Діяльність "старогромадівців", Емський указ, Історія України - Лазарович М.В. Бібліотека українських підручників

Діяльність "старогромадівців"

З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очолюваний громадівцями, знову відновлює діяльність. У цей час Володимир Антонович зі своїми однодумцями таємно утворюють у Києві "Стару громаду", названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося бл. 70) від нових громад, що також з'явилися і складалися переважно зі студентів. Для координації громадівського руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чубинський та ін.) — центральний керівний орган федеративного об'єднання громад усієї України. Це було необхідним у зв'язку з утворенням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революцій но-народницькими організаціями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську роботу. "Стара громада" також прагнула того, щоб її вплив поширювався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної України), провели 1874 р. в Києві III Всеросійський археологічний з'їзд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчені.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М.Драгоманов, О.Кістяківський, М.Лисенко та ін.), заснувала свій орган — газету "Кіевский телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяльність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася семитомною працею "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край", що вийшла за редакцією Павла Чубинського. Останній приїхав в Україну у 1869 р., відбувши адміністративне заслання (з 1863 р.) в Архангельській губернії, куди його було вислано за участь у таємному товаристві, яке ставило за мету повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах. В одному з документів повідомляється, що П. Чубинського було покарано за розповсюдження відозви українською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т.Шевченка.

П.Чубинський написав вірш "Ще не вмерла Україна", який передає національне прагнення українського народу. Від твердження, що Україна, попри всілякі утиски як з боку царату, так і шляхетської Польщі й цісарської Австрії, не вмерла, поет приходить до заклику стати до бою всією громадою — від Сяну до Дону — за визволення українських земель від кривдників, щоб Україна зайняла гідне місце поміж іншими країнами світу. Цьому віршу, який поклав на музику композитор М.Вербицький, судилося довге життя. Він став національним гімном України, яскраво втіливши в собі завдяки авторам — наддніпрянцю Чубинському та галичанину Вербицькому — соборність українських земель, які століттями були штучно відірвані одна від одної.

Емський указ

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, ай зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М.Юзефович повідомляв у Петербург, що "розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гайдамаччини". Він пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, радикальних, які б могли викоренити причини подібних дій. М.Юзефович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського географічного товариства, додавши, що поки М.Драгоманов і П.Чубинський будуть тут, "ніякі заходи не припинять руху, який виник з їхньої ініціативи".

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1876 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Вона працювала недовго і дійшла висновку, "що допустити окрему літературу на простонародному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії". Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його активних членів і співробітників репресувати. Результатом діяльності названої комісії став ганебний Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги українською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово "Україна", замінюючи його принизливим — "Малоросія".

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878р., Михайло Драгоманов. Він інформував європейську і світову громадськість про чергову самодержавницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французькою мовою, а потім, у розширеному вигляді, й італійською, брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", яка завдяки підтримці керівників конгресу набула широкого розголосу.

Діяльність М.Драгоманова викликала невдоволення російських офіційних можновладців. На вченого та громадсько-політичного діяча сипалися доноси за належність до "партії у країнофілів-сепаратистів", за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціалізму і т. ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1876 р. звільнили М.Драгоманова з посади доцента Київського університету. На поч. 1876р. він назавжди виїхав закордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету).


Надзвичайно активною була діяльність М. Драгоманова у Женеві, де він створив осередок політичної еміграції, який, за словами І. Франка, перетворився коли не на "центр українського руху, то української думки на протязі цілих двадцятьох літ ". Там Драгоманов заснував українську друкарню і за участі С. Подолинського і М. Павлика видавав часопис "Громада" (1878—1882), а також твори української літератури, заборонені Ємським указом у Російській імперії, фольклористичні студії та популярні брошури українською мовою, які нелегально ввозили в Україну. В західних виданнях уміщував статті про Україну.