ГЕРАКЛІТ з Ефеса (близько 554—480 до н.е.), Філософія історії Бібліотека українських підручників

ГЕРАКЛІТ з Ефеса (близько 554—480 до н.е.)

— давньогрецький філософ, політичний і релігійно-етичний мислитель профетичного штибу; походив зі знатного роду жерців-базилевсів. За глибину та загадковість думок, висловлюваних найчастіше у притчах, метафоричних образах, алегоріях, загадках та складних поняттях, дістав прізвисько "Темний"; за трагічний песимізм — "Філософ, що плаче". Збереглося понад 120 його висловлювань, які за більшістю переказів є фрагментами його твору "Про природу" (або, за свідченням граматика Діодота — Діог. Лаерт., ІХ, 15 — "Про державу"). Багато з них і донині тлумачаться неоднозначно.

За традицією Г. відносять до натурфілософської іонійської школи. Проте він не продовжує її наукових пошуків, а є швидше містиком, а його натурфілософія носить значною мірою позірний, метафоричний характер. На відміну від попередників (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен), Г. вже чіткіше виокремлює з-поміж фізичних, астрономічних, економічних та інших питань коло проблем власне філософських. Г. зосереджується на питаннях, що пізніше визначатимуть царину діалектики — проблематика логосу, єдиного і множини, єдності і боротьби протилежностей, сталого та плинного, монархії та демократії, видатної особи й мас, аскези і гедонізму тощо. Навіть у нечисленних тезах Г., що дійшли до нас, прозирає одна з перших філософських систем, що через тисячоліття й донині Зберігає свою життєздатність, інтерес і вплив.

Першопочатком всього сущого Г. вважав вогонь, який з чотирьох основних стихій — землі, води, повітря і вогню — стародавнім грекам уявлявся найрухливішою, найлегшою і найтоншою. Усе, як Полум'я у горінні, народжується зі смерті чогось іншого; всі речі, через ущільнення, або ж з'являються з вогню, або ж у нього, через розрідження, повертаються. Весь "цей космос" вічно був, є і буде вічно живим вогнем, "що спалахує мірою й мірою згасає", він той самий для-всіх, його не створив ніхто ані з людей, ані з богів. Втім, вогонь постає у Г. не тільки й не стільки як фізична стихія, а й водночас як сакральна метафора субстанції, до якої "домішуються пахощі", згідно з запахом яких вогонь і отримує у смертних кожного разу своє ймення (день— ніч, зима—літо, війна—мир, ситість—голод). Тільки ці пахощі і сприймають та поіменовують смертні, реальна ж їх основа (вогонь) залишається не тільки неосягнутою ними, а й взагалі неприступною як універсальна енергія, космічний дух, протиставлений тілесному буттю як його потенція і потенціал. Саме в ході реалізації цієї метафоричної іпостасі вогонь постає як наділений життям, свідомістю і розумом, мудрістю, що керує усім через усе (фр. 41), як всім керує Зевс (Блискавиця), а також як втілення всесвітньої справедливості, той, що судитиме все (фр. 66). Згасання ж вогню на початковому етапі чергового циклу всесвітнього коловороту призводить до його трансформації у тілесний, розмаїтий і водночас організований космос, заснований на чотирьох елементах (фр. 76). Ця стадія космогенезу внутрішньо суперечлива, оскільки тут вогненний божественний дух реалізує свої творчі потенції, насолоджуючись "надлишком", і водночас впадає в нужденність та страждання в міру того, як витрачає себе на інші елементи (повітря, воду, землю).

