ГРЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ, Філософія історії Бібліотека українських підручників

ГРЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

— сукупність філософських учень, що розвивалися в давньогрецькому суспільстві кінця VII ст. до н.е. — початку VI ст. н.е. як цілісне та самобутнє явище, своєрідний взірець не тільки духовної культури стародавньої Греції, а й філософської думки людства загалом. Особливості виникнення й становлення Г.ф. певною мірою зумовлені впливом філософських ідей народів Африки й Передньої Азії, більшою мірою — Вавилону та Єгипту, меншою

— Лідії, Персії тощо. Весь період існування Г.ф. можна умовно поділити на три етапи. На першому (досократівському) — кінець VII ст.

— середина V ст. до н.е. — домінує натурфілософська проблематика; на другому (середина V ст. — IV ст. до н.е.), починаючи з софістів як перехідної ланки до другого етапу, та Сократа, центр уваги зміщується на людину. Крім того, Г.ф. поступово перетворюється з моноцентричної на полі центричну. Так, у Платона та Арістотеля філософія є вже не тільки людиноцентричною, а й соціоцентричною і (вже на новому порівняно з досократиками рівні та в іншому сенсі) космоцентричною. Нарешті, на третьому етапі, що почався після Арістотеля, у Г.ф. пріоритетною стає філософсько-історична, антропологічна, морально-етична та релігійно-духовна проблематика. Філософія започатковується в різних регіонах стародавньої Греції не водночас та й розвивається нерівномірно. Виникає вона у Мілеті як вузловому іонійському місті

Малої Азії, а не в автохтонних грецьких землеробських общинах півдня Балканського півострова. Поєднання сприятливих матеріальних (тогочасне місто Мілет — багатий промисловий і торговий центр) та духовних (близькість до східної філософії й культури загалом), інтенсивність, напруженість і чіткість вияву суспільних процесів зумовили також змістову насиченість, швидкість поступу, розмаїття та класичну довершеність форм Г.ф. на периферії — мілетської школи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен), вихідців з Ефеса (Геракліт), Колофона (Ксенофан), Самоса (Піфагор, Мелісо), Елеї (Парменід, Зенон), Клазомен (Анаксагор). Лише з середини V ст. до н.е. (в міру перетворення Аттики з відсталої землеробської в економічно потужну і політично передову країну на чолі з таким могутнім економічним, соціально-політичним і духовним центром, як Афіни) фокус розвитку філософської думки зміщується на власне грецьку землю, щоправда, й у цей час поза Балканами зберігається кілька осередків Г.ф. — Абдери (Левкіпп, Демокріт, Протагор), Сицилія (Емпедокл, софістична школа) тощо.

Істотно змінюється на цьому етапі і смислова орієнтація представників Г.ф. У досократиків домінує космологічна проблематика, мислителі цього періоду постають у ролі своєрідних посвячених у сакральне пророків, а філософія ще не виокремлюється з синкретичного комплексу тогочасних людських знань про себе і навколишній світ. Свої зусилля перші представники Г.ф., починаючи з Фалеса, який був ще одним з напівлегендарних семи мудреців і водночас першим з філософів, зосереджували на пошуках того субстрату, першоречовини, з якої все походить і в яку все повертається, тобто — першоначала виникнення, існування та зміни усіх речей. Першоначало, субстанція тлумачилася при цьому не лише й не стільки як нерухома, мертва матерія, скільки як речовина, жива в цілому і в своїх частинах, своєрідна органічна цілісність, обдарована душею та рухом, що й собі поділяється на такі самі цілісності. Серед представників мілетської школи Фалес таким першоначалом вважав воду, Анаксімандр — алейрон (невизначене, безмежне, невичерпне), Анаксімен — повітря; Геракліт з Ефеса — вогонь, Анаксагор — ум (нус), Емпедокл — всі чотири стихії: вогонь, повітря, воду та землю, що набувають у нього статусу першоелементів ("коренів усіх речей"). З поєднання цих "коренів" у різних пропорціях завдяки любові й ворожнечі походять усі вияви сущого, включаючи живі організми як вищий щабель останніх. І, нарешті, Ксенофан першоджерелом вважав "землю" чи космос загалом, тлумачений як божество.

