найбільших банків, значна частка акцій судноплавних, металургійних компаній та ін. Унаслідок кризи 1929—1933 рр. до держави у США перейшли тепло- і гідроелектростанції, металургійні, хімічні, суднобудівельні та інші підприємства. Під час Другої світової війни на державне будівництво припадало 2/3 загального обсягу будівництва в країні. У деяких країнах Західної Європи тенденція до одержавлення економіки посилилась внаслідок впливу суб'єктивних факторів — приходу до влади лівих сил, втрати буржуазією довіри народу через співробітництво з фашистами тощо. Це було причиною націоналізації цілих галузей економіки (як правило, базових — вугільної промисловості, енергетики, транспорту тощо), капітало-і наукомістких підприємств, будівництва науково-дослідних центрів, лабораторій і т. д.

Після війни у тих країнах, де не відбулась націоналізація, почався масовий розпродаж державної власності. У США, наприклад, приватним особам і корпораціям за 4,1 млрд дол. були продані об'єкти державної власності, балансова вартість яких становила 17 млрд дол. Інколи державні підприємства збували за 1 дол. Державна власність використовувалась тоді в основному як засіб оздоровлення збиткових капіталістичних галузей промисловості, створення сприятливих умов для відтворення сукупного суспільного капіталу.

На другому етапі післявоєнного розвитку державної власності (60-ті роки) основною метою її функціонування у розвинутих країнах було сприяння розвитку приватного сектору, насамперед великого капіталу, шляхом надання товарів і послуг за заниженими цінами. Внаслідок такого заниження погіршувались показники фінансової діяльності державних підприємств, нерідко вони ставали збитковими (у Франції, наприклад, ціни на вугілля, електроенергію були навіть нижчі від собівартості). У такий спосіб здійснювалось колективне привласнення значної частки створеної у державному секторі додаткової вартості. Однак на цьому етапі внаслідок постійного впровадження результатів наукових досліджень у виробництво, поліпшення форм і методів організації праці, інвестицій тощо продуктивність праці на підприємствах державного сектору була вищою, ніж на приватних.

На третьому етапі еволюції державної власності (70-ті роки) державні підприємства дедалі більше комерціалізовувалися, що поліпшило результати їх виробничо-фінансової діяльності. Приватизація державної власності на засоби виробництва у 80-ті роки поширювалася в основному на рентабельні державні підприємства, а більшу вигоду від неї отримали великі фінансові інститути та промислові компанії.

У 1993 р. у деяких розвинутих країнах почалась нова хвиля роздержавлення, в тому числі приватизації. Так, до бюджету Франції за рахунок цього в 1994—1999 рр. надійшло понад ЗО млрд дол., Великобританії—до 20 млрд дол., Швеції — 10 млрд дол. Роль державного регулювання при цьому не послаблюється, а лише змінюються, вдосконалюються його форми і методи. Держава контролює процес роздержавлення, структуру капіталу роздержавлення підприємств, бере участь у призначенні правління (в тому числі призначає своїх представників), установлює обмеження для іноземних інвесторів (у Франції — до 20 % ) тощо, що вважається гарантією економічної безпеки.

Розвиток державної власності постійно супроводжувався підвищенням гарантій зайнятості працівників, наданням товарів і послуг за нижчими, ніж у приватних компаніях, цінами, парламентським контролем тощо. На державних підприємствах більше дбали про інтереси трудящих, тому в них частково виражались ознаки загальнонародної власності. Негативними особливостями функціонування таких підприємств були бюрократизація у прийнятті рішень, використання частини отриманих доходів політичними партіями у передвиборчих кампаніях, не завжди ефективні програми капіталовкладень. Однак позитивні ознаки державної власності переважають, оскільки вона відкриває значний простір для розвитку продуктивних сил, сприяє стабілізації економічної системи, збереженню суверенітету країни. Тому її масштаби зростали під час криз у багатьох капіталістичних країнах.

Унаслідок тотального одержавлення та відчуження від власності працівників економіка СРСР мала затратний характер, в її управлінні пріоритетними були адміністративні методи управління. Усе це послужило основною причиною кризових явищ в економіці СРСР у 80-ті роки. їх подолання потребувало значного роздержавлення, в тому числі приватизації власності, здійснюваних в інтересах людей праці, а не окремих суб'єктів і кланів.

Загалом державні підприємства — це підприємства, що перебувають у державній власності. їх соціально-економічну природу визначає існуючий тип економічної системи (передусім відносини власності на засоби виробництва), а також характер політичної влади, соціальні, правові, ідеологічні відносини.

Колективні трудові і колективні капіталістичні підприємства засновуються на колективній формі власності.

Колективна економічна власність — привласнення різноманітних об'єктів власності (засобів виробництва, цінних паперів, патентів, ліцензій тощо) колективом фізичних або юридичних осіб.