Ця коловоротна, неминуча й нескінченна пульсація космічного, божественного вогню постає як логос, що існує вічно (фр. 1), як прихована гармонія (фр. 54) всього в іпостасі єдиного, як шлях усіх речей і людей — "адже всі людські закони залежать від єдиного божественного: він простирає свою владу, як забажає, над усім панує Й усе перевершує" (фр. 114). Розуміння ж логосу як прихованої гармонії Всесвіту неможливе, за Г., без автентичного осмислення співвідношення протилежностей, і насамперед — єдиного та множини. Г. виходить з примату єдності одного й усього, єдиного та множини: "з усього — одне, та з одного — все" (фр. 10). Але віддає при цьому пріоритет саме єдиному, про яку сферу буття не йшлося б — космос чи поліс, владу, мораль чи боже буття. Насправді реальним є лише одне, єдине, як і субстанція космосу, і єдиний бог, і єдиний природний закон всього сущого, і як справжній володар, і, нарешті, як вища моральна цінність. На рівні ж явищ, чуттєвого споглядання, яким і обмежується юрба, це одне сприймається у вигляді множини — розмаїття речей і процесів Універсуму, багатобожжя, демократії як влади багатьох чи гедонізму як схильності до чисельних чуттєвих насолод. Важливою, вважав Г., є та форма, коли одне за природою виявляється як "два", дві протилежності, тобто коли приховані "мир" і "гармонія" виявляють себе зовні як "війна" і "розлад". У дійсності ж "ворогуюче узгоджується: обернена гармонія, як у лука й ліри" (фр. 51). Два, здавалося б, протилежні атрибути Аполлона насправді збігаються — знак лука а (альфа), символ війни, у перевернутому вигляді постає лірою, символом миру. Те, що сприймається смертними як протилежності, у дійсності тотожне, і не просто поєднане, пов'язане, а одне й те саме, єдине. "Шлях чесального гвинта прямий та кривий... той самий" (фр. 59), "Шлях вгору — вниз той самий" (фр. 60), день і ніч (фр. 57), добро та зло (фр. 58) — одне. "Для бога все гарне, й добре й справедливе, люди ж одне визнали несправедливим, інше — справедливим" (фр. 50).

У царині людського існування логос постає не тільки як шлях буття, а й як слово, мовлення і мова. І навпаки, світ, у міру пізнання його людиною, виступає як космос — чуттєво дане шле, але водночас ціле впорядковане, організоване, внутрішньо (приховано) гармонійне, просякнуте логосом. "Однак цього логосу, що існує вічно, не розуміють люди" (фр. 1), тому тлумачать світ як щось множинне, хоч осягнутий адекватно як логос світ є одне. Не осягнувши ж споконвічного, об'єктивного логосу, люди залишаються з нерозвиненими, "варварськими" душами, для яких органи чуття (очі й вуха) "погані свідки". Тому вони не розуміють, почувши, на глухих схожі, відсутні, незважаючи на присутність (фр. 84). Г. вважає це цілком природним, оскільки "природа приховуватися любить" (фр. 12), а багатознавство розуму не навчає, хоч і "багато знати мусять мужі-філософи" (фр. 35). Подолавши ж цю обізнаність про світ як множинність, мислячий повертається, зрештою, до людини як вищої точки й уособлення космічної єдності — "я намагався зрозуміти самого себе".

Звідси та увага, яку Г. виявляє до людини як своєрідного мікрокосму, у котрому віддзеркалюється й уособлюється Космос. Подібно до останнього людина теж містить темне і світле начала (тіло й дух), змінне переважання кожного з яких (спалахування й згасання) зумовлює чергування сну й свідомого існування, життя і смерті, яка є звільненням від тіла як могили душі. Для того щоб вийти з космічного коловороту елементів і, відповідно, перероджень, необхідно наблизити свою душу до "вогню", зробити її сухою шляхом аскези. Для розуміння Г. суспільно-політичного життя властивий аристократизм, спрямованість проти традиційної народної політеїстичної релігії, негативне ставлення до мас, демократичних учень і партій.

Безперечним є вплив Г. на розвиток діалектичної традиції в європейській філософії, твердження ж про матеріалізм Г., засновані на не досить обгрунтованому зарахуванні його до "фізиків" і тлумаченні "вогню" як суто матеріальної стихії, різновиду матерії, слід визнати, принаймні, дискусійними.