Метафізичний монізм, окреслений у загальних рисах у монотеїстичній теології пантеїстичного штибу Ксенофана, знайшов конкретнішу розробку у школах елеатів (Парменід, Зенон Елейський, Мелісс), де йшлося вже не про ті чи інші чуттєво задані виміри сущого (Архіт

Тарентський), а про власне умосяжне буття, та піфагорійців (Піфагор, Філолай. Алкмеон), які заклали основи монадології, здійснили одну з перших спроб системного аналізу проблем гармонії, міри, числа. Своєрідним завершенням досок раті вської космології можна вважати атомістику Левкіппа та Демокріта, який уже на кілька років навіть молодший від Сократа. Водночас на завершальній стадії першого етапу Г.ф. у філософії софістів (Протагор, Гіппій, Горгій, Продік та ін.) відбувся антропологічний поворот, що поставив у центр філософської уваги вже не першоначала, космос і буття як таке, а людину. Програмною є в цьому сенсі теза Протагора про те, що саме "людина є мірою всіх речей — існуючих, що вони існують, неіснуючих, — що вони не існують". Однак, створюючи можливості для кардинального переосмислення місця й ролі людини в універсумі, характеру співвідношення суб'єкта та об'єкта у процесі пізнання, софісти цих можливостей ще не реалізують. Акцентуючи значення людини, софісти фокусують увагу не на суб'єктних, а на суб'єктивних характеристиках її чуттєво-предметної та пізнавальної діяльності, на відносності всіх уявлень і понять людей про світ природи й суспільства. Закономірним наслідком цього було виродження софійної філософи у софістику, в індивідуалізм, суб'єктивізм і релятивізм в усіх галузях людського пізнання й культури загалом.

Розглядаючи (як і софісти) у значенні фундаментальної проблеми філософії не космологічну, а антропологічну, Сократ, на відміну від софістів, уникав релятивізму й індивідуалізму, виявляючи саме те, що за всього розмаїття людей, їх статусів, способів життя, здатностей і доль єднає їх, може бути виражене відповідним єдиним і загальним поняттям і відбиває об'єктивний зміст цього поняття. Основні зусилля Сократа зосереджувалися передусім на з'ясуванні того, "що є благочестивим, а що — нечестивим, прекрасним і потворним, справедливим і несправедливим" (Ксенофонт. Спогади., 11,16). Шлях до розв'язання цих завдань він вбачав у подоланні свавільного тлумачення понять у процесі осягнення істини, оскільки саме істинне пізнання, на його думку, є передумовою моральної поведінки і автентичного розуміння прекрасного, тобто — калокагатійного способу життя, до якого має прагнути кожен.

Етика Сократа раціоналістична, заснована на знанні, та все ж, за Сократом, і звання повинні містити в собі як конститутивне начало моральну складову, без якої вони стають просто гадкою. З-поміж сократівських шкіл мегарська (заснована Евклідом) та певною мірою елідо-еретрійська зазнали істотного впливу елеатів і софістів, але прагнули подолати релятивізм. Чимало прибічників мали й сократівські школи кіренаїків (Арістіп, Евгемер та ін.), що сповідували гедонізм і атеїзм, та кініків (Антисфен, Діоген Сінопський, Діон Хризостом), що визнавали автаркію, внутрішню незалежність та самодостатність індивіда, нехтували досягненнями цивілізації і часто вели злиденне існування. Платон, зберігаючи й розвиваючи властиву для Сократа людиноцентричність філософування, вперше у Г.ф., здійснив на цій основі універсальний узагальнюючий синтез філософських знань, створивши їх цілісну систему, диференційовану водночас за широкою сукупністю вчень. Всі вони відзначаються чіткою антропосоціальною детермінованістю, яка подекуди межує з антропоморфізмом. Так, навіть космогонія Платона, заснована чималою мірою на його вченні про космічну душу, тлумачить останню за аналогією з душею людини, хоча сам Платон, навпаки, трактував індивідуальні людські душі як уособлення космічної душі, тобто похідні щодо неї. Безумовна антропосоціокультурна зумовленість і спрямованість філософії Платона виявляється й у його вченні про умосяжний світ ідей, осягнення якого робить можливим пізнання та досягнення істини, доброчинності й краси, а також у тому чільному місці, яке посідає в його системі вчення про суспільство, політику й державу.

Вчення Платона набуло безпосереднього розвитку його учнями і прибічниками, яких ще Платон об'єднав у школу, що називалася Академією. Крім цієї, давньої Академії (348—270 до н.е.), вирізняють ще середню (315—215 до н.е., найважливіші представники — Аркеси-лай та Карнеад) і нову (160 до н.е. — 529 н.е., Ціцерон, Марк Теренцій Варрон) Академію. Як відносно автономне утворення виокремлюють ще "середній" (на відміну від неоплатонізму) платонізм (представники — Плутарх Херонейський (бл. 45—120) та Фрасілл). Соціокультурний колорит визначає також своєрідність філософії (спочатку учня, а пізніше й ідейного опонента Платона — Арістотеля), одним з основних предметів якої є душевна і духовна, насамперед розмаїта пізнавальна діяльність людини, акцентована на розробці проблем логіки як загальної методологи наукового пізнання.