Колективну власність поділяють на дві основні форми: трудова і нетрудова. Трудова колективна власність ґрунтується на фізичній або розумовій праці всіх працівників трудового колективу. Нетрудова колективна власність — на найманій праці і лише частково на праці власників засобів виробництва, зокрема з управління та контролю за виробничим процесом.

З початку XVI ст. і до кінця XIX ст. персоніфікатором індивідуальної (приватної) власності були окремі особи, у XX ст. (особливо у другій половині) зростала деперсоніфікація власності. Суб'єктом власності стають колективні юридичні особи (банки, інвестиційні компанії, пенсійні фонди, промислові монополії та ін.) і різні за розмірами колективи дрібних акціонерів. Так, у закритих акціонерних компаніях акціонерами, як правило, є члени сім'ї, родичі. У відкритих акціонерних товариствах серед акціонерів слід розрізняти формальних і реальних власників. Першими є всі, хто придбав хоча б одну акцію, яка дає йому право на управління компанією і привласнення певної частки прибутків. Реальними власниками є володарі великих пакетів акцій, зокрема контрольного пакета.

Як форма колективної власності найпрогресивнішу роль останнім часом в окремих розвинутих країнах відіграє трудова колективна власність. Так, у США перехід до такої форми власності забезпечив зростання продуктивності праці на 10—15 %. До 66 % опитаних американців виявили бажання працювати на таких підприємствах. Практика показала безпідставність побоювань деяких економістів про можливість "проїдання" працівниками народних підприємств отриманих доходів. Такі підприємства можуть витримати конкуренцію, постійно вдосконалюючи виробництво, впроваджуючи нову техніку, забезпечуючи високу продуктивність праці тощо.

Дохід працівників на викуплених підприємствах формують заробітна плата і дивіденди, що припадають на частку власності підприємств, яка належить окремому працівникові. Нагромаджені кошти працівник може отримати лише при звільненні. Наприклад, у 1988 р. у фірмі "Бофорс" (США) звільненим робітникам було виплачено 1,5 млн дол. — від 100 до 500 тис. дол. кожному. Працівники не мають права претендувати на частку власності, що їм належить, а можуть отримувати лише її вартісний еквівалент. Власність належить колективу і не може дробитися. Це явище відображає суперечливе поєднання капіталістичного та соціалістичного способів виробництва, відповідних типів і форм власності.

Певну роль як соціально-економічної форми розвитку сучасних підприємств відіграє трудова власність.

Трудова власність — власність, що грунтується на власній праці, виключає найм робочої сили і означає привласнення засобів виробництва, створеного продукту окремою особою, сім'єю або трудовим колективом.

Вона поширена у сільському господарстві, сфері послуг, роздрібній торгівлі та ін. Так, у США і країнах ЄС більше половини фермерів не застосовують найманої праці. Додатковими критеріями належності до трудової власності (крім невикористання найманої праці), а також розмежування її форм на трудову і нетрудову є: привласнення необхідного або додаткового продукту; рівень доходів, який або надає можливість перетворення грошей на капітал, або заперечує її; витрати додаткового продукту на індивідуальне споживання або розширене відтворення; відокремлення власності на робочу силу від засобів виробництва або відсутність такого відокремлення та ін.

Чітко розмежувати трудову і нетрудову власність важко. Так, фермер, який не використовує найманої праці, але застосовує сучасну техніку і технології, добивається високих результатів виробництва і через механізм цін може привласнювати частину прибутку. Дрібний капіталіст може наймати для роботи на своєму підприємстві кілька осіб, але створеного ними додаткового продукту недостатньо, щоб звільнити від праці самого власника. Такі підприємства доцільніше зараховувати до проміжної (між трудовою і нетрудовою) форми власності, оскільки тут поєднуються ознаки протилежних за соціально-економічним змістом форм власності. Загалом питома вага трудової власності у сукупній власності тієї чи іншої країни незначна.

Суперечливо поєднуються трудова колективна і капіталістична форми власності на кооперативних підприємствах.

Кооперативні підприємства — добровільні об'єднання індивідуальних виробників, засновані на кооперативній власності щодо різноманітних об'єктів привласнення з метою раціонального використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів і поліпшення умов життя своїх працівників.

Такими об'єктами привласнення є засоби виробництва, майно, кошти, інформація, інтелектуальна власність (патенти, ліцензії, ноу-хау), інноваційні продукти та ін. Основними видами кооперативних підприємств (кооперативів) у західних країнах є сільськогосподарські, споживчі, виробничі (у тому числі робітничі), житлові (житлово-будівельні, житлово-орендні, житлово-експлуатаційні та ін.), риболовецькі, кредитні (позичково-ощадні, страхові, ощадні, кооперативні банки), медичні, з інформатики та ін.

