ВЧИНОК БУДЕННОСТІ, У межах безпосереднього., Основи психології - Киричук О.В. Бібліотека українських підручників

ВЧИНОК БУДЕННОСТІ

У межах безпосереднього.

Кожна людина впродовж життя здійснює безліч буденних учинків. Поза традиційним середовищем повсякденності особистісний розвиток неможливий. Сірі будні є тим фундаментом, який забезпечує змогу поступового виходу з полону ситуативності, прориву до справжньої свободи.

Іноді, смертельно стомившися від боротьби мотивів, вантажу відповідальності, творчих пошуків та почуттів, що не дістали відповіді, людина мріє хоча б ненадовго повернутися до простого рослинного життя, дитячої безпосередності, зворушливої безневинності, святої простоти гармонійних стосунків із собою та світом. Зану-реність у буття, природний синкретизм світосприймання дають відчуття сталості, тривкості, правильності того, що відбувається.

"Природна людина" традиційно визначається як людина, для якої єдність зі світом природи є органічною і, разом із тим, елементарною, такою, що не вимагає щонайменших зусиль. Власне кажучи, постійна інтенсивна взаємодія з природою й дає змогу зберегти здорову натуральність світосприймання, можливість відновити втрачені в життєвій метушні душевні сили.

Безпосередньо включений до коловороту природних явищ селянин мимоволі й неминуче підпорядковує їм своє життя, часто-густо не вириваючись за межі архаїчного світоспоглядання. Однією з рис цього буденного світорозуміння є циклічність. Час, у якому живе аграрне суспільство, зазначає О.Я.Гуревич, це природний час, послідовність річних циклів із їхньою споконвічною повторюваністю. Часові орієнтири, що є значущими в цій системі свідомості, задано зміною пір року. "У селянському світі в принципі не буває нічого нового, все повторюється, життя людини від народження й до смерті проходить одне й те саме для всіх однакове коло подій".

Люди дотримуються одвічно заданих стереотипів поведінки, підпорядковуються раз і назавжди встановленим нормам, виконують одні й ті самі традиційні обряди, провадять розмірене, впорядковане, спокійне життя. Поглинуті повсякденною рутиною, вони не думають ні про що нове, незвичне, чуже інакше, як зі страхом і недоброзичливістю. Інтерес до незвіданого не виникає, навіть найслабші його проблиски не заохочуються.

Повна залежність від середовища перебування не виключає вчинкової активності. Щоправда, мотивація вчинкових дій не виходить за межі наявної ситуації, залишається ситуативною за своїм характером і змістом. Щоб не порушувався світопорядок, люди здійснюють ті чи інші магічні обряди. Специфічні заклинання потрібні для того, щоб настав молодий місяць, для "виманювання" дощу з річки, для доброго приплоду свійських тварин і птахів. Магія розглядається як складова частина світового коловороту, космічного порядку, яка об'єднує природне і неприродне в нерозривне ціле.

Подібно до того, як люди втручаються в природне життя, коригуючи його хід, прискорюючи або уповільнюючи натуральні процеси своїми ритуальними діями, в яких не можна не побачити зачатків майбутньої суб'єктивності, так і природа прямо впливає на долі, успішність діяльності, життєвий шлях. Спостерігаючи природні явища, людина намагається передбачати майбутнє, гадати про ймовірність того чи того повороту подій, намацувати взаємозв'язки між явищами, шукати причинно-наслідкові залежності. Чар-зілля й амулети, відворотні та приворотні дання, ворожіння і шаманство є невід'ємними рисами життєдіяльності так званої природної людини.