Проте і онтологічне вчення Арістотеля, насамперед його "Перша філософія", "Метафізика", з обгрунтуванням, системною розробкою та застосуванням принципу співвідношення форми й матерії, пронизане і значною мірою визначене саме антропосоціальними інтенціями. Адже носієм активного, провідного начала, а отже, і творцем усіх речей постає суб'єкт, який, щоправда, виступає в Арістотеля не тільки й не стільки в автентичній, скільки у перетвореній формі, наприклад, у вигляді першодвигуна, деміурга. Крім того, чи не основною сферою використання принципу співвідношення матерії й форми є у нього вчення про людину, де душа тлумачиться як форма тіла, а розум — як форма душі. Такий підхід у свою чергу становить фундамент етичної та соціально-політичної теорії Арістотеля. Адже його етика заснована на трактуванні людини як істоти, розумної за своєю природою; вдосконалення ж останньої розглядається ним як єдиний шлях досягнення щастя — вищого блага, найголовнішої мети людської життєдіяльності. При цьому етичні чесноти грунтуються на розумінні дії, діаноетичні — на розумному мисленні, реалізація ж обох різновидів чеснот передбачає виховання волі. З етикою, за Арістотелем, нерозривно пов'язане вчення про суспільство, політику й державу, оскільки людина, будучи "політичною твариною", лише у суспільстві подібних собі, причому організованому в державу, може сягнути моральної довершеності.

У 455 до н.е. Арістотель об'єднав своїх послідовників у школу, що дістала назву періпатетичної, або Лікею. Серед перших періпатетиків — Феофраст, Дікеарх, Арістоксен; серед пізніших — Стратон, Арістарх Самоський, Клавдій Птолемей, Гален, Андронік Родоський.

Нарешті, на третьому, завершальному етапі Г.ф. одним з основних предметів філософського мислення стає вже культура стародавньої Греції як певна цілісність із самобутнім духовним світом. Тому на цьому етапі на перший план у загальній системі філософських знань виходять проблеми філософії історії, духовності, свободи й моралі, по тому, як дедалі несприятливішими стають зовнішні умови пізньої історії давньогрецького суспільства, увага людей, в тому числі й філософів, зосереджується поступово на їх внутрішньому, духовному світі. Саме таке зміщення характерне, зокрема, для трьох основних напрямів елліністичної філософії — епікуреїзму, стоїцизму та скептицизму, — для яких характерне не лише виникнення (з втратою політичної самостійності грецькими, зокрема Афінським, полісами) нового, космополітичного мислення, а й дедалі помітніше переважання етичної проблематики. У контексті ж останньої соціальна етика поступово витісняється з центру на периферію, а її місце займає етика індивідуальна, адресована безпосередньо особистості. Питання натурфілософії та логіки не залишаються поза увагою і тут, але й вони, по-перше, відходять на другий план, по-друге ж, у тій чи іншій мірі також наповнюються соціокультурним змістом. Так, Епікур, що заснував власну школу ("Сад Епікура") і став основоположником відповідного напряму пізньої Г.ф., будучи послідовником атомізму Демокріта, водночас не тільки визнає за рухом атомів вільне відхилення, побіжно обґрунтовуючи таким чином свободу волі людини, а й наповнює атомістику, як добре показав молодий Маркс, соціальним смислом. Подібна тенденція спостерігається і в іншій течії пізньої Г.ф. — стоїцизмі. Якщо ранній стоїцизм (Зенон Кітіонський, Клеанф, Хрісіпп, III—II ст. до н.е.) приділяє ще чимало уваги питанням теоретичної філософії (логіка і фізика), хоча ще у Хрісіппа центральною частиною філософської системи є етика, то на етапі середньої Стої (Панецій, Посідоній, II—І ст. до н.е.) Панецій підкреслює практичний характер вже всієї філософії. Представників пізнього стоїцизму (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій Антонін, Мусоній Руф, Гієрокл-Стоїк — 1—II ст. н.е.) проблеми логіки й фізики самі по собі вже взагалі обходять досить мало, оскільки вони дедалі більше тяжіють до сакралізації, моралізаторства релігійного штибу або ж принаймні прагнуть втішати людей засобами житейської мудрості.

Третій основний напрям післяарістотелівської Г.ф. — скептицизм (Піррон, Аркесилай, Карнеад, Енезідем, Агріппа, Секст Емпірик — IV ст. до н.е. — II ст. н.е.) взагалі доводив неможливість істинного пізнання і на цій основі — необхідність утримання (епохе) від будь-якого судження, прагнення до апатії й атараксії (незворушності). Якщо ж людина виявляється змушеною до якихось дій, то вони мають грунтуватися на таких "нестрогих" підставах, як імовірність, звичка й традиція.

Нарешті, для завершальної, перехідної від стародавньої Г.ф. до філософії середньовічної характерним є домінування вже не суто філософських, а релігійно-філософських та, власне, релігійних пошуків.