Концепція демократизації капіталу. , Економічна теорія - Мочерний С.В Бібліотека українських підручників

Концепція демократизації капіталу.

Економічну неминучість "демократизації капіталу" вперше теоретично обґрунтував німецький економіст Е. Бернштейн (1850—1932) наприкінці XIX ст. Його висновки у 20-ті роки XX ст. розвинув американський економіст Т. Карвер, а потім — американські вчені А. Берлі, М. Сальвадорі та ін. її активно підтримали сучасні західні економісти П.-Е. Самуельсон, Д. Белл, П. Дракер, Р. Гессен та ін.

Теорія демократизації капіталу — концепція щодо процесу поступового і наростаючого поширення акцій великих компаній серед найманих працівників, внаслідок якого частина працівників стає співвласниками колективної капіталістичної власності І в обмежених масштабах здійснює управління нею.

У США такий процес спостерігається тільки протягом трьох-чотирьох останніх десятиліть, а перехід акціонерних компаній у власність трудових колективів здійснювався не лише через механізм розповсюдження акцій, а й через нав'язування трудящим викупу окремих нерентабельних філій. Викуп трудовими колективами частини підприємств також стимулювала держава через механізм пільгового оподаткування тощо. Але велика корпорація не перейшла у народну власність в жодній країні.

Основною хибою твердження, що придбання акцій перетворює дрібних акціонерів на співвласників капіталістичних підприємств, є ототожнення дрібних акціонерів з капіталістами, середніми і великими акціонерами та економічного статусу таких акціонерів з їх юридичним статусом. Згідно з підрахунками американського економіста Дж. Лівінгстона, у 1960 р. серед сімей із щорічними доходами до 3 тис. дол. акції мали 2,5 % сімей, серед сімей з доходами 3—5 тис. дол. — 5,8 %, з доходами 5—7 тис. дол. — 7,9 %, а серед сімей з річним доходом понад 25 тис. дол. — 43,3 %. Другий американський економіст Ф. Ландберг стверджував, що тоді 65 % акцій було зосереджено у руках 1 млн 400 тис. акціонерів. Отже, з 12 млн акціонерів у 1960 р. реальними співвласниками можна було вважати лише 9 % власників акцій. У 1980 р. кількість акціонерів у США становила понад 40 млн, але 2,5 % найбагатшого населення володіло 52 % всього акціонерного капіталу.

За середніми показниками на початку 80-х років один акціонер володів акціями на суму 600 дол., а середньорічний дохід (дивіденд) на ці акції становив 1500 дол. (цей показник досить умовний, оскільки передбачає рівномірний розподіл дивідендів між усіма акціонерами). Для нормального проживання американській сім'ї з чотирьох осіб потрібно було мати приблизно 20 тис. дол. на рік. Отже, твердження західних вчених про перетворення дрібних акціонерів на власників також відірване від дійсності. Один з авторів теорії демократизації капіталу Самуельсон визнавав, що хоча у США налічуються десятки мільйонів людей, які володіють акціями, лише кожний десятий з них отримує високий дивіденд. Приблизно така сама ситуація була в США у 1960 р. — кожен дев'ятий акціонер отримував високі дивіденди. Ці дані (за період 1960— 1980 pp.) дають підстави екстраполювати їх на наступний період. Якщо приблизно кожний десятий акціонер стає реальним власником великої корпорації, то наприкінці 90-х років за наявності 140 млн акціонерів частковими реальними співвласниками гігантських концернів стали приблизно 14 млн акціонерів, до того ж за заниженими критеріями.

Твердження про перетворення власників акцій на співвласників корпорацій частково підтверджується щодо середніх акціонерів (за чисельністю акцій, що їм належать). Наприкінці 90-х років середній дохід такого акціонера

(як правило, висококваліфікованого фахівця) становив до 10% його щорічного заробітку, або приблизно 6 тис. дол. Така сума дивідендів не перетворює працівника на капіталіста (основну масу доходу він отримує від продажу своєї робочої сили), але привласнення її дає певне відчуття господаря, співвласника того підприємства, на якому він працює. Крім того, багато корпорацій не виплачують дивіденди.

Помилкою деяких авторів концепції демократизації капіталу щодо дрібних акціонерів є ототожнення їх правового статусу з економічним. З точки зору юридичної власності володіння навіть однією акцією певною мірою означає, що її власник ставиться до майна корпорації, як до свого, оскільки акція (за винятком фіктивного капіталу) є частиною такого майна. Формально будь-який акціонер, згідно зі статутом, має право брати участь у виборі керівництва компанії, розподілі прибутків. Проте неправомірно ототожнювати реальні права акціонерів з їх формальними правами.

З класом капіталістів висококваліфікованих спеціалістів об'єднує те, що до 15% свого доходу наприкінці 90-х років вони отримували у вигляді дивідендів. Ця пропорція може знижуватися внаслідок знецінення або навіть повної втрати акцій під час економічних криз, банкрутства тих корпорацій, акції яких вони придбали. Так, у США з 30 млн акціонерів у 1970 р. 2577 тис. осіб отримували за дивідендами до 5 тис. дол. на рік, а у 1975 р. їх кількість скоротилась до 841 тис. У бік капіталізації пропорція може змінюватись за наявності в частини найкваліфікованіших робітників і службовців інтелектуально та інформаційно-насиченої робочої сили. Так, деякі науковці і спеціалісти, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займаються підприємницькою діяльністю (стають суб'єктом власності).