Кооперативні підприємства інтенсивно почали розвиватися на початку 70-х років XX ст. Насамперед цей процес охопив сферу послуг: з'явились кооперативи службовців, прибиральників, ремонтників будинків, таксистів, автотранспортників, працівників громадського харчування, власників і працівників готелів, пляжів, кемпінгів, товариства допомоги соціально незахище-ним та ін.

У 80—90-ті роки у багатьох країнах Західної Європи відбувається технічна модернізація кооперативних підприємств більшості галузей і сфер економіки, вони постійно оновлюють асортимент продукції. Нині в Іспанії, Італії,

Швеції та деяких інших країнах кооперативні підприємства є зразком встановлення нових економічних відносин і нових форм соціальної солідарності, між кооперативом як юридичною особою та його працівниками виникали відносини взаємодопомоги, вони отримували блага і послуги за вигіднішими цінами, ніж на ринку, або більшу заробітну плату, якщо працювали на підприємствах кооперативного типу. Крім того, на кооперативних підприємствах існує можливість демократичної участі в управлінні виробництвом і власністю. Дрібним виробникам кооперування дає змогу користуватись дорогими машинами та устаткуванням, кредитні спілки пропонують недороге групове страхування життя та ін. Єдина умова функціонування кооперативу за конституціями багатьох країн — відсутність спекулятивних цілей. Такими є насамперед кооперативи Мондрагонської групи в іспанській провінції Басків.

На кооперативних підприємствах долається відчуженість працівників від засобів виробництва. Робітники працюють творчо, намагаються вдосконалювати діяльність кооперативу, організацію праці. Інколи вони з метою зміцнення фінансової бази підприємства відмовляються від частини заробітної плати, добровільно погоджуються тимчасово не розподіляти частину прибутку. За рахунок таких коштів організовується медична допомога інвалідам, обслуговування престарілих, утримуються дитячі садки тощо.

Водночас у діяльності кооперативних підприємств простежуються суперечливі тенденції. Так, споживча кооперація у Великобританії дедалі більше надає послуг багатим верствам населення. У 1974 р. Союз споживчих кооперативів Швейцарії припинив виплачувати дивіденди пайовикам (що згодом поширилося і в інших країнах). Кооперація набуває ознак великих капіталістичних підприємств, які використовують аналогічні методи боротьби з метою виживання (дорогу рекламу, раціоналізацію виробництва тощо). Почастішали випадки порушення демократичних норм управління кооперативами, коли управлінські функції концентруються у адміністративного і технічного персоналу.

У сільському господарстві формами кооперації є товариства зі спільного обробітку землі і тваринництва, із закупівлі, зберігання і збуту продукції, її переробки і консервування, спільного користування деякими послугами. Подібні кооперативи сприяють ліквідації перекупників і посередників як явища. Деякі кооперативи закуповують і використовують меншу кількість сільгоспмашин за умови, що вони продуктивніші. Це допомагає зекономити на їх обслуговуванні. Тваринницькі кооперативи об'єднуються в консорціуми та асоціації і закуповують худобу, корми, організовують ветеринарний і санітарний контроль, збут продукції, допомагають у господарюванні. Кооператив визначає оптимальні раціони за сезонами, вагову категорію великої рогатої худоби на продаж, складає кошториси, звіти про виконання бюджету, вступає у відносини з банками, здійснює виплату податків і накладних витрат, веде всю фінансову документацію, дає рекомендації щодо вдосконалення управління підприємствами, надає позички, виконує інші функції. Адміністративні ради кооперативів визначають обсяг частини прибутку, яка буде спрямована у суспільний фонд, на амортизацію.

Держава надає допомогу кооперативам. Так, в Італії тим із них, що утворилися на базі закритого підприємства, надавалась фінансова допомога за державні кошти у розмірі, що втричі перевищує капітал, вкладений працівниками кооперативу.

Важливу роль у розвинутих країнах відіграє споживча кооперація. Вона перейшла на закупівлю товарів великими партіями, налагодила прямі зв'язки із сільськогосподарськими кооперативами, промисловістю. Почали будуватися сучасні великі магазини, складські приміщення, утворились заготівельні та транспортні об'єднання, консорціуми кооперативів з надання різних комерційних послуг. Через об'єднання і консорціуми споживча кооперація отримує необхідну інформацію, допомогу з економічних, технічних та інших питань. Кооперативні підприємства створюють важливі передумови для налагодження оптимального співвідношення між дрібним, середнім і великим виробництвом, для отримання вагомих позитивних результатів у трудомістких галузях і виробництвах, сприяють раціональному використанню матеріальних і трудових ресурсів, є важливим засобом усуспільнення виробництва і праці.