В одному з трьох життєписів, що їх наводить наприкінці свого славетного роману "Гра в бісер" Г.Гессе, заклинач дощу пророкує майбутнє хлопчикові, який має стати його наступником. "В душі у хлопця ворухнулося дивне передчуття того, що між речами та явищами існує багато складних взаємозв'язків, що вони повторюються й перехрещуються; дивним здалося йому й те, що він був глядачем, ба навіть учасником усього, що діялося на незнайомому нічному небі, де над безкраїми лісами й пагорбами, саме в тому місці, що передбачив майстер, з'явився тоненький серпик; дивним видався йому й сам майстер, оточений безліччю таємниць, майстер, який думав про свою смерть і душа якого полине на місяць, а потім повернеться й знов оселиться в тому, хто буде Кнехтовим сином і хто має носити ім'я померлого майстра. І Кнехтові враз відкрилося його майбутнє, чітке, місцями прозоре, мов це захмарене небо, його доля лежала перед ним, як на долоні, і те, що ЇЇ можна було передбачати, називати, вкладати в слова, наче дозволило йому заглянути в неозорий простір, сповнений чудес, а проте суворо впорядкований. На мить йому здалося, що все можна охопити духом, усе збагнути, все підслухати: нечутний, твердо визначений хід небесних світил угорі, життя людей і тварин, їхню єдність і ворожість, зустрічі й сутички, все велике й мале, разом із смертю, яку носить у собі кожна жива істота; все це він побачив чи збагнув у першому тремтливому передчутті цілого, побачив, що й він сам належить до того цілого, входить у нього як щось суворо підпорядковане йому, підлегле його законам, приступне духові".

Вчинок буденності передбачає безпосередню включеність людини у світ природи, відсутність дистанції між нею і навколишнім середовищем, неусвідомлюваність цієї дистанції, підпорядкованість природним ритмам. Буденне життя з його неквапливою розміреністю є головним регулятором і життя громадського, суспільного. Прихильність до традицій, граничний консерватизм, стійкість магічного мислення, недовіра до будь-якої новації як набір певних особистісних якостей можуть свідчити про перебування людини на ранньому, початковому етапі вчинкової активності, на перших стадіях саморозвитку, самоосягання.

Хвороблива людина, підкорена своїм болячкам, настільки підпадає під владу вітру й снігу, протягів та стрибків атмосферного тиску, що її тіло миттю реагує на щонайменшу зміну погоди. Природна людина, яка живе в межах безпосереднього, не усвідомлюючи й не помічаючи їх, подібним же чином мімікрує в лад обставинам, що змінюються. Як зауважує С.К'сркегор, при цьому вона не стає більшою мірою сама собою. Радше навпаки, пристосовуючись до навколишнього, природна людина дедалі більше віддаляється від свого "Я".

Людське "Я" є водночас і скінченним, і нескінченним. Залишаючись у межах конечного, не наближаючись у своїй свідомості до вічного, не обмеженого тимчасовістю, тілесністю, конкретним жорстко окресленим простором, природна людина відчуває себе реальною, такою, що живе, існує. Вона перебуває всередині потоку життя, вона не потребує волі, не потребує довільних зусиль, щоб плисти проти течії.

Людина "може бути сповнена тимчасового, дбати про кохання, сім'ю, почесті та увагу до інших; можливо, навіть не буде помітно, що в глибшому розумінні цій людині бракує "Я"... Найгірша з небезпек — утрата свого "Я" — може пройти в нас зовсім непоміченою, нібито нічого й не сталося. Ніщо не викликає менше галасу, жодна інша втрата — ноги, статків, жінки і таке інше — не помічається так мало" (К'єркегор).

Живучи день у день звичайним мирським життям, маючи стільки простих буденних турбот, кожний окремий індивід відчуває себе природно й захищено серед безлічі схожих на нього людей. Відрізнятися, випадати з контексту, демонструвати свою неповторну індивідуальність — це занадто небезпечно, занадто зухвало й незвично. Простіше й надійніше бути як усі, бути схожим на інших, "не висовуватися", не вирізнятися.

"Кругла, як галька, така людина котиться повсюди як розмінна монета"(К'єркегор). її охоче розуміють і приймають, вона надійна, передбачувана, вона досягає успіху. Зовні життя таких людей має цілком пристойний вигляд; воно сповнене похвал, почестей, поваги, природних прагнень до найрізноманітніших земних цілей. Людей, які живуть таким життям, чимало. Вони можуть бути відданими сім'ї, традиції, фірмі, на якій працюють. Вони вміють застосовувати свій хист, вчасно орієнтуватися в мінливих обставинах, накопичувати гроші та вигідно вкладати цінні папери. Ці люди вже досягли успіху або не без підстав збираються досягти. їхній адаптованості можна позаздрити, Їхнє існування здається майже гармонійним. Та чи є вони воїстину собою?